Із письменницької купелі

Віктор БОЙКО,
м. Харків

Японський рикша, аргентинський ґаучо, український поет… Кожний елемент цього ряду — продукт світової історії, що зазнавав особливого впливу соціальних чинників, ставши характерним для визначення своєї нації у світовому суспільстві. Можна було б спробувати говорити й далі таким тоном, але полишимо його на філософів, етнографів, істориків…
Хоча виникає інше поєднання знайомих і звичних понять, якщо замінити прикметники на феодальний, парламентський чи радянський. Коли робити заміну в існуючому порядку, перші дві пари видаються недоладними чи й абсурдними. Зате вираз “радянський поет” упродовж багатьох десятиліть чомусь уважався чи не зразком або еталоном справжньої змістової гармонії. Він був, як “бумажний” (бавовняний) костюм із краваткою та парусиновими черевиками на святі міжнародної солідарності трудящих. Із неодмінною додачею до нього радісного (уголос: щасливого) обличчя, осяяного “мудрою” ленінською усмішкою з ясно-червоних полотнищ… Усмішкою професійного революціонера, який до партійної програми 1919 року заклав воєнно-комуністичну матрицю, що нею неухильно керувався його вірний послідовник — Сосо Джуґашвілі…
Іще в школі, дивлячись на ілюстрації в подарункових довідниках із зображенням національних костюмів народів “радянських” республік, я намагався подумки витворити національний костюм представника радянської нації (“по национальности я — советский”). Авжеж, на голові тюбетейка, як на фото у славетного М. Горького (ще й у п’ятдесятих роках минулого століття дехто з моїх однокласників красувався в них, у багатьох викликаючи чорну заздрість). Сорочка, напевно, вишиванка (“І ми, Химко, люди!”). А штани — галіфе (позаяк військовий — головна людина в державі). Щоправда, й вишиванка навипуск, із кавказьким пояском (коньяк, шашлик, кишмиш — на урядових дачах під час голодомору). А на ногах — личаки (бо “старший брат” образиться). Це вже після ХХ партз’їзду стало зрозуміло, що цьому ансамблю бракувало арештантської куфайки (чи не основного елемента) як неодмінної ознаки нової нації так званого “социализма с человеческим лицом”… Якщо деякі елементи цього ансамблю тепер мені видаються не цілком істотними чи й не обов’язковими, то, на жаль, аж ніяк не стосується це неодмінної ознаки…
І поняття “радянський поет” з ідеологічним лейблом обов’язково мало орієнтувати “радянського” таки читача на те, що обраний для навчальної програми з літератури (чи вчителем для позакласного читання школяра) автор правильний — “радянський”, а не український або якоїсь іншої нації (тобто “терорист” або “націоналіст”), “наш” (тобто, безнаціональний), бо хто не “наш”, той проти “нас”, той — ворог, того слід знищувати… Спроби з’ясувати, хто ж тоді оті “ми”, для цікавих закінчувалися вельми сумно.
Недарма ж на одному з літературних симпозіумів Ліна Костенко сказала: “Українська література — це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, через півстоліття надрукованих…”.
Рухаючись уздовж вектора, що спрямований на поняття “наш”, чомусь бачу на майданах міст, сіл і навіть глибоких хуторів навдивовижу стрункі ряди урядових портретів із інтелігентними обличчями, бездоганними зачісками, суворими поглядами ясних очей і неодмінно “мудрими” усмішками. Як у вождя, як у творця “мірравой рєвалюциі”, як у Ілліча… Це вже потім видобуті з багатьох кілометрів кінохроніки, архівів із грифом “совершенно секретно” то під час хрущовської “відлиги”, то за брежнєвських приморозків, то в роки горбачовської “перестройки” поставатимуть хижі оскали звірячих морд, жорстокі погляди майстрів тортур і творців голодомору, самовідданих борців із контрреволюцією та (найголовніше!) “буржуазным национализмом”…
“З жестом суворим і простим…”, “Партія веде…” — ознаки того часу (пиття кумису в ханському наметі, за висловом Маланюка). Періодика діаспори хтозна чи безпідставно зауважувала, що “Тичина уже не перший рік цілує криваву пантофлю”. Рядки курсивом, лише за сприятливих обставин гарантуючи життя їхнім авторам, водночас були програмними для “гвинтиків” тогочасної державної машини (уголос: потенційних мешканців архіпелагів із соловецькою специфікою).
Веретенченкова метафора “бенкету зими і чорного вороння”, як і голодоморівський “зимовий псалом” Олександра Коржа, побратима Хвильового з валківських Огульців, була характерним антиподом тих ознак українських, як і всесоюзних реалій.
А переповнений трюм вантажної баржі на початку 50-х рр. минулого століття, що пливе за течією “радянської” ріки Єнісей, схожий на Ноїв ковчег, і в ньому — не “наші”, сиріч не “гвинтики”, тобто вороги, яким варто чекати Армагеддону щомиті… Бо вгорі, у квадратному отворі сіре небо на багнетах конвоїрів… Отут якраз місце для читання віршів українською. Віршів Василя Борового, з того ж таки Харкова, що й побратим його — Олекса Веретенченко. Може, й не проб’є камінням порогів днища баржі, бо тоді якщо не захлинешся єнісейською водою, то дістанеш кулю від конвоїра (уголос: головної людини в державі “розвиненого соціалізму”). За сприятливих обставин, залишаться рядки хоча б “проліскового” вірша (нехай і не Василевого), а то і його власні, написані огризком олівця на клаптику паперу, виміняного за пайку арештантського хліба…
Абсолютна переконаність начальства (ряди урядових портретів), що душі не “наших” мусили зігрівати “зеківські” лахи з персональними номерами на спинах (замість “серпастых и молоткастых”) і тюремна баланда та рятувати від цинги по-оленячи видобуті з-під снігу стеблинки ягелю… Якщо, певна річ, не доконають вісімдесятиградусні морози заполярної тундри, коли, за словами нашого сучасника, “одна часть населения сидела в лагерях, другая их охраняла, а третья ковала кадры для первой и второй… Священиків і поетів, за інструкцією, підписаною самим Лаврентієм, мали зробити “нашими” найтяжчі загальні роботи… (це подумки: були пастирями — станете отарою, були провісниками свободи — станете рабами). Щоб оскали звірячих морд начальників норильських таборів парадоксально пасували до виснаженого (уголос: щасливого) обличчя потенційного будівника комунізму…
Прочитайте неодмінно “Вовчу баладу” колишнього “зека” Василя Борового, який уперто не вірив і не вірить у вичитану в таборі з китайського детективу тезу буддійських ченців про те, що “ми — істоти нульового буття”. Там — про наше минуле. І про (тепер уже, після Угорщини, Чехо­словаччини, Афганістану, Ічкерії та Грузії) явну небезпеку нашому майбутньому. Може, й ви, як колись Гайнріх Гайне, з жахом подумаєте про ті часи, коли до влади прийдуть комуністи й викинуть лілеї через непотрібність…
Одному з харківських чиновників од культури якось спало на думку назвати Борового колабораціоністом… І за що? За те, що він, “малий самовидець голодомору”, в окупаційній газеті “Нова Україна” видрукував вірш про те, як “навіть з рук дитячих злі катюги виривали український хліб”. По заслузі, мовляв, його разом із Борисом Чичибабіним виключили зі Спілки письменників. Як же тоді назвати енкаведистів, що перед приходом фашистів до Харкова спалили тюрму разом із 1200 в’язнями! А ще кількасот заарештованих “нашими” і кинутих у вогонь у селі Непокритому… Там у пекельному полум’ї загинув геніальний Свідзинський. Навряд чи згаданий вище “гвинтик” державної машини розумів, що Боровий, як і все його покоління, опинився перед жорстоким вибором, за словами Івана Дзюби: “Із Сталіним проти Гітлера чи з Гітлером проти Сталіна, шукаючи власної орієнтації”…
Понад сорок літ у мене на поличці дорослішає, але не старіє, одна з перших збірок глибоко шанованого мною, справді українського поета Василя Борового “Жито-життя”. У кожній збірці, хоч як дивно, шукаєш не лише автора. Шукаєш, що він, зовсім не знайомий із тобою, зумів написати й про найзначніше для тебе… Може, про те, що “є в вічності людський потужний розум і найсвятіша віра — правоти!”
Говорити про його поезії та переклади — справа невдячна. Як пісні треба співати, а не розводитися про них, так написане поетом треба читати. Доброзичливо, довірливо, щиро, чесно. Так само, як воно й було ним написане. А при нагоді приїздіть до Харкова. Може, десь на Чернишевській чи на Сумській стрінете доброго чоловіка Василя Борового, “який не тільки писав націоналістичні вірші, а ще й був у 1942 році організатором націоналізму” (тож колишнього в’язня “долини смерті” Каєркана), колишнього електрика постсталінської доби, редактора відділу поезії часопису “Прапор” у роки хрущовської відлиги, людину душевної чесності, глибинного творця “простої” виразності, справедливо поновленого в один день із Миколою Руденком у Спілці письменників іще в пам’ятний рік здобуття Україною незалежності.
Боровий не бажає помсти своїм кривд­никам. “Ми поети. В нас нема північної жорстокості” — говорить він в унісон Хвильовому, адже прощати ворогів — це по-людськи. У порядних людей нелегкі долі. Пан Василь, за його ж словами, хрещений у нині зруйнованій церкві на Старій Основі, що стояла колись у знищеному більшовиками маєтку славетного Квітки. Отже, він — із письменницької купелі.
Наш, український поет Василь Боровий.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment