Ярослав Мельник — “людина лісу”, як він каже про себе, народився на Волині. Тривалий час мешкає у Вільнюсі, пише українською і нині більше відомий у Литві чи Франції, де вийшло чимало його книжок у перекладах, аніж в Україні. У 80-х роках він — активний літературний критик, який спровокував не одну дискусію.
Нарешті Ярослав Мельник повернувся — як письменник — додому, в Україну. Минулого року у видавництві “Темпора” вийшла його книжка “Телефонуй мені, говори зі мною”. Презентації відбулися у Києві та Львові. Саме це видання увійшло в короткий список конкурсу “Книга року ВВС—2012”.
Присутність Ярослава Мельника в культурному просторі України бажана й необхідна, бо він розширює й урізноманітнює його.
— Ярославе, якою бачиться Україна з твоєї європейсько-литовсько-французької перспективи?
— У мене таке враження, що Україну ще не зрозуміли, що це за диво таке в Європі. На Заході небагато ще людей розуміють, що Україна — не звичайна країна з “пострадянського” простору. Це не Боснія, не Словаччина, не Молдова… Навіть не Чехія. Це — гігант. Більшість людей на Заході про це лише починають дізнаватися і дивуватися. А це вже добре.
Україна — територіально найбільша європейська країна. А за кількістю населення співвіднесена з Німеччиною, Францією, Англією, Італією. Але знання про неї у західного обивателя мінімальні. Навіть чемпіонат з футболу дав лише поверхові знання.
— Які у “людей Заходу” міфи про Україну?
— Міфи про Україну дуже надумані: країна расистів (це Бі-Бі-Сі постаралося перед чемпіонатом), країна бідних заробітчан (так думають в Італії, скажімо), країна повій, країна “Фемен” (українки — це ті, що з голими грудьми)… І, звичайно, найбільш “значуща” інформація — “країна Чорнобиля”. Прикро, але саме так сприймає Україну західний обиватель.
Не думаю, що Україна коли-небудь стане економічним дивом, щоби звернути на себе увагу. Або спортивним гігантом. Її шанс — культура. Прозвучати як країна культури. Ми як культурний феномен поки що терра інкогніта для Заходу.
Щодо мого особистого відчуття, то українці повинні дякувати долі, що їх так багато (навіть українськомовних ще багато — їх більше, ніж литовців, латишів та естонців, разом узятих!) Кількісно велика нація має теоретично і більший потенціал. Ми є велика нація. Тільки загнана в кут у своїй (?) країні.
— Що для литовців може бути цікавим в українській культурі? Літературі? У чому, на твою думку, самобутність литовської культури?
— Зв’язок із природою. Думаю, Довженко був би цікавий — не лише як кінорежисер, автор геніальної “Землі”, а й як письменник. Та багато хто. Литовці, хоча і одна з найбільш католицьких націй в Європі, язичники в душі. Це їх тримає. Там дуже сильна поезія. І поети там досі — національні герої. Недавній відхід Юстінаса Марцінкявічюса, а тепер і Марцеліюса Мартінайтіса були новинами № 1 у всіх литовських ЗМІ. І це викликало багатотижневу розмову про їхнє життя, про їхню поезію, демонструвалися фільми по телебаченню. Досить сказати, що в 90-ті роки книги віршів Марцінкявічюса виходили накладом 100 000 примірників і відразу ж зникали з прилавків. У Литві проживає три мільйони людей…
— Як вивчав литовську мову й коли відчув, що достатньо володієш нею?
— Допомогла філологічна освіта і знання інших мов. П’яту чи шосту мову вивчаєш легше, ніж другу чи третю. А тим більше, коли живеш у повноцінному мовному оточенні. Навіть прості українські заробітчани, приїхавши в Італію, починають говорити італійською вже через кілька місяців.
— Що тебе особливо вражає в литовській мові? Відомо, що вона начебто особливо споріднена із санскритом… Які паралелі з мовою українською можна віднайти в литовській, окрім того, що обидві належать до індоєвропейської мовної сім’ї?
— Справді, литовську мову вивчають там, де вчать класичні мови, санскрит. Є думка, що литовці “говорять санскритом”. Звичайно, це не так. Але справді багато граматичних і лексичних моментів дивовижно збігаються. Скажімо, санскритське “Бог” — “Девас”. У литовській це “Дєвас” (Dievas). Найдивовижніше, що і відмінювання іменника майже збігається з литовським (практично ті самі закінчення). Цього року мені довелося презентувати свою прозу в Парижі, в Інституті східних мов і культур (ІНАЛКО). Я був здивований, що в групі, де вивчають (французи) литовську мову, студентів удвоє більше, ніж у групі українській. Як це зрозуміти? Мені пояснили, що литовську мову приходять вивчати чимало тих, хто вчить класичні мови. Санскритологи, як правило, поглиблюють свої знання санскриту, вивчаючи “живий санскрит”, литовську мову.
Але не забудьмо, що в Україні є чимало людей, які вважають, що санскрит — це… “староукраїнська мова”. Коли я був в Індії, цікавився хінді, прислухався до мови, в якій, кажуть, 60 % слів санскритських. Мене багато що здивувало. Наприклад, їхні вельможі називаються “магараджі”. Це слово і ми знаємо, бо дивимося індійські фільми. Це водночас і санскритське слово — “магараджа”. Так-от, “мага” — це великий. А “раджа” — це правитель, король. Нічого не нагадує в українській? Велика (верховна) рада — це буквальний переклад, а до того ж ми маємо корінь “маг”—“мог” у словах “магія”, “могутній”, а значення слова “рада” як символ влади взагалі збігається зі словом “раджа”. Так що це майже санскрит.
— Так чи так — ми з литовцями родичі… Як твої діти опановували українську мову?
— Треба з народження говорити з дітьми своєю мовою і вони говоритимуть без акценту, це буде для них рідна мова. Дитячий мозок надзвичайно відкритий для сприйняття будь-якої мови, якщо вона входить у нього з перших днів і звучить щоденно. Звичайно, для глибшого знання мови (писати, читати, розширювати лексичний запас) потрібні вже зусилля, заняття.
— Твоя сім’я — родина поліглотів. Розкажи про це докладніше.
— Мови — це наш світ. Ми практично всі зв’язані з мовами, і їх багато. Дочка вивчає десяту мову. Це вікна у світ. Також — інструмент.
— Кого з литовських письменників — класиків і сучасників — любиш особливо і чому?
— Поет Йонас Стрелкунас, про якого я встиг написати статтю, поки він ще жив. Це поет від Бога, з сильним ліричним потенціалом. Це десь рівня нашого Леоніда Талалая, котрого я люблю ще з 80-х років. Сильні образи, метафори, які запам’ятовуються назавжди. Як талалаєвський хлопчик, який зник у малині “і не вийде звідтіля” (символ неповторності часу і нашої Самості), чи “дистанція пташиної довіри” Затуливітра. Нічого точнішого про природу людської довіри я ні в кого не зустрічав. У Стрелкунаса є вражаючий вірш, написаний незадовго до відходу. Там є метафора: твоя книга — це чорний ящик, який залишився після авіакатастрофи. Літак — це твоє життя, наповнене близькими людьми, які тебе любили, але вже нікого нема. Слова ніжності, а потім крики про поміч — усе в чорному ящику. Але “ніхто не прочитає, що в ньому записано”.
Я люблю вселюдське в кожній культурі. Тоді ця культура, яка відкриває вселюдське, стає тобі рідною. Є й інші чудові поети в Литві. І дуже добрі прозаїки — просто серед прозаїків я для себе не знайшов такого, який би виразив саме мій світ. А от серед поетів — знайшов. Тому про них і говорю.
— Які вади характеру зумів інтегрувати, аби вони сприяли особистісному розвиткові?
— Непросте питання. Може, різкість? Різкість у житті — це погано. А в творчості — добре. Максималізм. Це пов’язано зі сміливістю.
— Ти побував у різних куточках світу. Чим керуєшся, вперше потрапивши в невідоме місце? Як “обживаєш” його?
— Справді, я не сиджу на місці. У вересні був у Луцьку на зустрічі письменників України, Литви, Білорусі та Молдови. Потім — літературне турне Франція—Швейцарія, Різдво, як завжди, зустрів в Україні, у березні — в Лондоні в Українському інституті, куди мене запросили презентувати прозу, потім проїхав під водою (незабутнє враження) поїздом до Парижа, де мав зустрічі з читачами в бібліотеці Петлюри і побував на Книжковому салоні… Це створює відчуття сюрреалізму і дає відчуття свободи, свободи від самого себе. Зміна місця. Я тут завжди згадую Сковороду — “Світ ловив мене, але не спіймав” (слова, які він просив написати на могилі). То чому Сковорода мандрував весь час? Постійні переміщення — це втікання від самого себе (суєтного, низького) і пошуки себе справжнього. Своєї ідентичності. Це архетип, виражений ще в “Одіссеї”. Після Парижа я опинився в Барселоні, а на Пасху — в своїх українських лісах… У нових місцях ти чужий і свій водночас. Досить дивитися на цей світ як на сон. Там поглиблюється твоє “я”, а все наносне злітає само.
— Чи зраджував самому собі? Чи здійснилися мрії юності?
— Намагався не зраджувати — і від цього чимало терпів. Тільки треба визначити, що тут означає “собі”. Інколи мене питають, чому я не професор — закінчив школу із золотою медаллю, університет з червоним дипломом, мене в студентські роки прозивали “професор”. Ніхто не сумнівався, ким буду. Але коли згадую свою юність, то не можу згадати, щоби коли-небудь мріяв стати “професором”. Пам’ятаю, як після аспірантури Літінституту мене Микола Жулинський кликав до Інституту літератури… Правда, додалося й особисте, сімейні обставини. Але завжди мріяв бути вільним. Не зв’язаним. І за це заплатив дорогою ціною. Та не шкодую. Напевно, не міг би написати те, що написав, завідуючи кафедрою. Хоча поважаю моїх колишніх колег по критичному перу, таких ентузіастів своєї справи і справжніх подвижників, як, скажімо, Михайло Слабошпицький, Володимир Панченко…
— Чи діяло в твоєму житті парадоксальне правило: “Немає нічого поганого, що не оберталося б на добро”?
— Завжди. Так і є. Бо ми не бачимо далі свого носа. Я закінчив школу в 16 років і дуже переживав, коли не пройшов медкомісію (по зору) на… будівельний факультет. Був просто у розпачі. Мотив (що хотіти від 16-літнього майже підлітка): там учився мій двоюрідний брат, старший за мене — я мріяв з ним жити в одному гуртожитку… Був би зараз виконробом.
— Чи залежить твоє натхнення від пори року? Коли і як “приходять” сюжети?
— Не залежить. Залежить від “стану свободи”. Душа має бути вільна від тривоги, від суєти. Має відбутися фантастичне опускання в шахту самості. Щоб одні за одними злітали оболонки. Інколи свистить у вухах і захоплює подих, коли опускаєшся з космічною швидкістю. Десь до ядра Землі…
— Як стежиш за українською літературою? Чого їй, сучасній, бракує, на твою думку?
— Стежу уривками. Виручає Інтернет. Чесно скажу: став більше стежити, як повернувся творами в Україну. Як став існувати і для свого народу. Якщо я скажу, що їй бракує польоту над земним і конкретним, сильного загальнолюдського пафосу, то виставлю себе в непривабливому світлі: бо, по-перше, виставлю себе мало не прикладом, а, по-друге, література має бути різною. Більше того, люди живуть конкретними реаліями і література їм цікава, коли вона ці реалії описує.
Загальнолюдські поверхи є у кожної людини, але у багатьох вони або недобудовані, або пустують, на них — наче в яку-небудь мансарду духу — рідко піднімаються. Що таке людина? За фактом, це істота, занурена в проблеми сьогоднішнього дня. Я навіть заздрю таким людям. Я би дуже хотів бути такою людиною — вичерпуватися сьогоденним, насущним. Кажу чесно. Мені здається, наскільки ці люди низькі, настільки вони глибокі своїм інтересом до дрібного і минущого. Настільки вони по-своєму щасливі. Це парадокс.
— Чи не міг би конкретизувати?
— Коли я слухаю, з яким пафосом яка-небудь сільська жінка розповідає про сусідку чи родичку, чи співробітницю, яка наступила їй на мозолю — коли бачу, як горять її очі, як бризкає з рота слина, як вона вся кипить — я в захваті. Це мене потрясає. Що людина, яка на порозі кінця (а ми всі на такому порозі), може стільки почуття, енергетики, сили вкладати в минуще. Усіх людей трясе від того, про що вони завтра забудуть і ніколи не згадають. Це приголомшує.
Але є різне щастя. Я вважаю, що сучасна українська література великою мірою виконує свою функцію — вона відображає історичні й сучасні реалії українця. Вона — плоть від плоті. І вона дуже талановита. Я ж, може, просто мрійник. І мрію про якогось ідеального українця. Який піднявся би над своїм сьогоденням. І дивився на свою побутову ситуацію, свої щоденні проблеми, навіть на історію свого народу десь із захмар’я. Розуміючи, що все це сон. Бо все мине. Так, мені здається, дивився на світ Сковорода. І навіть, хоч як парадоксально це звучить, Стус (я про це писав дуже давно, в статті про нього у “Вітчизні”, — про буддистське у Стуса). Я мрію про багатоповерхового українця. У якого є мансарда. І в яку він піднімається не раз-двічі в житті, а постійно. Бо там живе його дух. Напевно, я в певному сенсі ніцшеанець — раз думаю про “вищу людину”… Вільну духом (тобто піднесену над життям!) і високу чолом…
Спілкувалася
Людмила ТАРАН
