У Національному музеї літератури України відбувається насичена Шевченківська програма до 200-річного ювілею Шевченка. На одному із заходів, який пройшов на високому мистецькому рівні, присутні слухали пісні на слова Шевченка у виконанні бандуристки Надії Боянівської, члени київської літературної студії “Перехрестя” (керівник Вікторія Осташ) прочитали твори Кобзаря, піаністка Наталія Гончарова виконала улюблену класичну музику поета… Однак родзинкою вечора стала розповідь кандидата філологічних наук, старшого наукового співробітника відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відповідального секретаря “Шевченківської енциклопедії” в 6 томах Олександра Бороня. Олександр Вікторович закоханий у свою роботу і з радістю відповів на наші запитання.
— Олександре Вікторовичу, розкажіть про себе і про той шлях, що привів Вас до Шевченка.
— Народився я 1979 року в Новограді-Волинському Житомирської області, 1997 року закінчив місцеву гімназію, вступив до Київського національного університету ім. Т. Шевченка, навчання в якому завершив 2002 року.
До Шевченка прийшов давно, ще коли навчався в університеті. Тоді відокремилася кафедра історії української літератури і шевченкознавства. Шевченка студенти йшли вивчати не дуже охоче. У нашому спецсемінарі було лише троє осіб, із них тільки я тепер активно працюю у шевченкознавстві. Але з року в рік ситуація поліпшується: Шевченка досліджують, захищають дисертації. Моє зацікавлення перейшло в дипломну роботу, яка переросла в дисертаційну. Після захисту в університеті завідувачка відділу шевченкознавства Валерія Смілянська запросила мене на роботу в Інститут літератури для участі в підготовці “Шевченківської енциклопедії”. Ще 1993 року вийшов на правах рукопису “Проект тематичного словника” — приблизний перелік майбутніх статей енциклопедії (близько 7 тисяч). Певний час робота виконувалася як планове завдання Інституту, згодом кілька років — як держзамовлення. Спершу планували видати 4 томи на заміну двотомного “Шевченківського словника” (1976—1977). Згодом стало очевидно, що матеріалу назбиралося на шеститомник, навіть більше, хоч ми намагалися подавати все сконденсовано, енциклопедично. Виняток — аналіз літературних творів Шевченка, на обсязі якого ми не економили.
Поетичних творів у Шевченка близько 240, 9 повістей, кілька статей, щоденник, листи тощо. Кожному літературному тексту присвячена окрема стаття. Ще близько 800 гасел про завершені мистецькі твори Шевченка, навіть про деякі незнайдені.
— Як працювалося над енциклопедією?
— Підготовка енциклопедії, яка розтяглася на стільки років, зумовила ревізію всіх наявних знань про Шевченка. Словник був доповнений іменами діаспорних дослідників. До доробку ряду шевченкознавців взагалі звернулися вперше від часу появи їхніх праць. За багатьма нашими довідками на півсторінки-сторінку лежить велика праця. Усі публікації треба було знайти (це не завжди просто), перечитати, стисло проаналізувати, подати квінтесенцію поглядів дослідника.
Багато нюансів в інтерпретаціях літературних творів. Проводиться перегляд низки концепцій. Це складна робота. Але ми даємо шевченкознавству і літературознавству загалом, зокрема вишівському, певний орієнтир. Це не означає, що все вже досліджено і пропонується залізобетонна концепція, як в УРЕ. Єдиного бачення у деяких випадках може й не бути, а часом і не повинно бути. Наш — лише один із поглядів, водночас ми претендуємо на академічність. Це покладає на нас велику відповідальність і непрості обов’язки. Неперевірені, випадкові, сумнівні відомості, суто авторські міркування ми не вміщуємо до видання — прагнемо подати виважену, об’єктивну думку як певний підсумок дослідження, окреслюючи подальші перспективи розгляду того чи іншого питання.
Паралельно з нами працює Національний музей Шевченка, який описує малярську спадщину Кобзаря. Працівники музею здійснили низку відкриттів: уточнили датування деяких сепій і акварелей, відкинули як достеменно нешевченківські кілька дубіальних (сумнівних) творів тощо.
З великими зусиллями у грудні минулого року вже видали 2 томи, щоправда, мізерним накладом (2 тисячі), придбати книжки неможливо, бо надруковано їх за програмою “Українська книга”. Для порівняння: перше видання “Шевченківського словника” мало наклад 50 тисяч, а 1978 р. з’явилося і друге. Отже, тоді розраховували на масового читача.
За планом у кінці року мусимо видати 3-й і 4-й томи. Міністр культури пропонує нам “стахановськими темпами” завершити роботу і надрукувати до 200-річчя Шевченка 5-й і 6-й томи. Це той випадок, коли втручання офіційних державних структур зовсім не на користь. Ювілей мине, а книжка залишиться на десятиліття чи й століття. Тут поспішати за рахунок якості матеріалу не можна. Якщо ми схибимо, помилимося, то ця помилка піде далі, в інші праці.
Одна з важливих причин того, що робота рухається повільніше, ніж хотілося б, — занепад науки в Україні, зокрема літературознавства. Не з усіх напрямків шевченкознавства нині є фахівці. Наша енциклопедія багатопрофільна, включає теми “Шевченко і кіно”, “Шевченко і театр”, а також балет, музика, переклади, іноземні літератури, історія шевченкознавства, оточення Шевченка тощо — загалом 25 напрямків. Якщо є фахівець із певної галузі, часто він не знає шевченкознавчих проблем, якщо знає шевченкіану, то не завжди орієнтується у вузькофахових питаннях. Чимало дослідників, до яких ми зверталися в 1990-ті роки, померли: Леонід Большаков, Валентина Судак, Борис Хоменко та багато інших, як і деякі працівники нашого відділу: Микола Павлюк, Василь Бородін, Ірина Вериківська і замінити їх ніким. Професіоналів-мистецтвознавців, обізнаних зі спадщиною Шевченка, які працювали б з оригіналами, після смерті Володимира Яцюка в Україні немає.
Ми самі готуємо видання до друку — до стадії оригінал-макету. В Інституті є літредактори, верстальник, коректор. Власними силами добираємо ілюстрації. Є складні проблеми, зокрема текстологічні. Не всі, наприклад, сприймають думку Василя Бородіна, що “Стоїть в селі Суботові” — фінальна частина поеми-містерії “Великий льох”. Дехто розглядає її як окремий твір. Подібних випадків багато. Академічні шевченкознавці мусять іти до людей, пояснювати свої погляди, популяризувати наукові набутки.
— Як позначилися на шевченкознавстві репресії 1930-х років?
— Те, що трапилося в 1930-ті роки, — катастрофа українського шевченкознавства. Знищили ціле покоління. Втрати не вдалося відновити навіть за півстоліття. Розстріляли багатьох справжніх науковців, а потім і тих, хто їх знищував, критикував, намагався пристосуватися до радянської влади. Загинув у радянських концтаборах Борис Навроцький, сумлінний науковець, який уперше запропонував монографію про поему “Гайдамаки”. І за обсягом, і за змістом, за рівнем викладу її досі не перевершив ніхто, хоч опублікована вона ще 1928 року. Ми донині на неї спираємося і використовуємо.
Дехто врятувався на еміграції, як Павло Зайцев. Нині повертаємо доробок діаспорних шевченкознавців. Спочатку була ейфорія: мовляв, ось альтернативний, вільний погляд. Але й там була своя кон’юнктура. Скажімо, у перевиданні творів Шевченка в 14 томах (вийшло у 1960-х роках у Чикаго; перше видання за редакцією Павла Зайцева з’явилося в 1934—1939 роках — Варшава, Львів) у 2-й том не було включено поему “Єретик” із релігійно-етичних міркувань. Щоправда, цю хибу виправили вже у 4-му томі. Ми намагаємося використовувати все вартісне, об’єктивне. І в Дмитра Донцова, і в Симона Петлюри, попри деяку заполітизованість, були цікаві міркування про Шевченка. Євген і Оксана Нахліки, наприклад, написали для Енциклопедії велику розвідку з повним аналізом усіх шевченківських ремінісценцій і алюзій у творчості Маланюка, його статей про доробок Шевченка. Такі дослідження ми намагаємося подавати як виняток якомога повніше.
У радянському літературознавстві й шевченкознавстві зокрема було чимало сумлінної і чесної роботи. Це насамперед стосується текстологів і джерелознавців. Нерідко недоліки своїх праць розуміли й самі науковці, але не завжди могли писати інакше. Скажімо, набуток того періоду — книжки Юрія Івакіна, його двотомний коментар до “Кобзаря” Шевченка, розвідки Петра Жура, Василя Бородіна, Лариси Кодацької — все це залишається в науковому обігу.
У 80-ті роки ХХ століття готувався 12-томник Шевченка. Бородін презентував свою концепцію, її обговорювали. 1990-го вийшов 1-й том (зданий до друку ще 1988), згодом 2-й, 1993-го — 3-й. Процес зупинився. Усім стало зрозуміло, що примітки застаріли: наприклад, Мазепа — зрадник тощо. Видання ще не завершене, а вже стало неактуальним. М. Жулинський ухвалив рішення готувати видання наново, ця робота була покладена на відділ шевченкознавства. Написано нові коментарі. Два томи поезії академічного видання — це тепер вершина сучасного шевченкознавства. Але й там є певні дрібні огріхи і не все прокоментовано з належною повнотою.
Фундаментальну працю про Шевченка опублікував Іван Дзюба. Дуже цікаві дослідження Віктора Дудка, який уточнив і навіть уперше з’ясував деякі факти з біографії Шевченка на основі сотень джерел. Залучаємо й зарубіжних шевченкознавців. Юрій Барабаш написав чимало важливих статей (живе в Москві, свого часу очолював московський Інститут світової літератури). Кілька концептуальних статей надіслав Григорій Грабович (живе в Бостоні, США). Але орієнтуємося переважно на своїх українських дослідників.
— Дехто вважає, що про Шевченка вже відомо все, що вони там досліджують? Можете спростувати такі міркування?
— Розкажу цікавий епізод. У Тараса Шевченка є досить відомий портрет — акварель 1837 року. До 1914 року вважали, що це портрет невідомого. Потім Василь Щурат у примітці в одній зі своїх праць зауважив: “Вистане його порівняти зі знаним портретом Гребінки”, щоб, мовляв, переконатися, що це Євген Гребінка. Довгий час всі так і думали. 1963 року Леонід Стеценко знайшов, крім уже відомих, інший портрет Гребінки роботи А. Мокрицького, порівняв їх і засумнівався в атрибуції. Насправді він і схожий, і не схожий. В енциклопедії ми обережно атрибутуємо зображеного молодика як невідомого, але й висловлюємо таку гіпотезу: на акварелі може бути намальовано брата Євгена Гребінки — Миколу, який разом із Шевченком навчався у рисувальних класах петербурзької Академії мистецтв і згодом став відомим архітектором. Цим пояснюється схожість із письменником і те, що він у руках тримає малярський інструмент — муштабель. Отже, досліджувати є що і це дуже цікава справа.
— Нещодавно в Інтернеті на урядових сайтах розтиражували Вашу фразу, що Шевченко писав повісті і щоденник російською мовою. Чому це їх так зацікавило?
— Якось, коли я був у відділі на роботі, зателефонували з прес-служби уряду з проханням дати довідку: якою мовою написані повісті та листи Шевченка. Я докладно пояснив, що повісті написано російською, хоч російська ця дуже специфічна, українізована, синтаксис подекуди український, деякі персонажі говорять впереміж українсько-російською. А скажімо, повість “Несчастный” написана літературною російською мовою, Шевченкові навіть вдалося відтворити діалектне російське мовлення. У “Наймичці”, першій відомій Шевченковій повісті, навпаки — багато українізмів, які він у рукописі підкреслював, а ми це відтворюємо курсивом. Переважна кількість листів також написана російською, частина — українською, а деякі — мішано. У цьому особливий колорит Шевченка. Окрім того, всі знають, які умови були в імперії, особливо на засланні. Причин звернення поета до російської мови в різних ситуаціях (скажімо, коли адресат листа не знає української) насправді багато — у двох словах не поясниш.
Я не знав передісторії, що прес-служба уряду саме боролася із заявами одного з обласних осередків Народного руху, представники якого серед іншого зауважили, що Шевченко написав російською лише кілька оповідань. З моєї відповіді вихопили кілька потрібних фраз, розповсюдили. Я написав спростування на “Українську правду”, але його не опублікували. Це зайвий раз доводить, яка в нас невільна журналістика.
Не можна бавитися в політичні ігрища і використовувати ім’я Шевченка у дріб’язкових суперечках. Є наукове вивчення Шевченка і є функціонування його образу в суспільній свідомості. Щось висмикувати з контексту і побивати іменем поета — завжди хибний шлях.
Інший разючий факт — Микола Томенко (народний депутат!) спонсорував два факсимільні видання альбомів Шевченка в упорядкуванні Сергія Гальченка (перший подорожній альбом 1841—1843 та альбом 1845 року) і тепер має великі перепони у презентації альбомів у навчальних закладах: йому не дають змоги зустрітися зі студентами ні в Черкаському національному, ні в Київському університетах. Такі от парадокси сучасного пізнання Шевченка.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
