Василь БОРОВИЙ

Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р. в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну.
1947 р. заарештований і засуджений “за антирадянську агітацію і буржуазний націоналізм”, тобто за вірші про голодомор в Україні 1933 р., надруковані 1942 р. в газеті “Нова Україна”, що видавалася тоді в Харкові. Десятирічне покарання відбував на Крайній Півночі (Росія).
1956 р. повернувся в Україну.
Із 1967 р. — редактор відділу поезії часопису “Прапор” (нині “Березіль”).
1973 р., під час погрому в пошуках “буржуазних націоналістів”, виключений зі Спілки письменників. Носив пошту, перекладав англійську та польську поезію.
1990 р. поновлений у Спілці.
Автор поетичних збірок “Березнева земля” (1961), “Розмова з флейтою” (1964), “Жито-життя” (1967), “Зелений парус літа” (1968), “Багряне серце землі” (1971), “Полинова снага” (1994), “Святогори” (1999) та книги статей і спогадів “В аркані Каєркана” (2001).
Лауреат літературних премій ім. В. Мисика та ім. П. Тичини.
Член Спілки письменників України з 1965 р.

ДОЛЯ

Конвою крик, виття вівчарок,
Услід колоні — темний пил…
І гасить ген, мов недогарок,
Твій день
холодний небосхил.
Хіба ж уперше — злі ординці,
Гаркавий крик, цупкий нагай?
І ти — із віком наодинці —
Не відставай,
давай, давай!
І тільки в серці мимоволі
Десь потай приказка стара
Про козака, що не без долі,
І долю,
що не без добра.

ОДА ТВОРЧІЙ МИСЛІ

Залізом виривали мій язик,
Палили моє тіло на кострищах…
Я — вольності тисячолітній крик,
Дух непокори, людства дума віща.

Мене вганяли в мури кам’яні,
Арканили ордою з мого степу…
Та світ людський не ляже у труні,
І сонце не замкнути в темінь склепу.

Як землетрус, я рву колючий дріт,
Як промінь, вириваюсь я крізь ґрати…
Я — творча міць, яка будує світ,
Хоч кожну ніч мене вели вмирати.

Вогонь не спопелить моїх одеж,
Залізо мої скроні не розкрає…
Я — дума Кобзаря, і Гойї — теж,
І тих, чиїх імен давно немає.

Я — мисль людська і правди прямота.
Приходь, живий, — мої вуста одверті.
Мій рух до сонця Землю поверта,
Утверджує Життя
над тлінню смерті.

РОБОТА

В кулаках у нього криці
Вся стотонна вагота.
Про державні таємниці
Він, звіріючи, пита.
Важко, з поглядом похмурим
Знов береться до пера —
До розстріляних під муром
І цього б додать пора.
Але ж дядько тільки морди
В коней вивчив, як не є.
І лютує слідчий: — Бовдур!.. —
І в обличчя дядька б’є.
Вже давно б подавсь до неба
Сірий телепень… Та от —
Протокол по формі треба,
А селюк оцей, як дот.
Да! При трудному він ділі:
Треба ж витворить сповна
З цього конюха з артілі
Терориста й шпигуна.

ОБЛАВА
(На позичену тему)

Я виріс у старих борах,
Та не казок дитячий страх
Запав у душу… Грали роги
Мисливським покликом тривоги,
І крався присмерк на вітрах.

Облава!.. Гасли промінці
В траві. У стомленій руці
Рушниця важчала. Та крові
Так прагли хори гончакові,
Що не спинялись мисливці.
А вовк — стомивсь. Він був старий,
Та мудрий…
Враз, мов чорторий,
Із яру виринув. І — злобні
Пси й люди вслід.
В тій ворохобні
Чийсь відчайдушний окрик:
“Бий!..”

Вовк тужно глянув в небеса.
Страшна була його яса!…
В якімсь спокої — що та рана —
Дививсь…
Нагледів отамана,
Напруживсь — і рвонувсь на пса!..

Одним поривом. То дарма,
Що в серці вже й биття нема, —
Звіриним, чорним, смертним шалом,
Залізним горло стис оскалом,
І вже обох покрила тьма…

Я виріс… О старі бори!
В кулак ту істину збери.
Як світ померкне в круговерті,
Не дайся злобному.
І в смерті
У горло впийся — і помри…

1953. Норильськ
* * *

Я — твій пасинок? Нівроку,
В світі сиріт — не дива.
Та з мого малого кроку
Прилягла твоя трава.
Й від очей моїх блакитних
В підметах яснів льонок.
І туман в лугах привітних
Засивів з моїх думок.
Ти шляхи ординські слала
Полинами та плачем,
Вік мій змалку годувала
Найтвердішим плескачем.
А підріс — в найглибші склепи
Замикала вже як слід,
Щоб в праправнуки Мазепи
Не подавсь мій вольний рід.
Так і ріс я — неслухняним,
Неприкаяним, як є.
А зозуля ранком раннім
Сотню літ мені кує.

* * *

Так дивно в соснах вітер колобродив,
Вишумлювало ніжно так зело,
І я збагнув, що в світ оцей приходив,
Коли мене ще в світі не було.
То я за обрій, сповнений грозою,
Хмарини слав житам навздогінці;
То я — світивсь щасливою сльозою
В найменшої дитини на щоці.

Дарма, що день мій облітав, мов сонях,
І ніч чавунно човгала здаля, —
То на моїх натруджених долонях
До сходу оберталася Земля.

З НАЙПЕРШИХ ВІРШІВ

Скільки співу над рікою,
Материнки, перегрому!..
Я не знав весни такої
У переліску малому.
Явори, як сині мітли,
Вітровій метуть з діброви,
І горить яскравим світлом
Листя точене дубове.
А на нього роси впали,
Наче срібні намистинки.
І — як здавна — закували
В далині зозулі дзвінко.
І здалось — в цвіту і блиску
Над співучою землею –
То озвались в переліску
Весни юності моєї.
Ніби б’ють у дальні дзвони,
Десь відлунює кування.
Душу знов бере полоном
Змалку знане віщування.
Вірю: будуть дні квітчасті!
Це ж зозулі й прилітали
Повернути роки щастя,
Що в дитинстві накували.

ПОЛИНОВА САГА

А під дощем — як терпко й гірко віє
На всіх вітрах настояний полин…
Шепоче щось — і висловить не сміє,
Немов полин на цілий світ один!
Хрещатий, сивий — без окрас і зваби,
Печерних предків диким посланцем
Він задивлявсь в камінні очі баби
Із скіфських літ — і наливавсь свинцем
Ординців свист — і горя крик за ними,
І скрип мажар — чумацьких, степових.
Од них пойнявся думами терпкими
І шум тривожний взяв полин від них.
Віки топтали — долею крутою,
Жахтіли низом тіні від заграв…
І так він переповнивсь гіркотою,
Мов сльози світу в себе увібрав.
Важкі — чумацькі, вічні — материні,
Й дрібні, як сіль, — заблуканих сиріт…
І ліг, мов хмара, сумом по долині —
Легкий, як легіт, і цупкий, як дріт.
А вже над ним ракет круті орбіти —
Свинцево-сизий, він тремтить, мов дим.
І довго щось пригадує на світі,
Як дівчинка нахилиться над ним.
Чаклунське, щось таємне, щось первісне,
Немов благання крил:
Полинь, полинь!..
…Коли ідеш між люди, щира пісне,
Візьми снаги у нього.
Він — один.