Борис Грінченко в Києві: діяльність, адреси, зустрічі…

Антоніна МОВЧУН,
доцент Київського  університету імені Бориса Грінченка,  директор Музею Бориса Грінченка

На початку червня 1902 року письменник приїхав до Києва, щоб виконати свою життєву місію: упорядкувати Словник української мови.
По приїзді родина оселилася на вул. Паньківській, 8, потім — Гоголівській, № 8. Запросила Бориса Дмитровича редакція “Київської старини”.
Старогромадівці знали Б. Грінченка як робітника, що не має собі рівних. Добре розуміли, що впорядкувати Словник зможе самовіддана в праці, патріотична й сильна особистість. Таким єдиним працівником і був Б. Грінченко. На кандидатурі письменника з упорядкування Словника наполягав славетний композитор М. Лисенко. До речі, у помешканні саме М. Лисенка Б. Грінченко розпочав роботу над Словником. Жив тоді М. Лисенко на МаріїнськоБлаговіщенській, 95 (нині Музей композитора).
Майже півстоліття кілька поколінь учених та культурних діячів збирали лексичний матеріал для цієї праці. Та єдиним, хто міг викінчити її, був невтомний Б. Грінченко. Але й для нього робота над Словником була виснажливою. Картотека складалася з 49 тис. слів, зібраних, починаючи із 60х рр. ХІХ ст., численними діячами української культури. Борис Дмитрович, окрім суто редакційної праці, додатково зумовив для себе право вводити до Словника нові лексеми. Адже 49 тис. слів, за переконанням упорядника, — це “мізерія перед справжніми скарбами нашої мови!”.
Праця над Словником була завершена до визначеного терміну. Словник — це свідчення наукового подвигу Б. Грінченка та його дружини. Вони виконали за короткий термін роботу, яку чи й змогла б здійснити велика наукова установа.
1906 року Словник було відзначено другою премією М. Костомарова. Працю Грінченка визнали “найкращим малоросійським словником порівняно з усіма, що досі вийшли”. Точна дата закінчення роботи над Словником — 4 грудня 1904 року.
Словник вийшов із друку 1907—1909 рр., він містив 68 тис. українських слів від І. Котляревського до початку ХХ ст.
Працюючи над Словником, письменник не припиняв і творчої роботи. 1903 року опубліковано поетичну збірку “Писання Б. Грінченка”. Борис Дмитрович займався літературними перекладами, бібліографічними дослідженнями, збирав фольклорний та етнографічний матеріал, викладав у тогочасній пресі свої замітки й роздуми стосовно національної освіти.
Б. Грінченко упорядкував альманахи “Дубове листя” (1903 р., пам’яті П. Куліша), “Досвітні огні” (1906 р., 1908 р.), популярні брошури “Тяжким шляхом. Про українську пресу” (1907 р.), працював над покажчиком “Литература украинского фольклора 1777—1900. Опыт библиографического указателя”.
Виходять також його публіцистичні праці “На беспросветном пути. Об украинской школе” (1905), “Якої нам треба школи” (1905), “Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906), історичний нарис “Братства і просвітня справа на Вкраїні за польського панування до Б. Хмельницького” (1907), підручник “Українська граматка до науки читання й писання” (1907) та ін.
1906 року Академія доручила Борисові Дмитровичу рецензувати книгу Г. Малинки “Сборник материалов по малорусскому фольклору (Черниг., Волынск., Полтавск. и некот. др. губ.), Чернигов, 1902”. За рецензію Б. Грінченко отримав золоту медаль і розцінив це як визнання Академією його статусу вченого.
Цей період — час його активного співробітництва з “Большой Энциклопедией. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания” за редакцією С. Южакова.
Борис Грінченко розгорнув активну громадську роботу, пов’язану з організацією українськомовної преси, із заснуванням Української радикальнодемократичної партії та товариства “Просвіта”. 1906 року письменник працює в щойно заснованій газеті “Громадська Думка” (пізніше “Рада”), видає журнал “Нова Громада”.
Про цей київський період життя Бориса Грінченка ми знайшли в журналі “Україна” (1945 р., №8) спогади письменника Івана Єрофеєва, який у період знайомства з Б. Грінченком навчався в Київському університеті св. Володимира (нині Національний університет імені Т. Г. Шевченка). Студент обрав темою курсової роботи “Питання про походження українських дум”.
Працюючи над курсовим дослідженням, І. Єрофеєв звертався за консультаціями до відомих науковців. Він дає їм характеристику, на тлі якої Б. Грінченко вирізняється своєю людяністю, готовністю прийти на поміч щонайменшій українській справі. Так, І. Єрофеєв розповідає: “Житецький мене більше екзаменував, ніж радив. Нового, порівнюючи з його розвідкою про думи, нічого не сказав.
Дуже м’яко й привітно зустрічав нас, студентів, професор духовної академії М. І. Петров, росіянин, теплий прихильник і знавець українського письменства”.
Професор Перетц порадив І. Єрофеєву звернутися за консультацією до Б. Грінченка, який мав незаперечний авторитет фольклориста. Відомим був його покажчик фольклору, а ще більше — “Этнографические материалы”. Про те, як студенти сприймали Б. Грінченка, І. Єрофеєв зазначив: “З великим інтересом ставилось до Грінченка в наші часи студентство. Грінченко цікавив нас і як людина невтомної праці — вчитель, публіцист, етнограф, фольклорист, видавець, популяризатор.
Пам’ятаю добре, ми часто повторювали його, здається, улюблене твердження: “На те то й лихо, щоб з ним боротися”. Перед нами був письменник, поет, його думки зачіпали глибоко те, “що не дає спокою всім чесним душам, усім благородним серцям, намученим життям, натомленим працею задля того, щоб здійснити людське щастя”.
Нас вабила лінгвістична праця Грінченка, ми дивувались, скільки сил він поклав на свій “Словник” та “Этнографические материалы” з покажчиком українського фольклору. Дуже цікавила нас і видавнича діяльність Грінченка — розповсюдження популярних брошур, так званих метеликів. Його переклади з класиків, уміння вибрати й авторів, і теми: щиро кажучи, ці майстерні переклади були цікавіші, ніж його особиста лірика, начебто трохи наївна й застаріла”.
Зі сцени першої зустрічі студента з авторитетним ученим перед читачем постає зовнішність Грінченка, його київський побут, простота і щирість у взаєминах із людьми: “Грінченко мешкав поблизу Старого міста (на вул. МаріїнськоБлаговіщенській, 67, кв.6. — А. М.). Прийняв мене він у своєму кабінеті. Відчинив двері сам, з пером у руці — на письмовому столі лежали аркуші списаного паперу.
Він був високий, огрядний. Привертав увагу його великий блідий лоб. Борис Дмитрович справляв враження типового вчителя сільської міністерської школи, вихованця вчительського інституту.
У кімнаті на полицях — мало не до стелі — стояли книжки. Вони й лежали всюди — на стільцях, на канапі. Але що мене дуже зацікавило — це велика гравюра: високо на стіні, просто дверей, висіла картина Їжакевича — старий лірник з поводирем виходить із села. Вгорі над ними суне чорна хмара.
Я довго стояв перед картиною.
— Ой, і змочить же їх у дорозі дощ! — мимохіть сказав я, захоплений реальністю малюнка.
Грінченко засміявся.
— Гого, яка у вас фантазія! Сподобалась картина?
— Дуже.
— І мені вона подобається”.
Своє враження від зустрічі І. Єрофеєв висловив захоплено, адже “Грінченко розв’язував наукові питання ясно, без зайвої наукової термінології, просто — ознака знавцяспеціаліста, — прийняв дуже привітно, й картина, яку я в нього бачив на стіні, так і стояла у мене перед очима…
Борис Дмитрович порадив мені студіювати народну поезію взагалі: “Запишіть усі пісні свого села”. Понад 200 пісень я відіслав 1907 року до Львова В. Гнатюкові. Записав із нотами, як мені радив Грінченко”.
Розповів І. Єрофеєв і про свій другий візит до Б. Грінченка: “Пробув я останній раз у нього довгенько. Розмова точилася навколо літературних питань. Легко і цікаво було з ним про це розмовляти. Висловлюючи свою любов до його балади про Хвеся — преславного гайдамаку, я сказав, що у нашій місцевості ходить прислів’я: “Радуйся, Хвесю”, яким висловлюють іронію. Грінченко ув’язав прислів’я зі змістом балади: “Це дуже ймовірно, факт історичний, занотований і в архівних справах”, — і додав ще одне прислів’я: “Увесь Хвесь”, тобто красень.
Кінець балади написав він під впливом Лермонтова, якого дуже любив.
На прощання Грінченко чудово прочитав мені свій переклад “Лісового царя”.
Його дуже цікавили мої спогади про товаришів по сільській міністерській школі, де я почав свою науку. Я розповідав, скільки здібних людей там училось.
— А що їх чекає, отих здібних? — запитав наче самого себе Грінченко. — Сільські затуркані вчителі, писарці по “волостных правлениях”, поштовики… Гірко згадаєте їх…
Більше я не бачив Грінченка”.
Улітку 1909 року хворий Б. Грінченко лікувався в Будаївці (нині Боярка). Там, на дачі, його відвідав російський письменник, перекладач творів Т. Шевченка Іван Бєлоусов. Про цю зустріч письменник залишив спогади “Из воспоминаний о Б. Д. Гринченко”, що були опубліковані в журналі “Украинская жизнь” (1913 р., № 7—8).
Звістку про хворобу Грінченка в Москві зустріли зі співчуттям: “В конце зимы 1909 года в Москве распространился слух о тяжкой болезни украинского писателя Б. Д. Гринченко. Было известно, что для поправления здоровья ему необходимо уехать за границу, но средств у писателя не было. Помню, некоторые частные лица и общественные учреждения делали отчисления из своих средств и посылали комуто в Киев — как пособие больному писателю. Это доказывало, что имя Гринченко, хотя исключительно украинского писателя, было известно и в Москве”.
Щоб передати хворому зібрані московськими літераторами кошти, І. Бєлоусов і прийшов до Б. Грінченка. Але письменник відмовився від допомоги: “Я не так уж безпомощен, — сказал Б. Дч, — мне бы вот только немного поправиться, я стал бы работать, — работы много. А там, я думаю, у вас есть много людей, которым и жить нечем и работы нет. Я глубоко признателен вам, но отдайте тому, кто больше меня нуждается”.
І. Бєлоусов відтворив інтер’єр Грінченкової кімнати в Будаївці: “Мы вошли в кабинет. Небольшая в одно окно комната, уютно обставленная: мягкий диван, чисто прибранный письменный стол, этажерка, полная книг, на стенах портреты писателей, на первом месте Шевченко, рядом — Гейне. Одна стена была завешена ковром, к котрому были приколоты свежие сосновые ветки.
На диване сидел Б. Д.ч, откинувши голову на подушку; лицо осунувшееся, уставшее. Когда, после обычных приветствий, у нас понемногу завязался разговор о литературе, Б. Дч оживился и даже встал с дивана и присел к письменному столу”.
Щоб усетаки допомогти Б. Грінченку, зібрані кошти віддали С. Єфремову, який розповів, як він зможе вручити йому допомогу: “Да, — сказал С. Ач, — я из нескольких мест получил средства, на которые можно было бы отправить Б. Дча за границу, но он и слышать не хочет об этих пособиях. Я уже придумал, как нужно сделать, — я сговорился с Б. Дм об одной крупной работе, которую он взялся выполнить. И вот присланное я вручу ему как аванс”.
Розповівши про зустріч із Б. Грінченком, І. Бєлоусов у своїх спогадах помістив і Грінченків переклад з О. Пушкіна “Брожу ли я вдоль улиц шумных”:
Чи йду майданами гучними,
Чи входжу я у людний храм,
Чи бенкетую з молодими,
А впину все нема думкам.
Я думаю: пролинуть роки —
І всі, — хоч як багато нас, —
Всі в ями ляжемо глибокі
І чийсь уже надходить час.
Самотній бачу дуб могутній,
І думка: патріарх лісів
Переживе мій вік забутній,
Як пережив моїх батьків.

Дитятком любим утішаюсь,
Кажу йому: прощай! рости,
Тобі я місцем поступаюсь, —
Мені вже тліть, тобі — цвісти.

І так щодня і щогодини
Все маю думку я одну:
Вгадати хочу ті хвилини,
Коли поляжу я в труну.

І де поляжу: на чужині
Чи в колотнечі бойовій,
Чи серед хвиль, чи в цій долині
Спочине труп холодний мій?

І хоч однаково де тліти
Німому тілові в труні,
Та все б хотілося спочити
У краї рідному мені.
І край могили над труною
Хай молоде життя гуля,
І сяють вічною красою
Байдужі небо і земля.
Б. Грінченко
Переклад Б. Грінченко зробив у с. Будаївці біля Боярки. Можна уявити той стан, у якому перекладав поет цей твір О. Пушкіна. За словами дружини письменника, Борис брався за переклад раніше, та він йому не вдавався. Мабуть, важка хвороба, що нависла над ним, втрата рідних допомогли йому відчути найтонші нюанси пушкінської поезії. А сучасним читачам допомагають відчути той душевний стан Б. Грінченка, у якому він перебував перед своїм від’їздом на лікування в Італію і, звичайно ж, талант Грінченкаперекладача.
Спогади про київський період життя Б. Грінченка, зокрема його співпрацю з газетою “Рада”, залишив Є. Чикаленко. У “Щоденниках” відзначив роль праці Б. Грінченка: “Всім відоме значіння Б. Д. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. У найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік в Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство… Дивлячись на працю Грінченка, у всіх свідомих українців заговорила совість.
Узагалі, він зробив для української літератури стільки, що його праці подостатком було б принаймні на трьох душ, і Україна цього йому ніколи не забуде…”
Водночас Є. Чикаленко правдиво наголошує на шмагаючій вимогливості Б. Грінченка не тільки до себе, а й до інших — не терпів ледачих…
У вересні 1909 року Б. Грінченко виїхав із Києва на лікування в Італію. Та то вже інша розповідь…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment