Мить і вічність Володимира Бровченка

Сергій І. ТКАЧЕНКО,
лавреат Міжнародної премії
ім. В. Винниченка (США)

Цього року Володимир Бровченко видав нову книжку поезій. Невеличку за обсягом і форматом, яку назвав “другим виданням віршинок”. Чому другим? Тому, що ця книжечка продовження першого такого видання, яке побачило світ минулого року і мало таку ж назву і структуру. Власне, доповненим виданням першої тієї книжечки.
Останніми роками Володимир Якович практикує видання саме таких  компактних книжечок “кишенькового формату”. Мабуть, для того, щоб нинішній українець міг їх узяти з собою в дорогу, бо багато місця не займуть.
Видаючи такі “захалявні книжечки”, поет хоче сказати нам, що він, як і свого часу Батько нашого народу — Тарас Шевченко, пише їх в екзилі (хоча весь час поет живе безвиїзно в Києві) — далеко від свого істинного народу. Народу, який на черговому історичному віражі починає забувати, хто він такий,  яка у нього мова й культура.
Я пам’ятаю попередню серію солідних поетичних фоліантів Володимира Бровченка, що мали промовисті назви: “Повернення Богородиці” (1999 рік), “За сивими курганами” (2003 рік), “Презентація з молитвою” (2003 рік), “Перед Покровою” (2006 рік) — і могутнє п’ятикнижжя “Німби над вишнями” (2007 рік). Як зазначав у ті роки Леонід Череватенко, коли б такі книги видав хто-небудь із наших “провідних”, то вже на всіх перехрестях говорили б. А Леонід Новиченко в останні роки життя чесно визнавав, що твори Володимира Бровченка нашою критикою “і досі належно не пошановані”.
У нашої країни — в особі її Шевченківського комітету — був шанс віддати належне своєму вірному синові, який усе життя самовіддано трудився на її благо, вкладаючи у своє присвячене їй поетичне слово весь талант. Однак тогочасний Комітет, погрузнувши у своїх чварах, цей шанс втратив, чим навіки покрив себе ганьбою в очах тих, хто ще не забув, що таке совість і честь.
Хоча на початку червня Володимиру Бровченку виповниться 82 роки, та в літературному сідлі він тримається ще по-козацькому впевнено і вправно. Про що свідчать його нові вірші, які він пише в жанрі мініатюр і в яких торкається не тільки пекучих громадських, а й глибинних філософських проблем:
Ти до мене чомусь не приходиш тепер.
Я ще з Божої волі не вмер
І не вмерла моя Україна,
Як ніколи не вмре весна солов’їна.
По своїй по землі мов прибитий ходжу,
За Любов’ю і маминим Словом тужу.
Поетове критичне слово спрямоване не стільки проти наших відвертих недругів, скільки проти “своїх”, — які за нових незалежних умов дбають лише про задоволення власних амбіцій і вузько-егоїстичних потреб:
Олесь Гончар розпочинав сержантом,
В полон узявши світову безмеж,
А ти, тупак, обділений талантом,
Із генеральським ходиш аксельбантом,
Хоч двох слівець до купи не складеш.
Сповнений гірких сумнівів (“Якби оце проснувсь Тарас Шевченко, // Чи захотів би жити на Дніпрі?”), поет у вірші “Незалежність” звертається з молитвою до верховної покровительки нашого многостраждального козацького народу: “Пресвята Богородице! // Що ж воно робиться? // Нібито сіємо, // А вона не родиться”.
У поетовій гайдамацькій душі зріє рішучий протест: “Ось піду я в Дике поле // І дізнаюсь, в чому суть. // Тільки горе в серце коле, // Тільки ноги не несуть…”. У його віршах лунають коліївські настрої: “Лютих злодіяк //посадім на паколи! // То не знаєм як // То нема коли”.
У нових історичних умовах (“Ті, що під сподом, // Звуться народом, // Ті, що вгорі, — // Лихварі”) поет запитує: “Себе питаю, весь бідацький рід: // Куди зникає український світ?”. Це не дає йому спокою (“Чи буде світ, чи буде людство, // Коли навкруг таке паскудство?”), однак він знаходить відповідь: “Моя тривого і надіє… // Чи діє Слово? // Діє! Діє!”. Наше спасіння — у Слові, що веде до Дії:
Ти бачив, як горять степи?
Ти чуєш, як людина стогне?
Стожильний люде, не терпи,
Змети це кодло велемовне.
Поет звертається з пророчими словами до свого народу (“Лечу, згораю, як болід // Пора складати заповіт”) — як до рідних дітей: “Нема що сказати, синочки… // В сум’ятті нової доби // Лишаю вам тільки рядочки — // Мої найдорожчі скарби”. І хоча в новітній збірці домінують мінорні, навіть апокаліптичні настрої, закінчується вона оптимістично:
Не журись, моя доле, не плач,
Ще гряде правди й волі сіяч.
Він тоді у веснянім саду
Провістить нам зорю молоду.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment