Іван Франко — речник культурного націоналізму

Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка впродовж останніх років організовує і проводить разом із багатьма науковими, культурно-освітніми інституціями Дні пам’яті Івана Франка, які розпочинаються у день його смерті — 28 травня. У цей день на могилі відправляється панахида за участю священика і церковного хору. Після панахиди — читання поезій Івана Франка, виступ хору і проголошується слово про Івана Франка.
В останні роки слово про Івана Франка промовляли професори Іван Денисюк і Тарас Салига, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук…
Цього року слово про славетного поета і вченого виголосив директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України Микола Жулинський.
Пропонуємо читачам текст виступу Миколи Жулинського “Слово про Івана Франка на його могилі”, виголошене 28 травня 2013 р.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

“Ми мусимо навчитися
чути себе українцями…”
Іван Франко

“Бували часи мертвіші і глухіші”, — писав більше як сто років тому Іван Франко в статті “Між своїми”, а про свій час сказав, що він “сумний і скандальний”. Чому? Бо в ньому переважає “назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво”, “бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів”. А наш час, теперішній час, хіба не час “панування облуди і кривди людської”? Хіба не актуальна сьогодні тривога Франка з приводу того, що “ідеал національної самостійності” в погляді “культурнім і політичнім” лежить “поза межами можливого”?
Хіба ми не свідки того, як у наші дні провладні кола України демонструють, мовлячи словами Франка, “своє духове відчуження від рідної нації”? І хіба лише влада в переважній своїй більшості? Невже ми з вами не бачимо, як в українському суспільстві істотне поширення має російськомовність, що “внаслідок тривалої русифікації кожне наступне покоління є дедалі більше російськомовним”1?
Чи не найбільша наша тривога, це те, що українська молодь “виявляється дедалі більш російськомовною”2.
Саме тому Іван Франко так послідовно і наполегливо обстоював думку, що розвиток мовних здібностей людей пов’язаний із її духовним розвитком і тільки рідна мова може і повинна стати наріжним каменем буття нації як самостійного культурного і політичного організму. Не випадково академік І. Ягіч у листі О. Шахматову     9 березня 1905 року зробив такий висновок: “Сьогодні у нас Іван Франко, з’ясувавши питання мови, ставить питання створення незалежної України”3.
Народ не розбудити до духовного подвижництва, якщо національні провідники, українська інтелігенція не будуть терпляче і жертовно нести в маси слово правди, віри і надії рідною мовою, якщо розвиток національної культури, літератури і мистецтва не стане органічною потребою народу нації, “впливом живої потреби нації”, якщо освіта, наука, культура не посядуть пріоритетного спрямування в державній політиці.
Тому Франкове слово, мовлене більш як сто років тому, сьогодні, в умовах незалежної, хіба що політично, але не культурно, держави до болісного щему правдиве, актуальне і тривожне.
1905 рік. Іван Франко пише “Одвертий лист до галицької української молодежі”, в якому закликає приступити до “великої праці — здвигнення нашої національної будови в усій її цілості”4.
Як бачив Франко розв’язання цієї найважнішої “величезної дійової задачі”? Тільки шляхом формування, витворення з величезної етнічної маси українського народу української нації.
Українську націю він уявляв як суцільний культурний організм. Тобто, має сформуватися національна спільнота — єдина, нероздільна, здатна до самостійного культурного і політичного життя.
Як бачимо, культурний чинник передує політичному, бо національне будівництво передбачає набуття спільнотою ідентичності, а вже на цій основі політичної організації та суспільної гармонізації в межах певної території.
Згодом через сто років один із найавторитетніших дослідників націоналізму, англійський філософ Ернест Ґелнер обґрунтує тезу про те, що доведеться докласти багато зусиль і витратити часу для того, щоб гармонія культури і держави стала “націоналістичним імперативом”. Цей автор праці “Нації та націоналізм” обґрунтує концептуальні засади культурної політики, культурного націоналізму, які практично реалізовував Іван Франко своєю науковою, духовною, літературною, політичною, видавничою і суто просвітницькою роботою.
Франко практично довів, що нації і національність справді можна і слід визначати у термінах культури, “на основі спільності культури”, що згодом обстоюватиме і Ернест Ґелнер, і Ентоні Сміт, і Джон Гатчінсон, Ерік Д. Гобсбаум та низка інших5.
Іван Франко не випадково звертався саме до молоді, патріотичним обов’язком і національним завданням якої має стати мобілізація життєвої і творчої енергії рідного народу, здійснення культурної інтеграції всього, враховуючи і закордонне, українства. Він закликав галицьку молодь “до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими!”, а саме — здобувати теоретичні й практичні знання, гартувати свою волю, наповнювати свої серця любов’ю до свого народу і виявляти цю любов “невтомною, тихою працею”. Саме Франко своєю невсипущою, подвижницькою працею письменника, вченого, публіциста, політика, редактора, видавця подав ідеальний взірець служіння інтересам рідного народу, організовуючи і забезпечуючи діяльність різного роду газет, журналів, видавництв, інституцій, “потрібних для культурного розвою на національнім ґрунті”.
Підсумовуючи наприкінці життя 1914 року свою каторжну працю заради пробудження свого народу до свідомого національного життя і побудови української національної держави, Іван Франко писав:
“В своїй оце вже близько 40-літній літературній діяльності я переходив різні ступні розвою, займався дуже різноманітною роботою, служив різним напрямам і націям, бо доводилося попрацювати немало, крім нашої української, також польською, німецькою та російською мовою. Та скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі, ніколи не спроневірюся, доки мойого життя”6.
Одна лише редакторсько-видавнича діяльність Івана Франка вражає огромом здійснюваних проектів, у переважній своїй частині реалізованих, а головне, чітко спрямованих на певне коло читачів із метою формування національної свідомості, пробудження почуття народної єдності, народного самопізнання.
Хіба не є “духово-інтелектуальним подвигом” (Іван Франко) колосальна творча спадщина цього провісника вільної України, хіба не вражає його подвижництво на ниві формування духовно-культурного простору завдяки щоденній, важкій і невдячній праці в журналі “Друг”, у виданні альманаху художніх творів “Дністрянка”, у творенні журналів і альманахів “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Зоря”, “Товариш”, “Народ”, “Житє і Слово”, “Громадський голос”, у реалізації таких видавничих проектів, як “Дрібна Бібліотека”, “Наукова Бібліотека”, “Хлопська Бібліотека”, “Белетристична Бібліотека”, “Універсальна Бібліотека”, “Українсько-руська Бібліотека”, “Міжнародна Бібліотека”, “Всесвітня Бібліотека”? А “Записки НТШ”, спеціальні збірники НТШ, тематичні серії, “Літературно-науковий вісник”, а упорядкування, редагування і видання творів в “Українсько-руській Видавничій Спілці у Львові”!
Надзавданням процесу формування культурної солідарної спільноти — української нації Франко вважав усвідомлену орієнтацію кожного її члена на особисту політичну відповідальність за майбутнє розчленованого імперіями рідного народу, на право нації бути господарем на своїй території, в своєму національному домі — власній державі. Саме тому прагнув Іван Франко мобілізовувати й гуртувати нові творчі сили, передусім молоді, національну еліту, інтелігенцію задля творення цілості й єдності українського народу — цілісного культурного організму.
Україні вкрай потрібні були і в часи Івана Франка, і в часи наші національно і соціально свідомі чільні діячі: патріотичні представники українського народу, діяльні речники культурного націоналізму, які могли б реалізовувати ідеї національної консолідації та мобілізації.
Як стверджує австралійський спеціаліст із питань європейської етнічності та націоналізму Джон Гатчінсон, речниками культурного націоналізму, тобто, тими, хто мобілізовує життєву силу нації, хто формує її ідентичність, “є не політики чи законодавці, а передусім історики і митці, які утворюють ті культурні та академічні спільноти, що якраз і покликані відкрити цю творчу силу в усіх її вимірах та надихнути нею всіх членів нації”7.
Уже тоді, на початку ХХ століття, Іван Франко охоплював критичним зором увесь етнічний материк, на якому протягом тисячоліття “виростала” національна спільнота — український народ. Але для того, щоб усі етнічні території могли об’єднатися в національній державі, злитися в єдину державно-територіальну цілісність, необхідно, наголошував Іван Франко, організувати свідому працю “на полі нашого ділання” заради формування культурно суверенної української нації. Він сам жертовно робив “живе діло відродження” (М. Грушевський) і закликав інших до “розбудження національної свідомості в широких кругах нашої інтелігенції і прояснення задач і цілей національного розвою”. Бо терпеливою, важкою працею утверджував неспростовну думку: “слава країни має своїм джерелом не політичну владу, а культуру народу — внесок мислителів та просвітителів у спільний набуток людства”8.
Справедливо дорікає політолог Володимир Вітковський на сторінках “Універсуму” (№ 3—4, 2013) українській інтелігенції за ігнорування доконечної потреби “відродження знизу” і згадує “будителів” упосліджених народів, які ставали “до тяжкої праці “на рідному полі”, виховуючи свідомість, підприємливість, ініціативність своїх краян”, “закладали читальні, кооперативи, видавництва, школи, університети; творили театри, музику, літературу тощо. Національне відродження перетворювало “сирі етнографічні маси” на модерні нації, уможлививши постання успішних незалежних держав таких націй”9.
Це була реальна політика культурного націоналізму. І справді, зауважує Володимир Вітковський, українська інтелігенція, захопившись державно-політичним заангажуванням, не може похвалитися “вагомістю та позитивним характером свого впливу на суспільні процеси”, бо вона в загальній своїй масі не згуртована, національно не свідома, отже, суспільно пасивна, не жертовна і заражена бацилами соціально-політичної мімікрії, ганебного пристосуванства до влади.
Тож не дивно, що провладні сили в Україні, особливо певна частина парламентарів активно, всупереч національним інтересам, просувають геополітичні й економічні плани іншої держави. Натомість згадаймо, як своєчасно відреагував Іван Франко на зловісну мобілізацію російських націоналістичних сил в українській Галичині та в російській Україні, відчуваючи і усвідомлюючи величезну загрозу з боку самодержавного, монархічного націоналізму справі “здвигнення нашої національної будови в усій її цілості”. Того 1905 року він пише ще одне звернення до галицької молоді, але до москвофільської молодежі — статтю “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі”. Його мета — схилити галицьку москвофільську молодь до праці для рідного народу, закликаючи користуватися рідною мовою, збагачувати духовну скарбницю українського народу. Франко вірить, що переважна частина галицьких молодих русофілів не дозволить увести себе в оману голосінням галицьких москвофілів-лібералів і москвофілів-поступовців про “вселюдське братерство і всемірну любов”, якими начебто перейметься весь галицький люд і “українство само собою зникне”.
Вражає те, як Франко передбачив 1905 року трансформацію Російської імперії в так звану демократичну і навіть у посткомуністичну Росію, “коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал” — і впроваджуватиме “лібералізм капіталістичного складу”, коли з’явиться, як ми спостерігаємо в сучасній Росії, “національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі”.
Цей імперський автократизм у Росії одягає ще й інші плащі — маскується то ідеєю “керованої демократії”, то ідеєю відродження “Великої Росії”, хоча насправді це лише форми російського неототалітаризму чи олігархічного авторитаризму.
Про Митний союз чи про “Русский мир” нема потреби й говорити — це ніщо інше, як, цитуючи Івана Франка, “знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для “добра” центра…”
Далеко не випадково з цією метою в сучасній Росії відроджуються і трансформуються на догоду ідеологічно-пропагандистській кон’юктурі міфоідеологічні засади російської імперської та комуністичної політики, на яких базувалися самодержавний і комуністичний режими.
Лише одна цитата зі статті “спеціаліста” з української історії, співкерівника Православного центру імперських політичних досліджень у Москві Міхаїла Смоліна: “Уже сегодня мы должны жестко встать на позицию, что южнорусские, малороссийские земли неотъемлемая часть Русского государства, что нет ни “украинского” народа, ни “украинского” языка, что все это идеологические фантомы”10.
Мимоволі здається, що ці антиукраїнські пасажі не з публікацій ХХІ століття, а початку ХХ, з часів Івана Франка, коли шаленіли від ненависті до всього українського, до мазепинського руху такі чорносотенські видання, як “Киевлянин”, “Киев”, “Вестник Союза русского народа”, “Вестник Русского народного союза имени Михаила Архангела”, “Русская мысль”, “Русское знамя”, “Русская речь”… Здається, що ми почули голос антиукраїнського “Клуба русских националистов”, в якому чи не половина його членів мали українські прізвища.
Та чого дивуватися й обурюватися з того, що продукують у Росії політологи, історики, культурологи, формуючи ідеологічні орієнтири геополітичних устремлінь новітньої Російської імперії, коли в Україні з’являються такі антиукраїнські провокативні “опуси” на кшталт книги Георгія Крючкова і Дмитра Табачника “Фашизм в Украине: угроза или реальность?” (2008), коли чи не щомісяця з’являються в Україні нові проросійські організації. Переважна частина з них свою діяльність спрямовує на пропаганду ідей і програм “Русского мира”, бореться з українським націоналізмом, тепер — фашизмом. Усе це нагадує те, що робили в часи Івана Франка російські шовіністи в Україні та значна частина галицьких москвофілів. Досить згадати відомий процес москвофілів у Львові 1882 року, на якому були оприявлені факти, що свідчили про фінансування царським урядом москвофільських газет, журналів і видань Галичини.
Саме тому так важливо засвоїти і розвивати ідеї та практичні уроки Івана Франка як речника культурного націоналізму. І сьогодні вкрай важлива проблема формування української нації як культурного організму. Саме з цим закликом звертався Франко до молоді — галицької патріотичної та галицької москвофільської. Він розглядав це творення культурного організму і набуття національної ідентичності як інтеграційний процес, спрямований на вироблення певної системи цінностей, яку б сприйняли і засвоїли не лише українці, а й усі етноси, які мешкають на українській території.
Саме з цією метою він здійснює переклад праці Гаустона Стюарта Чемберлена “Раса, нація, герої” і все більше утверджується в думці, що народ не здобудеться на політичну й економічну самостійність, якщо не сформується як українська нація — суцільний культурний організм, а для цього слід мати свою, національну еліту, національну інтелігенцію, головним обов’язком якої буде “по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопізнання”11.
Таких речників і провідників культурного націоналізму, яким був Іван Франко, вкрай потребує сучасна Україна, яка, по суті, вже втратила національний культурно-інформаційний простір, не веде національної освітньої і видавничої політики, не виробила системи національних цінностей і пріоритетів. За сучасними визначеннями, “культурні націоналісти є речниками морального оновлення; вони започатковують ідеологічні рухи в періоди суспільних криз для того, щоб реформувати систему світоглядних орієнтацій спільноти та запропонувати моделі суспільно-політичного розвитку, які б втілювали в собі стратегії модернізації”12.
Тож хіба ми не є свідками неефективної модернізації українського суспільства, яка призвела до духовного знесилення нації, її морально-етичної і правової анемії? Хіба ми не спостерігаємо, як державні органи ослабили свій вплив на формування життєвих — духовних, моральних, соціальних — цінностей народу? Знову згадаємо слова Івана Франка: “Розвій народності без розвою живого народу, його добробуту, освіти, рівності громадської і прав горожанських є або пустою мрією, доктриною, або штучним, тепличним витвором”13.
Українське суспільство перебуває в стані розколотості, триває й надалі триватиме політика його розмежування в регіональному, ідейно-політичному, мовному, соціально-економічному планах. Більше того, це розмежування провокативно підживлюється певними політичними силами, які не сприяють створенню належних умов для формування національної солідарності, суспільної консолідації, врешті-решт, української нації як цілісного культурного організму. Влада не робить жодних реальних кроків для того, щоб виробити цілісну систему ціннісних орієнтацій, загальнонаціональний ідеологічний комплекс, завдяки якому можна було б консолідувати українське суспільство. Адже і влада не приховує того загрозливого для майбутнього держави стану, в якому перебуває сучасне суспільство, коли ідеологія споживацтва, збагачення будь-якою ціною, особливо з допомогою корупційних схем і методів, цинічний прагматизм і правовий нігілізм руйнують із середини суспільний організм, витравлюють із людської душі віру, духовність і мораль. У суспільних настроях переважають недовіра або скептичне ставлення до духовних і моральних цінностей, які ігнорує, не сповідує сама влада, до норм і правил демократичного правопорядку, до самої ідеї верховенства права і законності. А про забезпечення національних цінностей і пріоритетів у культурно-інформаційній, етнонаціональній, духовній, освітній, науковій, конфесійній сферах годі й говорити.
Невже залишається надія тільки на культурних націоналістів — послідовників Івана Франка, Михайла Драгоманова Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Лесі Українки — такі подвижники національної справи, просвітителі і провідники українського народу були і в ХІХ столітті, і в ХХ. На самовіддану і конструктивну працю на рідному ґрунті чільних українських, патріотично свідомих діячів і доводиться сьогодні сподіватися, інакше ми не відчуємо себе “нацією суцільною і солідарною в духовних і економічних інтересах”… Для цього треба знайти “і в собі самих, в нашій солідарності той огонь і запал, котрого нам тепер так часто нестає, знайдемо, і всі цілою суттю відчуємо той спільний ідеал, котрого брак так многих з-поміж нас гонить на поклони чужим богам”14.
Як не прикро визнавати тривогу і правоту Франкових слів, які мовби проголошені сьогодні, і як не гірко бачити в наші дні упослідження національного духу, зневаження української мови, ослаблення моралі і духовного самопочуття народу, проте ми зобов’язані солідарно працювати “для культурного розвою на національному грунті”, утверджувати, зміцнювати національні пріоритети у всіх сферах життєдіяльності української людини.
Тож, запитує нас Іван Франко, чи не пора нам “для України жить”, наповнюючи свої почуття і працю справжнім громадянським духом, справжньою самопожертвою, справжньою любов’ю до України.

______________________
1Кириченко Ірина. Російськомовна спільнота: українізація наявна чи уявна? — Дзеркало тижня. 18 травня 2013 р. — С. 11.
2Там же.
3Цит. за: Василенко Михайло. Іван Франко: поступ ідей. Коломия. “Вік”. — 2010. — С. 247.
4Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. — К.: Наукова думка, 1976. — Т. 45. — С. 404.
5Див.: Ернест Ґелнер. Нації та націоналізм. Джон Гатчінсон. Культурний і політичний націоналізм. — Націоналізм: антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2000; Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. — К.: Темпора, 2000.
6Франко І.  Зібрання творів: У 50-ти томах. — Т. 3. — С. 282.
7Джон Гатчінсон. Культурний і політичний націоналізм // Націоналізм: антологія. — С. 655.
8Джон Гатчинсон. Культурний і політичний націоналізм // Націоналізм: антологія. — С. 657.
9Володимир Вітковський. Що може зробити інтелігенція? — Універсум. — № 3—4, 2013. — С. 4.
10Смолин Михаил. Современное положение России и феномен “украинского” отщепенства // Щеголев С.Н. История “украинского” сепаратизма. — М.: Изд-во “Имперская традиция”, 2004. — С. 21.
11Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. — Т. 48. — С. 528—529.
12Джон Гатчинсон. Культурний і політичний націоналізм // Націоналізм: антологія. — С. 660.
13Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. — Т. 27. — С. 335.
14Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. — Т. 38. — С. 8.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment