Богдан ЗАЛІЗНЯК
Чим відрізняється нова книжка Івана Дзюби — “Не окремо взяте життя” від попередньої — “Спогади і роздуми на фінішній прямій”? Там — “Дзюбізми”, тут — “Дзюбизми”. А якщо серйозно — у новій книжці Івана Михайловича, яка побачила світ 2013 року у видавництві “Либідь”, є ще й новий розділ — “Дія третя”, — якого не було в попередній. У ньому кожен може прочитати і про “Республіканську асоціацію українознавців”, і про керівництво І. Дзюбою Міністерством культури (“Не дуже солодка каторга в міністерстві культури”), і про “Справи енциклопедичні”, і про Віктора Некрасова (“Не сдавшийся лжи”). Книжка “Не окремо взяте життя” — це не просто “цікавіше зібрання спогадів і роздумів”, це — життя України у двох часах — радянському й пострадянському.
Передусім автор згадує про “одну дуже важливу для мене (може, найважливішу) спонуку до написання цих спогадів. ХХ століття поглинуло в свої крижановоді безодні вже не одну Атлантиду… це Атлантида середньо- і східноєвропейського містечкового єврейства, це Атлантида галицького села з його потягом, попри злидні, до освіти, культом читальні, повагою до вчителя і священика, працьовитістю і побожністю, відпорністю до асиміляції, але також і покоління молодої інтелігенції, невдовзі знищеної або розселеної по світах… Ми є свідками того, як зникає Атлантида старої української діаспори, політичної еміграції (і не тільки галицької, звісно) — цілий світ людських доль, зусиль, високих і низьких пристрастей, різноякісних цінностей, боротьби та праці, творення альтернативної України і надії на прийдешню велику Україну…”.
Це книжка про націю (совістю якої багато хто називає Івана Дзюбу), зокрема розповіді про людей від їхнього імені — тих, із ким Іванові Михайловичу доводилося спілкуватися. Про маму і тата. Читаючи ці сторінки, думаєш: Боже, як правдиво пише автор про все-все, а зокрема — про найрідніших.
Був час, коли Іван Дзюба працював на посаді міністра культури (“Але спочатку, щодня, — розгляд листів. Їх були сотні, і на те, щоб їх “розписати” по відділах, ішло півтори-дві години, а в цей час чекали люди, часом із важливими справами. Їх теж треба було прийняти. Мабуть, це можна було організувати інакше. Але я над усе боявся виглядати чиновником і хотів бути “доступним” для всіх, а це все одно не вдавалось і не могло вдатися. Когось устигнеш прийняти і щось особисто полагодити: “от доступний міністр!” Когось не встиг: “та він теж бюрократ!” Мій античиновницький синдром, певно, виглядав дивацтвом…”).
Та й справді: чи багато хто з чиновників — колишніх і нинішніх — думає про те, як він виглядає перед людьми? Вже не кажу — перед самим собою. А Іван Михайлович розмірковує про це. І не раз…
“…Я вже казав, що психологічно і “ментально” я не службовець, не чиновник — ні в поганому, ні в доброму розумінні. У нас слово “чиновник” — майже лайка. Певно, це спадщина століть бюрократичної тиранії — спершу російсько-імперської, потім радянсько-партійної. Насправді ж чиновник не має бути бюрократом, і бути чиновником — свого роду мистецтво, що потребує хисту і виучки. Менеджерського таланту. Надто коли йдеться про чиновників високого рангу…”.
Та найбільше Іван Дзюба дбає про Україну. Ось фрагмент із його інтерв’ю газеті “Донеччина” (липень 2012 року): “Керований аспект процесів русифікації, витіснення української культури й мови, був очевидний за часів Російської імперії та СРСР і менш очевидний нині. Але насправді він є (підкреслення наше. — Б. З.), і він потужний. Це дія інтересів великого бізнесу та партбюрократії, що його обслуговує, це невтомна робота підвладних їм засобів масової інформації, це широка пропаганда “Русского мира”, тиск іззовні і т. ін. А тепер ще маємо і відверто антиукраїнський курс влади, одним із виявів якого став так званий Закон про мови в Україні. Він мало того що протягнутий у шулерський спосіб (що всі могли бачити), а й фальшивий за суттю. Це нібито закон на захист мов національних меншин (захист від української?). Але невже хтось вірить, що його авторам і проштовхувачам ідеться про мову приазовських греків чи придунайських болгар, чи молдаван? Чи якісь національні меншини раділи з приводу продавлювання цього закону? Та ні ж. Бо вони знають, що дбають не про них. Дбають про ту мову, яка і так реально є панівною в Україні — подивіться навколо себе”.
А тепер — кілька “дзюбизмів”, якими “пересипано” текст книжки “Не окремо взяте життя”:
“У цього поета слова з генеральськими погонами, а ідея стирчить, як роги”;
“Бог легенько перебирає струни людської душі”;
“Від надміру інформації голова тріщала, як дозиметр”;
“З істиною, як із хлібом — шанобливо, але без церемоній”;
“На душі стільки всього понамерзало”;
“Я намагнічений на роботу”;
“Вчепився в стрілки годинника історії”;
“Сперечався з луною власних слів”;
“Талант — це велика совісність перед правдою”;
“В його серці з року в рік зростав сад доброти”;
“Крихітний маятник особистого часу — і космічний маятник часу”;
“Всесвіт — вмістилище часу”;
“Щосили трусив дерево ідей”…
Тож щиро вдячний академіку Іванові Дзюбі, який своєю книжкою “Не окремо взяте життя” потрусив дерево різних ідей — точніше, подав нам, читачам, силу-силенну сенсів (смислів), які виникали й виникають досі в українському світі й потребують свого осмислення і розв’язання. Усіма нами.
“До праці”, “працюймо” — цими словами, як правило, закінчує свого листа чи телефонну розмову Іван Михайлович Дзюба. Щойно видана його книжка — також поклик “до праці”. Нашої з вами. Над осягненням різнобарвного минулого, вельми невпорядкованого сьогодення і спробою передбачення майбутнього.
