Чи були трипільці першими хліборобами і чи саме вони винайшли колесо й одомашнили коня? Що робив хан Золотої Орди у своїй резиденції на Луганщині? Якою була козацька фортеця Кальміус, відкрита у самому центрі Маріуполя? І хто насправді заснував Дніпропетровськ — Катерина II чи запорожці? Відповіді на ці запитання минулого літа шукали археологи, які зі своїх експедицій привезли не одну сенсацію. Серед них — відкриття трипільського храму площею 1200 кв. м, розкопаного Михайлом Відейком у Небелівці на Кіровоградщині, енеолітичної “фабрики” на Дністрі, монетного двору хана Абдаллаха із династії Батия у Попаснянському районі. Тут знайдено велику кількість мідних і срібних грошей, а також заготовки для їх карбування. Історики одностайні в тому, що раніше подібних пам’яток на території України не виявляли. Утім, подальші дослідження унікальних об’єктів під загрозою.
Світлана ЧОРНА
— Уже років двадцять держава не виділяє нам на розкопки ні копійки, — говорить вчений секретар Інституту археології НАН України Олексій Корвін-Піотровський. — Експедиції працюють завдяки міжнародним грантам, благодійним внескам та ентузіазму людей. Добре, коли місцева влада чує археологів і допомагає як може. Та здебільшого науковці сподіваються на підтримку меценатів.
Але їхньої допомоги на всіх не вистачає. Минулого року, за словами Володимира Мезенцева, співкерівника українсько-канадської експедиції, що досліджує гетьманський Батурин, їх проект значно скоротився. Через брак коштів навряд чи зможе працювати далі й експедиція, що знайшла містечко запорожців Самар, мешканці якого й заснували Січеслав-Дніпропетровськ. А якщо на розкоп замість істориків прийдуть “чорні археологи” (на їхньому рахунку, за свідченням фахівців, вже кілька тисяч монет із резиденції хана біля Попасної), то пам’ятка козацької доби буде назавжди втрачена для науки.
Історія речі — історія народу
Якихось 120 років тому про трипільців, що заселяли обшири від Дніпра до Дністра і від Полісся до Карпат, ніхто нічого не чув. Відкрив їх давню культуру 1893 року вітчизняний археолог Вікентій Хвойка. Під час розкопок на Кирилівській вулиці у Києві йому трапилася небачена доти мальована кераміка. Багато черепків, фігурки людей і тварин він знайшов і в селі Трипілля, тепер Обухівського району, звідки й назва доби, коли творилась ця теракота, — трипільська. Утім, на думку учених, Хвойка відкрив не просто археологічну культуру, а цивілізацію. Адже спільнота, про яку нам розповідають тисячі артефактів, охоплювала чималу територію — майже 200 кв. км. Із них — 190 в Україні. Трипільці мали розвинене землеробство (вирощували десять видів злаків), вони заклали міста, будували дво- і триповерхові будинки, винайшли вертикальний ткацький і свердлильний верстати, гончарне коло, виплавили мідь. У їхніх хатах були поріг, двері, вікно, горище, а в кімнатах — стіл, лава, стілець. У побуті — різноманітний посуд, металева сокира, серп, одяг, взуття, календар. На трипільських теренах зародилися наука й техніка, агрономія, математика, медицина, релігія і мистецтво.
Про все це ми знаємо завдяки орнаментованій кераміці, що зберегла чимало відомостей із дописемних часів і до наших днів. Щороку археологи поповнюють трипільську скарбничку новими даними. Унікальні відомості про життя наших пращурів минулого літа зібрала експедиція під керівництвом Дмитра Чорновола з Інституту археології НАНУ у Сокирянському районі на Буковині. Тут, на Дністрі, про який свого часу писав і батько історії Геродот, знайдено не одне енеолітичне поселення. Скільки їх пішло під воду під час будівництва 1977 року ГЕС, коли змінювалося русло ріки й створювалося штучне море, невідомо нікому. Від Трипільської Атлантиди донедавна залишався хіба що острів біля села Ожеве, де кілька місяців, перед його затопленням гідроелектростанцією, і працювала археологічна експедиція.
— На стоянці, вже відомій у науці як Ожеве-острів, — каже Олексій Корвін-Піотровський, — розкопано десять трипільських жител. Чотири із них добре збереглися. У хатах знайдено багато знарядь праці: ножі, сокири, відбійники для обробки кремнію. Серед артефактів і такі, які раніше нам не зустрічалися. Це великі глиняні хрести і великі керамічні дошки, призначення яких поки що не зрозуміле.
Свою розповідь Олексій Генріхович ілюструє фотографіями і замальовками з останньої експедиції. Показує знаменитий трипільський посуд, в орнаментації якого переважала біла, червона й чорна фарби (чи не звідти ці кольори на вишиванках?). Мискам і горщикам, на яких знаками-символами майстри зображали і своє життя, і Всесвіт, по шість тисяч років.
Уже тоді умільці добре знали як із глини зробити ложку, горня, вазу для фруктів чи квітів, ритуальну чашу для храму. І не буденну річ, а вишукану й красиву.
На стоянці Ожеве-острів керамічних витворів мистецтва виявилося чимало.
— Знайдено кілька сотень одиниць цілого, непошкодженого посуду, — продовжує розповідь археолог. — А якщо рахувати фрагменти, то їх тисячі. Таке трапляється не часто. Втім, вражає не лише кількість теракоти, а й її різноманіття, розміри. Як не дивуватися тому, що давні майстри виготовляли і дуже великі, і малесенькі тарілочки чи горнятка. Кубки з острова мають у висоту всього п’ять сантиметрів.
— А ось великі зерновики і миска діаметром майже метр, розписана чорним по рожевому полю, трапилися нам на розкопках у Тальянках, поселенні-гіганті на Черкащині, — ділиться враженнями Олексій Корвін-Піотровський. — Шість тисяч років тому це прамісто мало величезну територію, за останніми даними 450 гектарів.
Відкрита лише його частина, тож попереду ще багато цікавих знахідок.
Як трипільці волів запрягали
Експедиція у Тальянках досліджувала технології енеоліотичного домобудування. Об’єктом уваги учених, які методом мікромагнітного вимірювання (обладнання привозять колеги з Німеччини) за лічені дні складають мапи давніх поселень, став великий будинок.
Коли дослідники зняли шари землі, то змогли “зайти” у сіни, де зберігався урожай і сільськогосподарський реманент, і в дві житлові кімнати.
— У першій стояла піч-жертовник, — кажуть археологи. — У іншій було робоче місце господаря, де він бондарював чи обробляв шкіри. А може, робив дитячі іграшки? Дві з них, 25-сантиметрові моделі саней, якими користувалися у господарстві трипільці, лежали посеред хати. Виліплюючи з глини забаву для своєї дитини, майстер умілою рукою поставив на полози гарбу. На інші санчата, в які запряг двійко волів, горщик. У такій “цистерні”, мабуть, перевозив воду для господарства. Гончар іграшки розмалював рисочками й хрестами, а у верхній частині полозків зробив дірочки для мотузки.
На толоці тісно лише пісням
Усі знайдені артефакти археологи вже передали у фонди Державного історико-культурного заповідника “Трипільська культура”, що в селі Легедзиному Черкаської області. Музей, створений 2003 року, цікавий не лише експозиціями, а й тим, що тут взялися за відтворення трипільських жител. Повномасштабна реконструкція двоповерхової хати завершилася її спаленням у наукових цілях. Так мешканці давніх поселень кожні 50—80 років віддавали свої будинки вогню й переходили жити на нове місце. А щоб збудувати нові житла сонцепоклонників, у Легедзиному зібрали толоку.
Рік за роком вона приростала новими людьми й ідеями. Тепер щоразу в червні шанувальники трипільських традицій (а серед них люди різних професій і різного віку) збираються разом і, як це робили пращури, місять глину, мажуть нею, у збудованих за усіма правилами Трипілля хатах, долівку й горище, білять стіни. В одній із хат толокою збудували піч, наповнили кімнати мальованим посудом, предметами побуту, сакральними речами. Тепер тут можна не лише милуватися автентикою, а й потерти збіжжя на гранітній зернотерці, посмакувати кулешем за тисячолітнім рецептом.
— Мине трохи часу, — переконують місцеві мешканці, — і у Легедзиному буде трипільський хутір із гончарною майстернею. Збудують його усім миром. Адже на Черкащину помісити глину їдуть із Києва, Львова, Харкова й інших міст.
Учений секретар Інституту археології НАНУ переконаний, що толока у ментальності нашого народу, це спосіб його буття. Ще й сьогодні у багатьох селах, і так було віками, збираються разом родичі й сусіди щось будувати, садити город чи збирати урожай. А починалося те гуртування у Трипіллі. Панові Олексію пощастило минулого року вперше знайти і дослідити у Тальянках майданчики, на яких наші пращури збиралися на толоку і місили глину для будівництва свого житла.
— Разом тут працювало 60—80 людей, — каже археолог. — Такими великими були сім’ї, роди. Вони ставили свої хати поруч, одна за одною. Сучасні комп’ютерні технології дозволяють сканувати землю і під шаром ґрунту побачити цілу трипільську вулицю, якою й дійшла до нас гарна українська традиція збирати толоку.
