Портрет Ганни Закревської, 1843 р.
Борис МАНЖЕЛА,
м. Суми
Ще в дитинстві постає перед ним його перша дитяча любов — пастушка Оксана Коваленко, яка навчила “без мови, без слова, очима, душею, серцем розмовляти”; потім була молоденька польська швея Дуня Гусиковська, що навчила молоденького Тараса багато чого в житті на чужині. Пізніше, у творчості й у біографії згадується Паша, 16-літня натурщиця, яку Шевченко “відбив” у Сошенка; і вона знову з’являється на обрії його життя через 15 років, коли відвідує студію-майстерню старого і хворого Шевченка 1859-го. Це була німкеня Амалія Кльоберг.
У пізньому періоді життя Шевченка була молода попівна Феодосія-Теодосія, дочка отця Григорія Кошиця. Проте сватання вийшло невдалим — батьки були проти, а попівна вподобала гарного й освіченого Шевченка, глибоко переживала трагічне розлучення й пізніше збожеволіла. Не судилося поєднатися з татарською дівчиною Забаржаду, що товаришувала з поетом в Оренбурзі. Подобалася йому Агата Ускова — гарна і молода дружина коменданта форту, портрети якої малював Шевченко. Поспішав поєднатися з легковажною артисткою Катею Піуновою, з кріпацькою дівчиною Харитою, яка служила у його двоюрідного брата Варфоломія, і, нарешті, з Ликерою Полусмаківною. Та все це відбувалося з безвиході, тому й не здійснилося.
Були ще почуття до Марії Максимович із її чистим полум’яним еросом. Але це захоплення було лише платонічним для поета, життя якого закінчувалося. «Не живем, а тільки ходим», — згадував поет про ті роки. Усі названі жінки йому подобалися, декого з них він, може, і любив. Але між ними були дві зорі, дві блискавки, які залишили в поетичній пам’яті поета невгасимий слід. Одна справа — захоплюватися жінкою, інша — любити її всім серцем. У Шевченковому житті було дві такі жінки: одну любив він, інша — його.
Перша — Ганна Закревська з роду Заславських, 21 річна молода дружина найбагатшого поміщика Полтавщини Платона Закревського із Березових Рудок. Правнук українського гетьмана Кирила Розумовського, відставний 42-річний полковник Закревський вивіз свою красуню Ганну Іванівну, матір 2-х дітей на бал іменитих дворян, князів і графів у палац поміщиці Тетяни Густавівни Волховської (Вільхівської) із села Мосівка (Мойсівка) нині Черкаської області. Туди заїхав поет-байкар Євген Гребінка зі своїм знайомим — молодим 29-річним Шевченком. Це було на початку літа 1843 року. У палаці старої поміщиці зібралося знатне ліберальне українське дворянство, а серед них і вчорашній кріпак, але вже відомий поет після викупу з кріпатцтва та художник, автор “Кобзаря”.
Тарас Шевченко вільно почувався у будь-якому середовищі, ніколи не зважав на титули і звання присутніх, не виявляв жодної запопадливості. Із Тарасом сталося диво перевтілення з кріпака-невільника у справжнього вишуканого денді, чому сприяли його мистецький хист, добрі заробітки, близька дружба в Академії художеств із Карлом Брюловим. Це був щасливий, бурхливий, насичений документальними даними про його пересування, роботу і творчі наміри період. Саме тоді у його життя увійшла гарна й молода, але одружена мати двох дітей, яка свого часу втекла і повінчалася із старшим сином сім’ї Закревських Платоном, прабабкою якого була Ганна Розумовська, рідна тітка матері княжни Варвари Репніної. Тарас і Ганна зустрілися серед шумного балу, де разом танцювали “Дудочку”. Шевченко сидів біля неї і жартівливо просив на пам’ять хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена сукня княгині. Молода жінка жартувала і, жартуючи, відмовляла. Але Тарас все-таки відірвав квітку. Сучасник поета Олександр Афанасьєв-Чужбинський випадково побачив цю квітку в Тараса років через два. Шевченко зніяковів, бо це був дорогий і таємний знак спогаду. Згадував про це поет навіть після заслання, а 1860 року, коли давав до друку свій найліричніший вірш, над яким стояли лише дві літери “Г. З.”. Таємних і явних зустрічей поміж ними було чимало. Уже в Яготині Варвара Репніна напише про обід у родині, під час якого розвивася роман між Шевченком і Ганною.
“Він почав пильно дивитись на неї. Вона усміхнулася і глянула на нього привітно — і поміж ними почалася німа розмова очей. Він був веселий і балакучий, вона мовчазна і уважна лише до нього одного”, — згадує Репніна. На засланні поет писатиме про цей бенкет, бал та обід: “А ти, доле! А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве, і досі меж ними тихо, пишно походжаєш? І тими очима, аж чорними — голубими, і досі чаруєш людські душі? Чи ще й досі дивуються всує на стан гнучкий? Свято моє! Єдинеє свято!”. Над віршем “Немає гірше, як в неволі”… стоять дві літери — Г. З.
Шевченко щиро закохався в заміжню жінку, що свідчить про його значну свободу в приватному житті.
У записці до брата чоловіка Ганни поет із Яготина пише: “А Ганні вродливій скажи… Зараз й прибуду з пензлем і фарбами на цілий тиждень; скажи, і що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартувала…” Шевченко намалював дивовижний портрет Ганни Закревської, про який М. Шагінян напише: “Ні на якому іншому з портретів, стилізованих по моді того часу, нема таких очей, немає такого повного, трагічного, душевного життя очей, такого повного сліз і ніжності промовистого погляду, як на портреті Ганни Іванівни Закревської. Очі мають особливість, вони здаються чорними, але, коли придивишся, бачиш, як старанно Шевченко утримав у них справжній їх колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку блакить”. Отже, очі у Ганни були синіми.
У рік перед смертю друкує він цей вірш з адресою: “На Вкраїну…”
Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Та цього не сталося, бо раюванню святого диво-кохання поклала край фатальна записка Олексія Капніста від 2 липня 1843 року. “Мені доручено просити Вас не вступати, як Ви планували, до Закревського, а головне не писати йому ні в якому разі. Я знаю Вас і цілковито впевнений, що Ви свято й непорушно це виконаєте. Не горюйте, добрий Тарасе Григоровичу, не засмутіться моєю відвертістю: вона не з поганого джерела. Якщо пригадаєте мої слова, то визнаєте за мною право говорити Вам зі щирістю. Тимчасове захоплення зникає як дим, але часто-густо лишаються плями невидимі й вони тьмарять нашу душу, що відкликається в сумління. Я розраховую на твердість Вашого характеру і думаю, що Ви виконаєте моє прохання не для мене…” Це прохання було, очевидно від Ганни, що зазнавала тиску від чоловіка й сім’ї, які не бажали “родичатися” із Шевченком.
Непогашене почуття набрало ще трагічніших і міцніших форм, бо про Ганну він міг лише мріяти, перед ним стояв її недосяжний образ, який уже не його, а її очі бачить лише нелюб. Про цього мужа-нелюба Шевченко пише у наступному вірші, де є такі рядки: “щирий пан, потомок гетьмана дурного”, але в зовсім зашифрованому вигляді, щоб не вразити кохану жінку, яка назавжди відібрала спокій, стала недосяжним ідеалом, з яким порівнював кожну іншу дівчину, яку впізнавав, і яка не витримувала порівняння. Тому так легко розходився з іншими.
Другий удар долі Шевченко отримав у маєтку князя М. Г. Репніна, куди привіз поета Олексій Капніст (1796—1869 рр.), який влітку жив у тому ж маєтку заради свого хворого сина. Шевченку цікаво було подивитися на картинну галерею, укомплектовану з високим художнім смаком, де був твір прославленого Тіціана “Даная”, картини знаменитих Снайдерса, Антоніо Капалетто й інші. Але візит до Яготина оглядами картинної галереї не обмежився. З’явилися ще й інші важливіші причини, які надовго прив’язали поета до цього маєтку і його мешканців. Формальна причина ніби полягала в тому, що Шевченка попросили зробити кілька копій портрета князя М. Репніна, роботи швейцарського художника Й. Горнунча. Згодом Шевченко виконав там і кілька оригінальних малярських робіт, зокрема груповий портрет дітей-онуків князя. Саме тут поет зближається зі старшою дочкою князя — Варварою Миколаївною Репніною, яка організувала салонний гурток, де влаштовували літературні читання, мистецькі бесіди. Саме княжна, високоосвічена з бездоганним дворянським вихованням, була душею цього салону, бо добре володіла кількома мовами, багато читала із західноєвропейської та російської художньої літератури і, маючи певне літературне обдарування, сама намагалася писати вірші та прозу. На основі цього й установилися у поета досить дружні стосунки з незаміжньою 35-літньою княжною, дещо екзальтованою, що виявилося у її фанатичній набожності. Згодом ці дружні стосунки переросли в захоплення один одним, і набрали більш близьких форм. Знаючи про попереднє захоплення Шевченка Ганною Закревською, розрив із якою він боляче переживав, княжна хотіла якось розрадити поета і виявляла до нього особливі почуття, які Тарас сприймав як сестринські. Та ця близькість вчорашнього кріпака і князівської дочки не сподобалася гоноровим князям, особливо після того, як Капніст розповів про стосунки Шевченка із Закревськими.
На сімейній раді стара княгиня суворо заявила доньці: “Варрет! Не понемаю, что может быть общего у представительницы старинного дворянского рода и правнучки гетьмана Разумовского со вчерашним крепостным”. Тоді молодого поета й художника тимчасово відправити у домашнє “заслання” — у найвіддаленіший маєток сина князя Василя Репніна, який знаходився в селі Андріївці (нині Роменський район на Сумщині). Князі думали, що це пригасить вогонь їхніх почуттів і молодий митець зрозуміє своє місце в житті. Шевченко сприйняв це як образу, а роз’ятрене безталанне серце й душа поета шукали виходу з цього становища. І як результат перебування в глухому селі — пише поему “Безталанний” (пізніше отримала назву “Тризна”).
Про цей період у житті поета згадує сама княжна. “Він виїхав з моїм братом у Андріївку, а напередодні його від’їзду я дала йому молитву, в якій були висловлені мої побажання йому. Він повернувся за 10 днів, протягом яких я багато думала про нього”. (З листа княжни В. М. Репніної до свого духівника Ш. Енгорна).
Усі академічні й шкільні підручники ще й досі твердять, що “Тризна” присвячена декабристам, оскільки старий князь був рідним братом опального генерала-декабриста Сергія Репніна-Волконського (1788—1865 рр.). Проте жоден із дослідників-шевченкознавців не звертає уваги на те, що Т. Шевченко епіграфом до своєї поеми “Безталанний” після присвяти її Варварі Репніній поставив Перше послання апостала Петра, чим підкреслює причину й зміст твору: “Очистивши послухом правди душі ваші для братньої нелицемірної любови, любіть горяче один одного щирим серцем…”.
Згодом це послання у “совєтський” час видавці творів Шевченка опускали, а появу твору приписували революційній продекабристській його направленості. Варвара Репіна про це згадує у своєму щоденнику: “Два дні він був мовчазний і холодний, хоч я проводила з ним майже весь день, тому що він працював над портретом дітей мого брата, а я забавляла їх, щоб вони сиділи сумирно. Останні три дні його прибування він був щиросердний, по-братньому ніжний і добрий. Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася до нього на шию, перехрестила йому лоб, і він вибіг з кімнати. “Шевченко такий добрий і сердечний, він розповів мені про свою образу на Лукашевича, плакав від образи. Бачити, коли чоловік плаче, особливо, коли його гаряче любиш — це дуже боляче, і я, щоб заспокоїти його, притиснула його голову до своїх грудей, обняла його, поцілувала його руку, цілувала б і його ноги. Мені вдалося заспокоїти його. Я дуже прив’язалася до нього і не заперечую, що коли б я бачила з його боку любов, я, може, відповіла б йому пристрастю». Глибоко і щиро поважаючи Варвару Репніну, він на довгі роки зберігав згадку про їхню щиру дружбу. “Я очень часто в моем уединении вспоминал Яготин и наши кроткие и тихие беседы. Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня прекрасными воспоминаниями”, — писав поет княжні з Оренбурга в листі 1849 року. А пізніше напише: “Я по плоті і по духу син і рідний брат народу, то як же я можу “з’єднатися з панською кров’ю”.
