Київська «Просвіта» під час гітлерівської окупації

Страхітливі умови нацистського “нового порядку” виключали будь-яку форму суспільного життя українського народу, тим більше культурного. Проте на початку війни, 1941 року на окупованих територіях спробували гуртуватися ентузіасти із середовища інтелігенції. На виснажених колективізацією, Голодомором і сталінськими репресіями землях у перші дні після прибуття армії Вермахту жевріла надія на відновлення нормального життя, зокрема й національного. Одним із перших під час гітлерівської окупації України відновило свою діяльність товариство “Просвіта”.
На відміну від інших національних громадських організацій, що існували в перший рік окупації напівлегально або ж нелегально, осередки “Просвіти”, зокрема і в Києві, діяли легально і найчастіше виконували роль центрів не тільки культурницького, а й суспільно-політичного життя.

Євген БУКЕТ

Про діяльність Київської “Просвіти” під час окупації досі відомо небагато. Власне, те, що до справи її відродження доклав чимало зусиль Олег Ольжич-Кандиба й очолювана ним “похідна група” ОУН-М, знаємо завдяки працям доктора історичних наук, професора Михайла Васильовича Коваля (1933—2001). Саме він дослідив, що у налагодженні роботи “Просвіти” в Києві брала участь поетеса Олена Теліга. Головою товариства було обрано М. Тобілевича.
Поява просвітянської організації в місті стала можливою завдяки розвитку самоврядування. Міська управа на чолі з Олександром Оглоблиним, а згодом — Володимиром Багазієм намагалася налагодити економічне (транспорт, зв’язок, електростанцію, водогін) і культурне життя. Зважаючи на сильну руйнацію і плани нацистів “знищити місто запальними бомбами і гарматним огнем”, це зробити виявилося нелегко. Але навіть за таких умов працював новоутворений міський відділ культури й освіти, очолюваний Іваном Кавалерідзе. Один із перших плодів його роботи — вихід у світ газети “Українське слово”, редактором якої став просвітянин Іван Рогач.
Олександр Оглоблин чи не найбільше серед тогочасних діячів сприяв відновленню придушеної комуністами української ідентичності нації. Саме при ньому почав виходити часопис “Літаври” за редакцією Олени Теліги, саме він ініціював збір архівних матеріалів про злочини комуністичного режиму. З посади міського голови його зняли німці уже через місяць після призначення за “надмірну” пропаганду української національної культури. 1942 року професор О. Оглоблин, який після звільнення викладав у Київському університеті, став директором “Музею-архіву переходової доби Києва”, в якому збиралися документальні й усні свідчення про руйнування міських культурних пам’яток. Музей розташувався у будинку № 8 на Олександрівській площі (зараз — Контра­ктова), мешканців якого виселили. Серед наукових консультантів музею — відомі історики Наталія Полонська-Василенко, Олександр Грузинський, Світозар Драгоманов та інші.
Пік інтенсивності в роботі Музею-архіву — з травня до вересня 1942 року. Наприкінці жовтня музей припинив своє існування, оскільки окупаційна адміністрація переконалася в низькій ефективності закладу з огляду на власні пропагандистські цілі. До цього додалося виразне недовір’я з боку влади до директора МАПД О. Оглоблина, тож музей ліквідували, а всі матеріали передали до Головного історичного архіву.
Після звільнення 6 листопада 1943 року Києва від німців і повернення з евакуації Державного архіву Київської області вся уціліла документація МАПД була об’єднана з експонатами колишніх його експозицій в єдиний фонд під назвою “Музей-Архів Переходової доби Київської міської управи” (Ф. Р-2412). Протягом усього радянського періоду це унікальне документальне зібрання лишалося закритим для більшості дослідників і лише в травні 1990 року фонд нарешті розсекретили, надавши статус матеріалів вільного доступу.
Справа 10 другого опису цього фонду розповідає про відновлення в Києві осередків товариства “Просвіта”.
Так, нотатка про доцільність відновлення діяльності культурно-освітнього товариства “Просвіта” твердить, що товариство: “…в свій час було большевиками знищено, а тепер мусить бути відновлене. “Просвіта” матиме мережу читалень (використовуючи приміщення аналогічних большевицьких установ), та маючи за собою традиції боротьби з большевизмом не лише підноситиме загальний рівень мас, але в першу чергу поборюватиме большевицькі впливи. Що це так, про це свідчить той факт, що всі райони Києва прохають відновити у них “Просвіту”. Пропонують льокалі та масово голосяться в членство”.
Зі справи відомо, що 8 листопада 1941 року відбулися організаційні збори “Просвіти” Подільського району м. Києва. Присутні на них були кияни Стефанівський, Чайка, Сташук, Котляревський, Хращевський, Донцова, Романівська, Волошинова, Сиволап, Диденко, Смик, Марченко, Столяров, Семінько, Колбе, Василевська, Василенко, Ліхнекевич, Федоренко, Тітенко, Веселовська, Спиров, Музиченко, Горбенко, Бородюк, Кожедуб, Берізко, Жовнарчук, Адріянова, Левицький, Собуцький, Шпак, Ярошевський, Рознатовський, Драченко, Вардієв, Кабальський, Безхлібний. Голова зборів — Стефанівський. У протоколі зборів зазначено, що він звернувся до присутніх із такими словами: “Що западає найглибше, що проникає до самого кореня, до глибини душі, як не культура з усіма її ділянками — літературою, театром, малярством і т. д. та освіта? Тому в першу чергу схопились агенти Комінтерну за культуру. Моральні засади було названо буржуазними забобонами. Родину — непотрібною вигадкою, що лише зв’язує людину. Релігію — опіумом, а патріотизм — колодою на шляху поступу. Завдання “Просвіти” полягає в тому, щоб після важкої довгої перерви поновити культурно-освітню працю і піднести національну свідомість на звільненій Україні”.
Членами правління районного товариства обрали Чайку, Котляревського, Хращевського, Донцову, Сташук; ревізійної комісії — Шпака, Собуцького, Сиволапа. Збори доручили Кабальському та Сташук порушити перед районною та міською управою клопотання про повернення будинків, які належали “Просвіті” до 1921 року.
17 листопада 1941 року “…при
14-й загальноосвітній школі проведені організаційні збори товариства “Просвіта”. Обрано ініціативну групу в складі 11 чоловік. Директор школи п. Сандул. Приміщення надає школа, а також усі музичні інструменти, які в ній є, будуть використовуватися товариством”. 14-та школа містилася тоді в будинку одного з найперших навчальних комплексів на Пріорці, що було збудовано на кошти статського радника Сергія Федоровича Грушевського, батька Михайла Грушевського. Нині це приміщення одного з корпусів Академії муніципального управління (вул. Фрунзе, 164).
9 грудня 1941 року “відновлено роботу “Просвіти” Ярославського району міста Києва”. Обрано головою Нечипоренка Лавра Лавровича, товаришем голови — Смаковенка Юрка Яковлевича, секретарем — Левчука Лавріна Митрофановича, скарбником — Біленка Дороша Кононовича, біб­ліотекарем — Шиндер Ольгу Володимирівну, завгосподарством — Жовтяка Федора Мілентійовича. В ініціативній групі просвітян району були також Надія Михайлівна Дождевікова, Олександра Дмитрівна Мельнікова, Юрій Павлович Онопрієнко, Іван Антонович Мазур, Всеволод Костянтинович Метельський та п. Петро Гнатович Баранецький.
На установчих зборах просвітяни Ярославського району обговорювали питання про повернення товариству “Просвіта” експропрійованого більшовиками приміщення “…колишнього клубу імені Фрунзе, який міститься на Деміївці — ріг Совської та Велико-Васильківської” та майна, а саме: “…рояль, піаніно, комплект музичних духових інструментів, 800 штук стільців, 50 столів, 30 шаф, 10 диванів, 10 трюмо”.
“Розпущені вітрила” — чернетка статті з такою назвою, підписана “просвітяни — Гуменна Д., Крамарівська, Смаковенко” розповідає про відновлення товариства “Просвіта” на терені Софійського району міста Києва. Серед авторів статті Докія Кузьмівна Гуменна (1904—1996) — українська письменниця, одна з найплідніших в еміграції, літературна спадщина якої становить понад 30 томів. А під час окупації Докія Гуменна друкувала свої твори в газеті “Українське слово”, з квітня 1942 року працювала молодшим науковим працівником “Музею-архіву переходової доби”.
Зі статті дізнаємося, що “…німецьке командування передало товариству “Просвіта” чудовий будинок, де відбуватимуться роботи різних гуртків товариства”, “…понад 100 осіб подали заяви, щоб стати членами товариства”, “…у п. Крамарівської є 25 членів співочого гуртка та його керівник”, “…у п. Маркової записалося 16 чоловік до драматичного гуртка”, “…Дуже багато попрацювала п. Юрківська над організацією секції лялькового театру. Вже є ляльки, артисти, керівник, ширма та інше приладдя. Хай там що, а Вертеп на Різдво дітвора Софійського району побачить”. “Бібліо­течна секція (кер. П. Козицька) — 27 учителів — узяла на облік усі безгосподарні приватні бібліотеки й днями розпочнуть із них комплектувати бібліотеку “Просвіти”.
У Софійському районі товариством також були організовані гуртки німецької мови, музично-балетний, спортивний, шахово-шашечний, майстерні дитячих іграшок, поліграфічних виробів (п. Смаковенко Ю. Я.) тощо. Найближчим часом товариство “Просвіта” мало намір відкрити їдальню для своїх членів.
“Той запал, з яким береться українська інтелігенція, зокрема вчителі, до відтворення товариства “Просвіта”, свідчить про те, що це надзвичайно життьова й актуальна справа, природній вияв тих потреб українського суспільства, які ніколи не згасали, а були лише загнані в підпілля. “Просвіти” були огнищами культури на Україні й як їх не заплямовували, не зневажали большевики, такими й зосталися”, — підсумовують автори статті “Розпущені вітрила”.
Справа, що зберігається в Державному архіві Київської області, містить ще й проект постанови голови м. Києва Володимира Багазія про відновлення діяльності товариства “Просвіта” від 1941 року. Ось її зміст:
“Зважаючи на те, що вже фактично відновили свою роботу низові культосвітні товариства колишньої “Просвіти” та почали працювати й хати-читальні, які вимагають допомоги та керування в своїй роботі та з огляду на потребу якнайшвидше розвинути культосвітню роботу, знищену за часи більшовиків, ухвалюю:
1. Відновити діяльність українського культурного товариства “Просвіта”.
2. Проведення організаційної роботи по відновленню товариства покласти на магістра Олега Штуля.
3. Загальне керування роботою по відновленню товариства та контролю над його діяльністю покласти на відділ пропаганди”.
Тут згадано українського політичного і військового діяча Олега Штуля-Ждановича (1917—1977). Під час Другої світової війни він був одним із найближчих соратників О. Ольжича, членом похідних груп ОУН. В окупованому нацистами Києві в украй небезпечній атмосфері співпрацював із газетою “Українське слово”.
Наявність в українців офіційно дозволеного німцями адміністративного органу (міської управи) дала можливість проводити у Києві просвітянські заходи. Серед них були, зокрема, лекції, концерти, виставки, аматорські вистави, релігійні свята, видавництво листівок, брошур, що мали на меті пробудження самосвідомості українців, яка зазнала до цього впливу культурної уніфікації. Зокрема в Державному архіві Київської області збереглася програма концерту пам’яті Кирила Григоровича Стеценка, організованого 1942 року не без участі просвітян (Ф. Р-2356, оп. 6, спр. 198-б, арк. 57). Також “Просвіті” офіційно дозволила німецька влада організовувати боротьбу з алкоголізмом, пропагувати лікарські поради, спорт, організовувати курси для неписьменних, українознавчі студії, сільськогосподарські курси тощо.
За допомогою спеціальних курсів просвітяни готували кадри для роботи товариств поза межами міста. Тривала підготовка до Всеукраїнського з’їзду “Просвіти”. На основі статуту Українського педагогічного товариства 1924 року було навіть підготовлено Статут українського культурно-освітнього товариства “Просвіта”, де в параграфі другому зазначалося, зокрема, що “Осідком головного товариства “Просвіта” та головної управи товариства “Просвіта” є місто Київ, а осідком усіх філій товариства “Просвіта” є усі українські землі”. Мета товариства — (§4) “…задовольняти усі культурно-освітні потреби українського народу. Товариство об’єднує українське громадянство з метою сприяння розвиткові української національної культури та провадить загальну культурно-освітну діяльність серед найширших кругів українського громадянства”. Згідно зі Статутом, встановлювалась опіка над шкільними закладами, музеями, театрами, хоровими гуртками, пам’ятками історії та культури, археологічними розкопками, краєзнавчими гуртками тощо. Створювалися секції спортивного виховання, інституції самопомочі, друкарні, соціально-фахові та кредитові товариства
Але цим мріям так і не судилося здійснитися. Координувати роботу навіть на рівні ґебітів (округ) “Просвітам” не дозволили. Оскільки діяльність “Просвіт” мала чітко виражений національний характер, із перших днів свого існування вони потрапили під пильний контроль гестапо і СС. Кожне районне, міське чи сільське товариство мало власний статут, управу у складі голови, заступника, секретаря, скарбника та голів окремих секцій. Усі легальні районні “Просвіти” підпорядковувалися відділам пропаганди округ, які через своїх представників перевіряли і “допомагали” “Просвітам” у їхній праці. Відомо, що, незважаючи на труднощі роботи в умовах окупаційного режиму, де­які товариства змогли проіснувати до самого відступу німців на захід 1943 року. Приміром Харківська, Костопільська (нині — Рівненської області) та інші.
Побоювання гітлерівців із приводу можливості наростання руху національно-свідомих кіл справдилися. Зокрема Київська “Просвіта” підпала під вплив ОУН. У січні—лютому 1942 року в Києві арештували О. Телігу, І. Рогача, О. Ольжича, В. Багазія та інших представників української інтелігенції. Після допитів і звинувачення у зв’язках з ОУН, більшість із них розстріляли. Як довго протрималася після цього Київська “Просвіта” — невідомо. Ця тема потребує додаткових досліджень.
Відновивши роботу 1941 року, просвітяни пам’ятали попередні уроки історії. Враховуючи їх, вони дотримувалися курсу на відродження національної свідомості народу. Київська “Просвіта” згуртовувала українську громаду. Це відбувалося шляхом розвитку освітньої, літературної, видавничої, наукової та економічної сфер суспільного життя. Показовий той факт, що товариство не опинилося осторонь доброчинної роботи. Жахливі реалії війни, голоду, знищення людей завойовниками не зламали віри у майбутнє. Наражаючись на небезпеку, репресії, просвітяни, завдяки різноманітним заходам, постійно нагадували про окреме національне коріння українського народу.
Із наступом радянських військ й одночасним відступом німецьких, діячі українських національних організацій постали перед дилемою подальших своїх кроків. Значна кількість із них вирішила виїхати за кордон, а більшість із тих, хто залишився, за комуністичної влади зазнали репресій.

Related posts

Leave a Comment