Фото автора
Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська область
Минає 70 років, як фашистські окупанти на українській землі почали масово нищити мирних мешканців вогнем. За підрахунками дослідників, в Україні за роки війни у вогні знищено 670 поселень, серед яких Корюківка, Малин, Кортеліси… А одним із перших у цьому жертовному списку були Головчиці, що у Млинівському районі. Серед небагатьох живих свідків трагедії — 95-річна Віра Василівна Глушан.
— Головчиці до війни — мирне і спокійне село, де уживалися поляки, українці, чехи, євреї, — згадує Віра Василівна, — а вже на другий рік війни, якраз у травні, від того спокою і сліду не лишилося. У наше село німці заходили рідко, а коли заходили, то майже все населення тікало в ліс. Часто у пригоді ставав сільський дозор, який містився на високій тополі. Звідси “прострілювалася” місцевість на десятки кілометрів.
Але одного нещасливого дня жоден дозор не допоміг. Німці таємно прокралися до села з боку Дубна з твердим наміром попалити хати й людей, бо з собою прихопили вогнемета. Уже потім стало відомо, що приводом до таких дій стало загоряння хліва у поляка Заремби, котрий мешкав на околиці села. Він запідозрив, що це справа рук сільських хлопців і вирішив помститися: подався до Дубна, де стояв військовий гарнізон, розповів коменданту про “злісних ворогів” із села, пообіцяв, що покаже їхні оселі, якщо гітлерівці разом із поліцаями зроблять напад на Головчиці.
Першою на шляху карального загону була хата Василя Глушана. Господар, колишній унтер-офіцер царської армії, на фронті втратив ногу, ходив за допомогою дерев’яного костура. Кожен у селі жалів інваліда. Натомість окупанти на це не зважали. Тільки-но Василь вийшов із хати назустріч непроханим гостям, ті вистрелили йому прямісінько у голову. А потім запалили хлів, хотіли затягнути тіло у вогонь, однак на півшляху спинилися і подалися далі.
Наступна жертва — сім’я Фотія Ковальчука, одного з найграмотніших і найповажніших у селі. Поважали його і за людяність, і за ініціативність. Бо саме він вирушив у Петербург до пані Шувалової, якій на волинських теренах належав десяток поселень, зокрема й Головчиці, аби домогтися будівництва нової церкви замість старої, розібраної і переданої у село Грядки Дубенського району, де вона після кількох ремонтів стоїть і досі. Ця подорож увінчалася успіхом — і вже через кілька місяців до Головчиць прийшов перший фундуш на початок будівництва храму. І надалі Фотій Арсентійович сповна віддавався церковній справі, відстоював православ’я, наводив лад у громаді.
Зрештою, його гітлерівці не тільки пристрелили, а й непритомного кинули у вогонь. Разом із ним дружину Уляну. Згоріла і їхня п’ятдесятирічна невістка Пріська. Загалом Фотій Арсентійович з усіх страчених виявився найстаршим чоловіком. Йому на той час ішов вісімдесятий рік. А наймолодша жертва — 23-річний Максим Слобоцький. Його, втікача, за хатою наздогнала куля.
За словами Віри Глушан, наступною жертвою мала стати сім’я Сацюків, але вони втекли до лісу. А потім з їхніх спогадів тутешній уродженець, відомий український письменник-емігрант Олекса Сацюк напише повість “Корній Добрина”, де відобразить Головчицьку трагедію.
Ідеться у творі і про те, як карателі загнали півсотні мешканців до клуні Дем’яна Глушана. Хтозна, можливо, також хотіли спалити. Але вчинили по-іншому. Затриманих вивели у поле, розділили на групи. Одну розстріляли, молодших посадили на машини, аби вивезти на примусові роботи в Німеччину. Тоді з-під варти спробувала втекти Савета Слобоцька, але перед самими заростями її наздогнала куля й роздробила ногу. Фашисти подумали, що убили втікачку. Та поранена жінка доповзла до гущавини і пролежала там, доки не стихло у селі. Потім односельці вилікували її.
Серед живих очевидців того страшного лиха залишалася лише Віра Глушан. 95-річна Віра Василівна ще донедавна могла піти до церкви і замовити молебень за убієнних, навідатись на цвинтар, прибрати братську могилу, де покояться загиблі односельці. Нині ж немічну бабцю Віру доглядає родина у Дубні, але водночас світлою залишається її пам’ять про ту сумнозвісну сторінку історії.
