Вахтанг КІПІАНІ: «Закріпачення мас-медіа триває»

Вахтанг Кіпіані — один із провідних журналістів України. Окрім виступів у медіа, активної участі в діяльності журналістської спільноти, він засновник і керівник популярного Інтернет-сайта “Історична правда”. Це потужний суспільний майданчик для висвітлення невідомих загалові сторінок нашої історії, обговорення гострих тем сьогодення. Ще один цікавий проект журналіста — “Історична правда з Вахтангом Кіпіані”, програма, яка йде на телеканалі ZIK. Про сьогоднішні мас-медіа, свободу слова наша розмова з журналістом.

— Зараз чимало розмов про труднощі, навіть кризу друкованої преси в Україні. Ваша думка щодо цього?
— Ми стаємо свідками тихої загибелі друкованої преси. Свої зоряні часи вона прожила в середині 90-х років, коли були великі наклади, коли люди вранці стояли в чергах до кіосків, коли “Літературну Україну”, “Жовтень”, “Молодь України”, “За вільну Україну” розкуповували миттєво.
Потім відбувся різкий спад, і друкована преса перестала бути потрібною. Якщо раніше в метро практично кожен киянин щось читав, то нині це не так.
— Важко конкурувати з Інтернетом?
— Звичайно, Інтернет зручніший, оперативніший. Але друкована преса мала б змінитися, менше давати, умовно кажучи, вчорашніх новин, а більше проектів, аналітики. Це ексклюзив, за яким пересічний блогер чи інтернет-журналіст не побіжить. Преса відстала від часу. Але це не означає, що назавжди. Усе-таки у багатьох країнах світу є і дуже розвинений Інтернет, і дуже розвинена паперова преса. Вони доповнюють одне одного, а не знищують. У нас же і в Інтернеті людей мало, тож преса відстає не тому, що всі пішли в Інтернет. На жаль, аудиторія Інтернет-ЗМІ теж маленька. Навіть “Українська правда” має близько 150 тисяч відвідувань на день. А для 45-ти мільйонів людей це дуже мало.
— Як Ви охарактеризуєте структуру наших медіа? Наприклад, те, що досі існує оця величезна мережа газет — видань органів влади, від районної і вище.
— Моя позиція чітка: треба ліквідувати цей сегмент преси, бо органи влади не повинні видавати свої газети. Якщо ці органи влади хочуть мати доступ у медіа, то це має бути на договірних засадах, як у тій же Польщі, де “Газета виборча”, інші газети змагаються на тендерах, щоб мати місце, де державні органи зможуть друкувати свої закони, оголошення.
— А низова преса?
— Наклади цих районних газет від 500 примірників до кількох тисяч. Рідко коли більше. І хоч у районі й небагато мешканців, але така газета не потрапляє навіть у кожну п’яту сім’ю.
Деякі відомі газети, такі, як “Дзеркало тижня”, “Факты”, “День”, “Україна молода”, мали б розвиватися, але у них майже немає нормальних інвесторів.
— Вплив радіо, телебачення важко переоцінити. Нині доволі популярні FM-станції…
— От дротове радіо дуже корисне, але його меншає. Я часто буваю на запрошення колег у розмовних ефірах на Першому і Другому каналах Національного радіо або на каналі “Культура”, то телефонують дуже багато людей, отже, його слухають, значить, якійсь частині людей цей канал зв’язку зі світом потрібен. Радіо — важливий канал комунікації, але, на жаль, ним належно не займаються.
З одного боку, держава є поганим власником медіа, тому чим менше тут держави, тим швидше медіа-ринок нормалізується. Але й суспільне мовлення має багато форматів. Іноді це мовлення, коли люди самі платять за нього. Є варіант, коли держава відраховує певний відсоток. Держава формує раду директорів чи громадську раду, яка призначає виконавчого директора, президента на довгий термін — це може бути і 5, і 7 років. І такий термін не співпадає з політичною каденцією. Протягом цього терміну керівника не можна звільнити з посади. І ця людина, ця громадська рада відповідають за створення продукту, який би працював для всього суспільства, не для політиків. Там були б програми і дитячі, і молодіжні, і культурологічні.
— Це стосується і телебачення?
— Звичайно. Просто немає політичної волі. Адже держава повинна відмовитися від безпосереднього впливу на формування інформаційної політики на каналі, що має найбільше покриття.
— Це є щось інше, ніж УТ-1, Перший національний?
— То є державний мовник, який керується в телефонному режимі з Адміністрації Президента. Уся країна платить гроші, щоб Янукович мав рупор. І це неправильно. Хоче мати рупор, має з бюджету Адміністрації Президента купити 5 хвилин часу чи 5 годин. Так і в пресі: хоче влада щось надрукувати в газеті, друкує на комерційних засадах.
— Адже всі мешканці будь-якого міста платять податки, аби виходила міська газета?
— Ми ж є акціонерами держави, відповідно акціонерами і газети, і журналу, і УТ-1. Але впливу як акціонери на них не маємо. І це неправильно. Тому хай буде у каналу свій власник, а якщо держава матиме свій ресурс, щоб оплачувати інформування громадськості, друкування законів, будь ласка. Але нехай це буде предметом обговорення бюджетів, від Верховної Ради до міста.
Усе це нібито банальні, очевидні речі. Але ніхто не хоче втрачати канал впливу, то про це говорять уже не перший рік і нічого не міняється. Багато проектів про суспільне мовлення, але результату нема. І про роздержавлення також тільки розмови. Треба змінити порядок речей. Але “найкращий порядок речей” — це коли нічого не рухати.
— Щось змінилося з доступом до інформації останнім часом?
— Є приклади, коли, дякуючи закону про доступ до публічної інформації, громадськість, преса, політичні активісти, пересічні громадяни отримують інформацію, якої раніше не мали. Не завжди це відбувається, є відписки. Але є приклади, коли через інформаційні запити ми дізнаємося, що приховує влада. Наполеглива людина чогось добивається.
— Рівень свободи слова. Україна в таких рейтингах значиться на 130-му чи й нижчому місці. А за останній рік ми знову впали на чимало позицій.
— Ситуація не покращилася. Сильних “наїздів” на провідні ЗМІ не бачимо, але щось подібне є. Наприклад, кілька позовів Медведчука проти регіональних медіа, які називали його відповідальним за “темники”. Є інші приклади. І головне — на наші статті, передачі влада не реагує. А це найважливіший показник того, що преса зведена до рівня собачки, яка може гавкати, але слону, яким є держава, це нічим не загрожує. Класичний приклад — історія з вишками Бойка. Преса показала корупційний момент держзакупівель, а держава замість зробити висновки, покарати учасників цієї оборудки, мовчить. Зате міністр, який стоїть за цим, подав до суду на пресу. Зворотна реакція. І реакція переходить у наступ. Приклад того, що ситуація не покращується. У нормальній країні міністр подає у відставку, уряд скасовує корупційний тендер, преса пише про це, і всі переходять на новий рівень розвитку. У нас цього не відбувається.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment