Наша пісня — як політ могутнього птаха

dsc_9333
Робочий момент репетиції хору

Ще на підході, на бульварі Шевченка, багатоголосся народної пісні, яке линуло з горішніх вікон Будинку творчих спілок, даремно намагався пересилити гулом, гуркотом, шумом суцільний потік машин, що нісся запрудженим бульваром. Репетиція автентичного хору тривала не першу годину, тож зустрівшись з Анатолієм Тимофійовичем у кількахвилинній перерві, ми насамперед вибачилися за журналістську настирність, мовляв, розуміємо, що з нашого боку мало не злочин відривати його від роботи у такий напружений час напередодні концерту, але…
— Та хіба це злочин? — виходячи зі стану зосередженої заклопотаності, добродушно відгукнувся він. — Ось те, що мало не сталося з фінансуванням нашого, як і решти національних мистецьких колективів, — оце злочин!
І розповів про недавню ситуацію із затвердженням держбюджету, коли депутатам забракло якоїсь миті для його ухвалення після першого кварталу, а ним, як побачили митці — не передбачено жодної копійки на утримання всіх національних колективів України, читай: ансамбль Вірського, хор Верьовки, “Думку”, симфонічний оркестр народних інструментів, капелу бандуристів і т. ін.
— І це злочин не лише проти нас, митців, це злочин проти всього нашого народу, — схвильовано продовжував він. — Добре, що новий міністр вчасно схаменувся, він навіть привселюдно обнародував ці факти… Кілька причетних до “обрізання фінансування” його чиновників назвали це “боротьбою з корупцією”. Добре, що знайшлися розумні люди, яких не полишив здоровий глузд. Це ж треба до такого додуматися! — не вгавав маестро. — Наш колектив створено ще 1943 року, коли точилася кровопролитна війна, коли кожна копійка потрібна була для фронту! Але навіть за тих умов знайшлися гроші, щоб створити наш колектив щось там у складі 180 осіб. Тоді ще й Київ був в окупації, тому перший набір хору Григорій Гурійович розпочав у Харкові. Про що це говорить? Навіть тодішнє компартійне керівництво, на відміну від нинішніх владців, розуміло: українське мистецтво, народна культура — це те, що тримає, підносить дух і силу народу, особливо у час випробувань і лиха. Ключ до перемоги лежить не в грубій силі (бо ж фашистська Німеччина з військовотехнічного боку була сильнішою!), а в силі національного духу народу. Нині ж наші села, ще недавно,  здавалося б, джерело і оаза рідної мови, нашої ідентичності, традицій, глибокої духовності на очах деградують, перетворюючись на резервації для корінного населення, яке в більшості своїй не має не лише роботи, а й елементарних, цивілізованих умов для життя. Але розкрадене, зруйноване, зубожіле село все одно ще животіє. Ось і вирішили “помічники” і “політтехнологи” тих, хто нині біля державного керма, ударити по українській духовності так, щоб і не здригнулося ні наше село, ні наше мистецтво.
— Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: якщо хтось гасить зірки, значить, це комусь треба?
— Так, але вони забувають ось про що: вони можуть завдати Україні, нашому народові багато горя, що завгодно. Але перемога буде все одно не за зайдами і їхніми хазяями. Бо в почутті національної гідності немає нічого страшного, загрозливого для сусідів! Націоналіст — це той, хто любить свою землю, мову, культуру. Кожен із нас має одну матір, ріднуріднесеньку (я не беру до уваги моральних виродків). І кожен шанує, любить свою матусю, як і єдину свою батьківщину, хоча з повагою ставиться до інших. А безбатченки, безрідні Івани, що не пам’ятають свого родуплемені, яничари високодуховного не створять, не захистять рідне слово, пісню. Вони тільки отруюють, пошкоджують оту національну, та й усеземну ноосферу, про яку ще наш Вернадський писав.
Люди, позбавлені любові до рідного, безоглядно спотворюють природу, людські стосунки, нищать держави, нації, культури. Вони несуть негативну енергію, бо кожен, хто живе за Божими законами, має право на життя, на творення власної держави, своєї культури. Чому ж ми, ні в чому іншому не гірші за решту європейських народів, не маємо права на свою культуру? Хорвати, поляки, болгари, румуни та інші наші близькі й далекі сусіди мають усе своє, навіть церкви національні, а нам — зась?! Я — українець, і не хочу, щоб мені насаджували чужу церкву; дайте мені право ходити в церкву з рідною мовою, з українською літургією. Чому це я не маю права молитися, звертаючись до Бога рідною мовою?
— Анатолію Тимофійовичу, чи є подібні колективи з такою славою, як хор Верьовки, у чехів, хорватів, сербів  чи, наприклад, у Росії?
— Подібних — ні. Щодо Росії, то там здебільшого все переводять на рейки шоубізнесу. Той же хор Пятницького уже став невпізнаваним: на кін вискакують оголені дівчатка, усі високі, намазюкані, а в репертуарі дедалі більше шлягерів і менше автентичного, яке нічого спільного не має з російською народною традицією. Але то їхні проблеми.
— Напевно, єдиний колектив, про який можна згадати і яким можна пишатися, це Кубанський козачий хор Віктора Гавриловича Захарченка, Вашого друга…
— …І то його “перемололи”, коли він почав дуже за Україну виступати. Кілька років тому на нього зробили наїзд автівкою; його перекрутило як на м’ясорубці, поламано кості, ноги, але він, слава Богу, залишився живий. …І тепер змушений присягнути, як колись наші предки царю, на вірність “вєлікой Россіі”… І співати російською мовою “с казчьім нарєчієм”.
— Але співаків Захарченко здебільшого набирає з України…
— У 1960х роках, за радянських часів, я був із житомирським ансамблем “Льонок” на Кубані. І тоді мені (впівголоса) розповідали, як там нищили, фізично нищили кращих представників кубанського козацтва, яке не відреклося свого родуплемені, рідної мови — української! Там репресії щодо них були ще жорстокішими, ніж тут, у Великій Україні… Я тоді слухав виступи хорових колективів наших братів і сестер із різних станиць: Київської, Чернігівської, Черкаської, Канівської і т. ін. А які там вродливі, голосисті жінки! Я тоді подумав: як природа творить етнотип українця, що опиняється за межами рідної землі. Гордий дух, могутні статури, розкішний бюст, божественний спів — вражаюче! Ми, на жаль, в Україні таких не маємо. Чи, точніше, їх стає дедалі менше. Григорій Гурійович Верьовка для хору ще таких відшукував і мав, я ж не можу знайти…
— Ми вироджуємося?
— Я б так не сказав, бо мова ж не лише про фізичні дані людини. Головне — почуття власної гідності, сила людського, національного духу! Це особливо видно на прикладі нашої естради: шоубізнескультура всіх так безбожно, до потворності перемелює… Бо що таке шоу? Це, поперше, розтління душ, насамперед малолітніх, які ще не мають того духовномистецького імунітету. А подруге, це відхід від національних традицій, їхнє безоглядне нищення.
— На мій погляд, у Західній Україні народні традиції, українська пісня збереглися чи не найбільше…
— Свободолюбивий дух там справді особливий. Тому є чимало історичних причин, але намагання зберегти безцінний духовний спадок є і на Сході, і на Півдні України. Але це роблять поодинокі ентузіасти, позбавлені серйозної підтримки нашої держави.
— Гадаю, і Вам, з таким величезним досвідом і авторитетом, доводиться не з медом…
— Знаю одне: треба працювати на Україну. Своїх хористів, танцюристів, оркестрантів я весь час переконую, що треба постійно працювати над собою, гранити свій талант, цікавитися і бути в курсі всіх вагомих культурномистецьких подій. Бо ми мусимо представляти Україні і всьому світові високий мистецький рівень народної культури. Якщо, звичайно, хочемо, щоб нас слухали. А для цього потрібні душа, інтелект… Один інтелект, тобто хорова грамотність, знання техніки виконання і емоції не замінять любові до народної пісні. Я б мистецтво визначив так: мистецтво — це інтелект + душа, національна душа. Сьогоднішні глобалістиманіпулятори всіх мастей і кольорів убивають душу народу (народів), бо манкуртами легше правити, на їхніх горбах легше мільярди заробляти.
— Кому Ви завдячуєте такою безмежною любов’ю до народної пісні?
— Батькам, учителям, нашому народові… І цю любов, як найцінніший дар, я намагаюся передати своїм хористам, колегам. Ви ж чули, які промовисті голоси, яке плетиво пісенних мелодій щойно звучало на репетиції? Це з Полтавщини… У консерваторії цього не вчать, хоча кожен із 160ти членів хору Верьовки має спеціальну музичну освіту того чи того вишу, нашої музичної академії. Зрештою, хіба можна було без ґрунтовної освіти виконати нашому колективу сучасну постановку “Фолькоперубалет” “Цвіт папороті”, муз. Є. Станковича, пост. А. Рубіної (показує купу змережаної партитури на столі — Авт.)? Це той твір — о, яка дикість! — який було визнано націоналістичним… Це той твір, який створено на народному матеріалі, українському фольклорі модерною сучасною мовою, і якому в світовій практиці немає аналогу!
— Скільки часу Ви працювали над його постановкою?
— Вісім місяців перед прем’єрою. Завдячуючи Петру Тимофійовичу Троньку ми мали можливість закуповувати строї, костюми для виконавців у людей далеких поліських сіл, що закинуті долею подалі від адміністративнокультурних центрів. Ті люди зберегли костюми, від них записували фольклорний матеріал на зразок того, як оце сьогодні звучав на репетиції. І це унікальна духовна спадщина, яку крізь віки пронесло не одне покоління, і це при тому, що вони ж не навчалися в якихось музичних закладах. Це все результат генетичної пам’яті й елементарного розвитку традиційної вокальнохорової культури, яка існувала в українському середовищі з давніхдавен. Тепер це все безжалісно, тупо, підступно руйнується, нищиться, калічиться все по всій, насамперед Центральній Україні. А на таких, як ми, що намагаються вберегти своє, рідне, клеймо ставлять — націоналісти. Слава Богу, що хоч діаспорянська Україна наш хор підтримувала…
— Як часто Вашому хору доводиться гастролювати за кордоном?
— Часто, хоча наші можливості набагато більші. Шкода, що Міністерство культури цим належно не займається. Була колись у нас така невеличка структура, як Укрконцерт, у незалежній Україні ліквідували. У Москві Росконцерт існує й дотепер, працює, і досить ефективно, про що свідчать один за одним десанти російських гуртів і виконавців до України, зокрема Києва. Я неодноразово порушував це питання перед Мінкультури…
Останнім часом ми були в Америці, нині, як і торік, гастролюватимемо по Росії. А це СанктПетербург, Вороніжчина, Ростов, Бєлгородщина, Курщина із заїздом у Москву. Багато хто не розуміє чи не хоче розуміти (найвірогідніше), що наші зарубіжні гастролі — це експорт української культури, а головне — реклама держави Україна. Такі могутні колективи, як хор Верьовки — це бренди цивілізованої й могутньої в культурному розумінні держави.
— Як зустрічають хор Верьовки за кордоном?
— Звісно як, українці — зі сльозами на очах. Але на наші концерти приходить дедалі більше іноплемінних слухачів і глядачів. У США нами опікувалася фірма “Коламбія Артіст”. Їх цікавить справжнє високе мистецтво, таке, яке можна було б продавати у будьякому середовищі. Вони не зупиняються перед витратами. Готелі — п’ятизіркові, концертні зали, театри — найзнаменитіші, які є в Америці. А наші прийшли і кажуть мені: “Чи не могли б ви домовитися, щоб учасників хору в гуртожитки поселяли”? Скажіть: невже ми такі жебраки? “Коламбія Артіст” на світовому ринку культури фірма № 1. Для них над усе власна репутація і авторитет. Вони спеціально все для того роблять, щоб рекламувати своїх партнерів, хоч би де вони гастролювали: в Чикаго, НьюЙорку чи деінде. Бо наш авторитет — це і їхні прибутки.
Американцям сподобалися — всі без винятку! — наші виступи. У нас є трюки, карколомні, захоплюючі, але ми до них не вдавалися. Через наше мистецтво ми прагнули показати душу українського народу. Вони насамперед звернули на це увагу. Українці показали їм такий спів, задушевний, щемливий, у такому щирому сприйнятті, що наш музичний матеріал зворушив, знайшов у їхніх серцях відгомін чогось близького і призабутого ними. Вони потім казали нам: ми, по суті, забули, що ми ж були такими, як і українці, що мали щирі й глибоколюдяні почуття ще тоді, коли наші предки приїхали на цю землю; але в гонитві за доларом наше суспільство багато втратило, насамперед у духовності; ми бабраємося в середовищі крамарівділків, ненаситножорстокого бізнесу, забуваючи, що ми ж люди, а українці відкрили нам інший, справжній, непідробний світ почуттів. При цьому я пригадав слова геніального Чайковського: “Я знаю багато талановитих народів, але я знаю єдиний народкомпозитор, це — український народ, бо він не просто творець глибокої душевності, глибокого мистецького цензу найвищої проби, а він ще й творець цієї геніальності”. Зауважте, на наших концертах нащадки англосаксів, романогерманців плакали. Особливо подобалася багатьом пісня на слова С. Черкасенка, мелодія Батюка (Анатолій Тимофійович впівголоса задушевномрійливо заспівує — Авт.): “Тихо над річкою… видно, хоч голки збирай”.
А скільки доводилося виконувати на біс “Туман яром”, “Цвіте терен”, “Нежонатий ходжу”, “Ой у лузі калина стояла”… Хіба всі перелічиш?
— Слухаючи Вас, мені спало на думку порівняння української пісні з комп’ютерною матрицею, бо саме вона є тим ключем, що відкриває глибокоприродне, первозданне єство людської душі.
— По телебаченню була передача за участю Йосипа Кобзона, де він заспівав новий гімн Госдуми Росії. І от фахівці знайшли, що мелодія Глазунова була  гімном російських націоналістів, тобто чорносотенців, наприкінці ХІХ століття. А ще  інтонаційно він нагадує гімн фашистської Німеччини. Виявляється, цю мелодію нацисти запозичили собі. Він нібито красивий, урочистий, але ж які паралелі! А Кобзон ще обурювався: “Ето же наш гімн”!
Їхній, їхній…
Якось Зденек Неєдли писав про обробки українських народних пісень Леонтовичем, характеризуючи їх як щось унікальне, що не має аналогу в світовому мистецтві. А все тому, зазначає він, що сам Леонтович є вихідцем з талановитого народу і що його талант виріс із глибини такої пісенної культури, якої не має жоден народ світу…
Що тут іще додати?

Думки артистів
На додачу, аби мати повніше уявлення про те, як і над чим працює сьогодні колектив Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Григорія Верьовки, ми поцікавилися у кількох його учасників.
Про особливості роботи артистів нам розповіли Тетяна Пирогова, артистка хору, солістка, стаж роботи в хорі 7 років, та Оксана Ільченко, артистка хору, стаж роботи в хорі 12 років: “Репетиція хорового співу триває чотири години на день, крім того кілька годин — індивідуальні заняття, де відпрацьовуються особливості певних творів. Практично, доводиться прокидатися, відпрацьовуючи спів, і лягати спати теж співаючи. Репертуар хору дуже великий, різножанровий, адже формувався він упродовж багатьох років. Окремі твори виконуються рідко, тому деякі пісні доводиться вивчати і дватри тижні. У тиждень маємо тричотири концерти, тому графік роботи дуже напружений. Доводиться виступати в різних залах — і в академічних, і під відкритим небом, і на гастролях.
За останні 10 років колектив дуже омолодився, проте майже всі артисти мають вищу музичну освіту, звання, лише кілька людей ще вчаться. Ми, наприклад, навчалися на кафедрі фольклористики, народнопісенного виконавства та хорового мистецтва КНУКіМ, також є у нас випускники спеціалізованих кафедр НПУ ім. М. Драгоманова, Національної музичної академії України, інших навчальних закладів. Працюючи тут, проводячи стільки часу разом, ми почуваємося як одна велика сім’я.
70річчя хору ім. Г. Г. Верьовки для нас усіх дуже знаменна подія, тому намагаємося якнайліпше підготуватися, продемонструвати на ювілейному концерті все найкраще, чим славиться наш колектив”.
А Дмитро Кифорук, родом з ІваноФранківщини, хотів би, щоб його діти пішли його слідами: “Звичайно, зараз такий час, що вся естрада російська, — каже він, — а все українське зникає: українські традиції, культура, що споконвіку береглися нашим народом.  Але вірю: не можна знищити те, що змогло вижити і розвиватися навіть під віковічним гнітом чужинців. Недаремно ж кажуть, що пісня невмируща. Наша пісня, українська…”

Микола ЦИМБАЛЮК,
Євген БУКЕТ
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment