«Сокіл»: нова постановка відродженого шедевра Бортнянського

Олена О’ЛІР,
перекладач

Уже стало традицією згадувати ім’я Дмитра Бортнянського разом з іменами Березовського і Веделя як творців канону української барокової музики (не беремо до уваги тих рецидивів імперського способу мислення, коли їхню спадщину привласнюють наші північні сусіди). Але музика живе лише тоді, коли вона звучить, — тому немає кращого способу вшанувати пам’ять наших музичних геніїв, ніж дати їхнім творінням сценічне життя.
І цю високу місію тривалий час виконує музикант рідкісного обдарування — клавесиністка Наталія Свириденко, кандидат мистецтвознавства, народна артистка України і досвідчений музичний педагог, професор Київського університету імені Бориса Грінченка. Саме вона вперше в Україні здійснила 1995–1996 року постановку однієї з шістьох опер Бортнянського “Сокіл”, — на сюжет з “Декамерона” Боккаччо про кохання збіднілого флорентійського шляхтича Федеріго дельї Альберігі до молодої багатої вдови Ельвіри: спершу безнадійне, але зрештою оцінене і розділене. Отже, опера про кохання зі щасливим фіналом.
Драматичний елемент у “Соколі” поєднано з комічним — у традиціях італійської оперибуффа, бо поруч із сентиментальною парою аристократів тут діє й комічна пара їхніх слуг, Педрілльо та Марини, почуття яких не ширяють у високостях, а міцно тримаються землі. Водночас в опері наявні й риси тогочасної французької опери — відмова від речитативів і введення замість них розмовних діалогів, а також використання пісенних форм, близьких до французьких шансонів. Лібрето “Сокола” також написано французькою мовою, його автор — швейцарець ФранцГерман Лаферм’єр, бібліотекар майбутнього російського імператора Павла І.
Тож для здійснення повноцінної постановки “Сокола”, де вокальні номери чергуються з діалогами і тому слухацьке сприйняття великою мірою залежить від моментального розуміння реплік, був необхідний точний, а в поетичній частині — ще й еквіритмічний український переклад, — і його виконав Максим Стріха, яскравий перекладач і пристрасний шанувальник опери, оборонець вокального перекладу на противагу виконанню мовою оригіналу.
І його переклад знову зазвучав зі сцени завдяки Наталії Свириденко, яка здійснила нову постановку “Сокола”, залучивши до цього викладачів і учнів Інституту мистецтв Київського університету ім. Бориса Грінченка, а також Київської дитячої академії мистецтв та Інституту музики ім. Глієра. Цього разу це було концертне виконання (власне, як і перша постановка 1995 року, повторена наступного року вже в сценічному варіанті) — тобто жодних розмовних сцен (їх компенсували пояснювальні ремарки пані Свириденко та пана Стріхи, які передували картинам опери), і до того ж жодних декорацій і театральних костюмів — лише співаки в концертних строях і камерний оркестр, цілком так, як і вимагає партитура Бортнянського — струнна група, флейта, гобой, фагот, дві валторни і на чільному місці — клавесин, партію якого блискуче виконала пані Наталія. І слухачі, які розмістились навколо імпровізованого сценічного майданчика в залі Інституту мистецтв, не просто насолоджувалися прекрасною музикою і співом, які резонували в самому серці, а й відчували себе учасниками мистецького дійства. І це надало нинішній постановці “Сокола” колориту салонного музикування ХVІІІ ст., часу, коли й було створено оперу. Це враження підсилювали й імпровізаційні моменти, коли пані Наталія підхоплювалася зза клавесина й диригувала ансамблем співаків — достеменно як капельмейстер за доби бароко.
Аби професійно виконувати барокову музику, треба не просто досконало її знати, дотримуватися максимально близької до тієї епохи техніки музичного виконання, а й любити цю музику пристрасно і самозречено — так, як це вміє Наталія Свириденко, якій вдалося до того ще й заразити цією любов’ю цілий колектив співаків і музикантів.
Не берусь вирізнити когось із учасників постановки — всі показали своє мистецтво, і педагоги, і їхні учні, продемонструвавши справжню, живу школу виконавства старовинної музики: це солісти — доценти Оксана Петрикова (Ельвіра) і Віктор Тетеря (Федеріго), студенти Наталя Бадун (Марина) і Станіслав Трифанюк (Педрілльо), Юлія Успенська, викладачка Київської дитячої академії мистецтв (Жанетта), професор Василь Бокоч (Грегуар), студенти Микола Алексеєв і Антон Іщенко в ролі комічних лікарів. Також у постановці брав участь хор студентів Інституту мистецтв, керований Мстиславом Юрченком. І в жодному разі не можна забувати про інструменталістів, які під орудою клавесиністки й постановниці звучали настільки злагодженим ансамблем, що склалося враження, яке може викликати тільки досконале мистецтво, — усе природно, так і має бути. Це викладач Наталія Пилипенко (І скрипка) і професор Тетяна Пляченко (ІІ скрипка), студенти Вадим Вдовиченко (альт) і Анастасія Касьянова (віолончель), Оксана Піркова, доцент грінченківського Інституту соціальної педагогіки і психології (флейта), студент Кирило Бурдальов (гобой), концертмейстер Дитячої академії мистецтв Дмитро Трохимчук (фагот) і два валторністи — лауреати міжнародних конкурсів Олексій Прунь і Григорій Заїздний.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment