Україна зникома…

Нова книжка Віктора Баранова — “Тут і сьогодні” (Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013) — збірка літературно-критичних і публіцистичних статей, літературних портретів і есеїв, які писалися в різний час. Проте зібрані під однією обкладинкою, вони дають можливість рельєфно уявити соціокультурну мапу теперішньої України — хаотичної й подеколи інфантильної держави, в якій утверджуються феодальні моделі господарювання на тлі загального культу цинізму й ницості, який щоденно множиться, осідаючи в головах “електорату”. Цей культ доповнюється хіба що культом невігластва, яке знову-таки проростає в Україні — державі, яка у ХХІ столітті так і не змогла заявити про себе як модерний проект: як європейська високотехнологічна й культурна національна країна з громадянським суспільством і правовими інституціями. У модерній державі керують не закони, які олігархи переписують під себе й інших олігархів, а правова традиція, що гарантує кожному право бути соціально, економічно, інформаційно, етично захищеним.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, “Всесвіт”

Представлене видання В. Баранова має виразно модерністську назву, в якій відбито світоглядну максиму “тут-і-тепер”, оприявнену в модерністських творах першої половини ХХ століття. Стиль видання — гранично точний, не без удалих афористичних міркувань (наприклад, “сподіяне зло неминуче породжує таке саме зло… Корозія моралі набагато страшніша від корозії металу. Тотальне кругове ошуканство ВР загрожує стати стійкою національною рисою”), містких соціокультурних парабол і схоплених “національних парадоксів”, підмічених уважним оком автора — письменника, редактора й журналіста. Вельми слушними видаються міркування про радянський міф, створений навколо Великої Вітчизняної війни (як частини Другої світової); міф, який показує тільки одну сторону медалі й у якому немає місця для розуміння всієї трагедійності того, що насправді сталося в 1939—1945 рр. “Для України “Велика Вітчизняна” обернулася трагічною втратою восьми мільйонів людських життів (два з половиною мільйони загинули на фронтах і п’ять із половиною (!) — поза ними), що склало 40 % людських втрат усього СРСР. Цей факт важко назвати інакше, ніж цинічним геноцидом, що його вигідно легалізував сталінський режим самим фактом існування війни. Злочин, за який немає і не може бути прощення. Однак самим геноцидом зловісна роль “батька народів” у трагічному сюжеті воєнного лихоліття не обмежується. Сьогодні з усією очевидністю, вже зовсім не на рівні припущення, постає теза: війна була Сталінові потрібна не менш, аніж Гітлерові, а може, навіть більше”. “Але в тім і річ, що в масовій свідомості мільйонів радянських людей усі перелічені завоювання самопроголошеного генералісімуса, наклавшись на обставини доби, трансформувались у “клятву єдину і волю єдину” (Микола Бажан): “Наше дело правое — мы победим!” Отож, на моє переконання, очищена від будь-якого намулу правда про війну відкриється тільки тому, хто годен відділити перше від другого. Іншими словами, кесарю — кесареве, людям — людське. І тоді кожна неупереджена думка утвердиться в істині, що перемогу над гітлеризмом було здобуто не завдяки кремлівському тиранові, а всупереч йому”.
І, що важливо, Віктор Баранов достеменно знає, про що він пише, тримаючи в пам’яті розповіді батька: “Фронтовикам добре відома термінологія, народжена війною, — скажімо, “земотдел”, “подбросить спичек”, “спичек не жалеть”. Мій батько служив у медсанбаті, виносив із поля бою поранених бійців, як правило — під несамовитим вогнем ворога. Одного разу батько притягнув пораненого, а той виявився… німцем. Вирок командира за цю “диверсію” був недвозначний: батька — “в земотдел!” (тобто — розстріляти). Заступився батьків земляк, навівши два невідпорних аргументи: “Подивіться, у що ми всі вдягнені: та в німецькі ж гімнастьорки, бо наші давно порозлазилися. От санітар і переплутав. До всього, за законами війни ми спершу повинні вилікувати людину, а тоді вже, якщо це ворог, вирішувати її долю”. Дивовижно, але аргументи спрацювали!
“Спичками” радянські генерали на війні називали звичайних бійців. Коли треба було взяти з боєм якийсь об’єкт, генерал зі свого надійного бліндажа кричав молодшим командирам на передову: “Спичек не жалеть! Спичек еще подбросим!” Скільки тих “спичек” полягло від бездарності та сваволі вищого командування! На Східному фронті з 1941 по 1945 роки у німців загинуло 2 мільйони 200 тисяч осіб, радянських воїнів — 27 (!) мільйонів”.
“Тут і тепер” В. Баранова читаєш легко. “Абсурди по-українськи”, на жаль, помічаєш легко, бо їхня кількість грандіозна. Водночас, книжка цікава не лише з соціокультурного боку, а й із літературно-критичного. Окремі розділи про Івана Дзюбу, Євгена Дударя, Євгена Положія, Миколу Сома, Михайла Слабошпицького надзвичайно цікаві, вони написані як передмови або ж “ювілейні статті”, проте здебільшого психологічний портрет українських літературознавців і письменників схоплено точно, без зайвих “па” й “вичурно-красивих” слів.
На обкладинці книжки Віктора Баранова — символічний образ пісочного годинника, клепсидри, скутої залізним ланцюгом. Концепт “тут-і-тепер” позначав у модерністських творах особливе світосприйняття, притаманне головним героям нового часу, які прагнули ствердитися для себе й утвердити в часі концепцію модерності. Модерний індивід перебуває не в минулому або ж у сліпих мареннях майбутнього — він виростає з повсякдення й мислить себе як продукт теперішнього часу, який у пам’яті може породжувати подорожі в минуле або передбачати майбутнє. Модерна людина сама створює себе в часі, відчуваючи відповідальність перед минулим, і прагнула ствердитися у дні прийдешньому. Проте ця мандрівка починається з часу теперішнього, як у романах Пруста або ж у некласицистичних поезіях (зокрема, у творчості київських та й узагалі європейських неокласиків), одночасно й емансипованих від життєвої конкретики, обгороджених відлуннями античних міфів, переказів і легенд, і надзвичайно сучасних.
Віктор Баранов залишає для назви формулу “Тут і сьогодні”, яка видається близькою до модерністського поняття, а проте письменник змінює увагу не на моменті теперішнього часу, а на сьогоденні, яке потрібно зафіксувати й проаналізувати. Зафіксувати — і лишити тут, не забираючи цей абсурд із собою в майбутнє. Поняття сьогодення має суспільно-політичний характер, пов’язуючись із соціокультурним і політичним виміром. Певно, назва книжки цілком обґрунтована і формульно точна. Те, про що оповідається у виданні, — прикрі ситуації, породжені звихнутим українським часом, у якому герої лишилися в минулому, знищені антилюдяним радянським режимом. Крізьчасова катастрофа — стан, у якому перебуває нинішня Україна. Тільки таке поняття, як “крізьчасовість” колись таки потрібно роз’єднати. В Україні катастрофізм, підживлений культивованою в глобальному вимірі глупотою, затягнувся. І став “крізьчасовим”. Коли на чорне довго казати, що це біле, — тоді виникає прикрий умовний рефлекс, який, здається, має місце в нинішній (і попередній) українській політиці. Цей рефлекс породжує стан апатичного цинізму. Для більшості владних політиків, як зауважує В. Баранов, “філософія буття наскрізь паразитична, позбавлена національних сентиментів, того дбання, що його сформулював відомий кіногерой словами “за державу кривдно”. Вони не подають жодних етично-духовних знаків чи сигналів суспільству, не є й не можуть бути моральними авторитетами нації, та найстрашніше — вони абсолютно цим не побиваються й навіть не соромляться”.
Інтелектуальна мапа України, створена Віктором Барановим, показує, що наша країна не готова до дерзань і модерних трансформацій. Літератор осмислює українську реальність, показуючи її абсурдність і жорстокість стосовно свого ж минулого, своєї нації, своєї мови. “…політичної волі в наших керманичів немає й близько. Їм ближчі за духом, скажімо, футбольні сентименти, аніж уболівання за національні інтереси у духовній сфері. Якщо це не так, то чому ж тоді вся Україна бачила Президента на фінальному матчі за футбольний Кубок країни, зате не було його й близько серед учасників цьогорічного міжнародного Шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій…” на Донеччині? І не тільки, до речі, цьогорічного. Покинутий напризволяще, забутий у власній країні власними ж обранцями у владу, упосліджений і затурканий, розгублений і розчавлений безпросвітними злиднями та відсутністю будь-якої надії на кращий завтрашній день, український пересічний люд і надалі готовий клювати на чергову “дурничку”, котра час від часу комусь і випадає, проте ніколи не замінить справжнього достатку для народу, котрий, незважаючи на всі свої вади, таки вартий кращої долі”.
Нині політичні події породжують симулякри, людина в Україні позбавлена здатності бути почутою. Та й, абстрагуючись, здається, що людина сьогодні опинилася в часі, скутому ланцем. Найбільше, чого бракує часу сьогоднішньому, — так це свободи — як іманентної даності як особливої світоглядно-екзистенційної позиції.
В одному пасажі В. Баранов переповідає анекдот про грузинів, які приїхали до голови ООН із проханням підтримати їх у прагненні до незалежності. Голова ООН із подивом каже, що грузинів майже чотири мільйони, а ось українців — більше п’ятдесяти мільйонів, проте вони не просять незалежності. На цю заувагу головного ООНівця грузинська делегація відповідає: “Та якби нас було стільки, як українців, то чи просили б ми незалежності?”. На жаль, Україна в політичному плані — не Грузія, яка змогла подолати в собі радянський спадок і вийти на новий європейський рівень розвитку суспільної свідомості. Революція троянд стала природною потребою розірвати ланцюги минулого. На жаль, Україна й досі борсається у внутрішніх суперечностях, прагнучи створити якусь особливу модель державного розвитку. Насправді в тій моделі проглядає образ жахливого мутанта, на чому неодноразово наголошували провідні українські інтелектуали, як Оксана Пахльовська, Марія Матіос, Юрій Щербак. Неможливо жити одночасно і в координатах майбутнього, і в координатах минулого, віддаючи шану радянським привидам, які перешкоджають у європейській інтеграції України.
Суспільство, яке описує Віктор Баранов, дуже часто змальовано як простір антинаціональний і за своєю суттю етично спотворений. Коли в Криму в період масового літнього відпочинку кримці вчетверо завищують ціни на продукти, щоб заробити на відпочивальниках із Росії, то страждають передусім свої ж українці. Коли отримання кредиту на квартиру в “Надра-банку” означає переплатити за цю квартиру вчетверо, то в цьому також криється антидержавна й антилюдяна політика. “Мій родич узяв у “Надра-банку” валютний кредит на 25 років для купівлі квартири. Банк виставив такі умови погашення боргу, що в кінцевому підсумку родич виплатить суму, у чотири рази більшу від вартості квартири. У чотири рази! Це — консолідована відповідальність за подолання кризи? Ні, це узаконене здирництво, на яке заплющує очі влада. І вона хоче, щоб її шанували й підтримували?..
Пригадую, ще за радянщини працював я у видавництві. Видаючи готівкою солідний гонорар одному письменнику-детективісту, касирка запропонувала купити кілька лотерейних квитків. “Детка, — перейшов раптом на російську письменник, — я с государством в азартные игры не играю”. Це з тим “государством”, яке все-таки дбало про соціальний захист простих людей. Що вже казати про державу теперішню! Її послідовна політика постійного приниження та законодавчо закріпленого ошуканства власного народу породжують відповідну реакцію з його боку. Бодай у такому примітивному вигляді: вам там, нагорі, можна — то чому не можна мені тут, унизу?”.
Ситуації, які змальовує Віктор Баранов у книжці “Тут і сьогодні” надзвичайно промовисті. Автор не вдається до зойків і “плачів”, подає матеріал аналітично, стримано, іронічно. Проте в читача все одно складається враження якщо не про національний апокаліпсис в Україні, то принаймні уявлення про Україну як географічний простір, який іще довго перебуватиме в тіні минулого імперського колоніалізму, що винищив найкращу і найпотужнішу основу, сформовану на цій землі.
Як наслідок — на зміну прийшли покоління, які не замислюються над пам’яттю про свою землю, свій рід, своє минуле. Україна — це простір без традицій, бо часто тут керували “прийшлі люди”, чужинці, які обережно чи брутально чинили антиукраїнську політику. А тому і досі Україна — не модерна, країна зі спотвореними уявленнями про етику й мораль. Ця спотвореність “працює” на зрізі суспільно-політичному, й культурно-літературному. “Перспектива перед Україною безрадісна. Вона дійшла до тієї межі, за якою може справдитися страшне застереження Тараса Шевченка: “Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі”. Але кому це болить?” — риторично запитує Віктор Баранов.
“Тут і сьогодні” — важливий документ нашого часу, в якому, проте, простежується прикра тенденція: українці як ніхто інші здатні наступати на ті самі граблі. Двічі. Тричі… Проте історії не змінити — її потрібно аналізувати й фіксувати, аби умовний рефлекс української глупоти з часом не відтяв усієї голови.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment