Катерина — Материна, або Дещо нове й незвичне про давнє і славне жіноче ім’я

Степан НАЛИВАЙКО
українознавець-сходознавець-індолог

Закінчення.
Початок у ч. 20, 23 за 2013 р.

Київська й чернігово-сіверська Мокоша
Мокоша — та ж індійська Махеші “Велика богиня” і Діва-Деві-Артеміда-Геката, дружина Рудри-Рода-Влеса-Велеса, який стояв на Подолі, на березі Почайни. Мокоша — єдине жіноче божество в язичницькому пантеоні Володимира, що засвідчує його виняткову роль в уявленнях і віруваннях давніх полян і киян. Мокоша була Захисницею і Покровою, Матір’ю Києва і Чернігова, саме їй завдячує життям крилатий вислів Мати міст руських. Із прийняттям християнства вона стала Богородицею Покровою — козацькою богинею. Невипадково після втечі з половецького полону новгород-сіверський князь Ігор найперше одвідав храм Богородиці Пирогощої на Подолі в Києві й підніс давній богині, покровительці й захисниці воїнів, вдячну молитву за свій щасливий порятунок. Тяглість у просторі й часі Діви-Деві-Мокоші-Артеміди-Гекати простежується щонайменше з трипільських часів. І якщо Володимир приніс християнство з кримського Корсуня, то він знав і Діву-Артеміду, відому в Києві як Мокоша. Знав, певно, і її давнє святилище на мисі Партенон, за 18 км від Корсуня.
Ім’я Мокоші відбите на Чернігівщині в назві села Макишин, біля якого виявлено 11 поселень доби неоліту (V тис. до н. е.), у назві річки Макошинська Простка в Менському районі й селища Макошине, де виявлені нео­літичне поселення V тис. до н. е., кургани ІІ—І тис. до н. е. й ранньослов’янські поселення. Діву-Мокошу, вже як християнську Богородицю Покрову, високо шанували запорозькі козаки, і недарма біля Макошина над Десною 1640 р. засновано Покровський жіночий монастир. Там і заповідне урочище Макошине, біля якого десь на узвишші було святилище богині, бо і в Індії, і в Україні, і в Криму святилища її були на високих пагорбах і стрімких скелях. Діва-Деві-Махеші має в Індії 10 іпостасей — милостивих і милосердних, і грізних, каральних, тому з приходом християнства Мокоша, як і Геката й Кібела, прибрала іпостасей або богородиць, або виразно демонічних рис.

“Дівині” й “дівочі” назви
У Каневі й Києві є Дівич-гори, а Дівочі гори — в Трипіллі й Сахнівці, де знайдено скіфську золоту пластину IV ст. до н. е. із зображенням Діви-Деві. У центрі Дівочої гори в Трипіллі — піч-жертовник із дев’ятьма напівсферичними секціями. Поєднання числа “9” з “дівочою” назвою священної гори, вважає академік Б. Рибаков, символізує 9 місяців вагітності. Таке поєднання Діви з ідеєю родючості, каже він, не мусить дивувати, бо і давні богині родючості, і пізніша християнська Богородиця означуються “дівами”. Дівочі й Дівич-гори зберегли дуже давній, спільний для слов’ян та індійців культ жіночого божества, особливо виразний у Трипільській та Індській культурах. “Дівині” й “дівочі” назви розсипані по всій Україні, надто на означення річок: Дівка, Дівуха, Дівиця, Дівичка, Дівоча, Дівичин, Дівошин, Дівчий тощо.
“Махабгарата” знає в Пенджабі річку Девіка — притоку Раві, однієї з п’яти річок, що творять назву Пенджаб “П’ятиріччя”. Давньоіндійська пам’ятка “Аґні-пурана” уточнює, що Девіка тече в країні сувірів, сувіри — інша назва сіндів-індів, а сувіри тотожне назвам сівери-сіверяни й кімери-кімерійці. Тому доречно пошукати родичів індійської Девіки на Чернігово-Сіверщині. І такі родичі тут справді є: Дівичка — притока Удаю, дві річки Дівиця: одна — притока Лоші (де й село Салтикова Дівиця), друга (у XVI ст. Дівич-ріка) — притока Остра. А найголовніше — річка Дива, притока Ревни. Що підтверджує спорідненість індійських сіндів-сувірів, українських сіверів-сіверян і Геродотових кімерів-кімерійців. Бо кімери — грецька передача первісного сівери. Тут були й Дівицька козацька сотня і селище Мала Дівиця біля річки Галка, а Калі “Чорна” — ще одне ім’я Діви-Деві. На Носівщині є село Володькова Дівиця, на Прилуччині, де річка Дівичка, села Велика й Мала Дівиця. На Чернігівщині є чотири річки Доч, одна з яких — притока Дівиці, ніби й справді дочка своєї матері Дівиці, друга Доч — притока Десни, що зливається з річками Дівиця, Лош і Трубин. Біля гирла Дністра на Одещині є річка Дівка (Дивка), що має і назву Оврад-Дівка, де другий компонент пояснює вже незрозумілий перший (індоіран. оврат “жінка”). Тут і населений пункт Дівоцький. На Дністрі в ХІХ ст. записано і переказ про царицю Домну на золотому струзі, володарку магічної сили.
Ряснота “дівиних” і “дівочих” назв в Україні свідчить про глибоке й винятково давнє шанування тут Діви-Деві й спонукає пильніше придивитися до важливих для вітчизняної історії міст — Канева і Києва.

Канья, Канів і Київ
Діва-Деві й досі шанується в Індії як цнотлива, непорочна дівчина — Канья. Слово канья входить у важливі терміни, пов’язані з весільною обрядовістю, де означає “наречена”. Що спонукає згадати український ритуал сватання і мову сватів про куницю — дівчину-сватанку. Тож значно умотивованіше тлумачити назву Канів не від, скажімо, птаха кані чи якогось гіпотетичного тюркського слова, як це нині має місце, а від канья “діва, дівчина; дочка”. За це промовляє і канівська Дівич-гора, і літописний Родень у гирлі Росі неподалік, назва якого пов’язана з родом і Родом, тотожним індійському Рудрі. І якщо був Родень, місто Рода, то поруч мало бути й місто місто Діви-Каньї — Дівень, Канів, бо поклоніння Шіві-Рудрі невіддільне від поклоніння Діві-Деві.
Скандинавські саги називають Київ Кенугардр “Кенуград”. Деякі дослідники вказують, що в скандинавських мовах куна-кона теж означає “діва, дівчина; дочка”. Тоді виходить, що й Кенугардр щодо Києва означає “Місто Діви”, “Дівинград”, “Дівин”, “Дівень”, як і Канів. У такому разі стає зрозумілим крилатий вислів про “матір міст руських”, який стосувався Києва і приписуваний князеві Олегу за понад сто років до прийняття Володимиром християнства. Особливо якщо пригадати, що Володимир приніс до Києва християнство, привів християнських священиків і привіз християнські регалії з Херсонеса Таврійського, літописного Корсуня, який має на Черкащині свого двійника (нині Корсунь-Шевченківський). Таврська Діва й була Покровителькою і Захисницею, Матір’ю цього міста, що й відбили давні херсонеські декрети. Так само Діва-Деві була Покровителькою, Захисницею, Матір’ю і Києва, вже під іменем Мокоша, якому тотожне інд. Махеші “Велика богиня”. А між кримським Корсунем і Києвом, між кримськими таврами-русами й подніпровськими русами існує тісна взаємоспорідненість. Назва таври — грецький переклад назви руси, таври й руси — одне й те саме слов’янське плем’я. Що підтверджує і “Велесова книга” (V—ІХ ст.), яка багато місця приділяє Кримові, але мовить тільки про русів, не про таврів.
У Києві Діва-Деві-Канья відома як Мокоша, чоловік якої — Влес-Велес, а ще одне ім’я Шіви-Рудри-Рода — Вріш “Бик”; йому тотожне давньоукр. Влес, яке пояснює, чому Шіва-Рудра-Вріш і Род-Влес-Велес — “скотії” боги в своїх міфологіях. Ряснота “дівиних” і “дівочих” назв незаперечно свідчить про глибоке й давнє шанування в Україні Деві-Діви-Каньї-Мокоші — богині-воїтельки, покровительки воїнів, матері міст руських, пізнішої козацької Покрови. А Дівочі й Дівич-гори зберегли надзвичайно давній, спільний для давніх українців та індійців культ жіночого божества, особливо виразний у Трипільській і Харапській (Індській) цивілізаціях.

Інші імена Деви-Деві-Мокоші в Україні
Дурґа й Ума. Ім’я Гекатей “Гекатин” мав і цар сіндів-індів і чоловік меотянки Тіргатао (інд. Дурґадеві), про яку повідав латинський автор Поліен у своїх “Стратегемах” (“Військових хитрощах”), описуючи події IV ст. до н. е. на терені України. Боспорський цар Сатир допоміг знову посісти трон скинутому цареві сіндів Гекатею, за що той мав одружитися з його донькою і позбутися дотеперішньої дружини, виходиці з племені, замешкуваного біля Меотиди (Азовського моря). Але Гекатей лише заточив красуню-дружину у віддалену фортецю, звідки тій вдалося втекти. На звістку про це Гекатей і Сатир послали за нею погоню, бо розуміли, у що виллється її втеча, якщо вона добудеться до свого племені. Проте мужня жінка перехитрила переслідувачів: удень ховалася в лісових хащах, а додому пробиралася вночі. Після пригод і небезпек вона дісталася рідного племені, батько її вже помер, а плем’я очолив інший ватажок. Тіргатао побралася з ним, і невдовзі на чолі свого й кількох сусідніх племен виступила проти своїх кривдників. Із вогнем і мечем вона пройшла Гекатеєву Сіндику, не оминувши й царства Сатира (правив у 433—389 рр. до н. е.). Ті запросили миру й надіслали їй щедрі дари, а Сатир ще й віддав у заручники рідного брата Метродора. А сам підіслав до неї двох убивць, і тільки широкий і міцний шкіряний пояс, на якому цариця носила меча, врятував жінку від смертельної рани. Убивць скарали на горло, як і заручника Метродора, а Тіргатао знову оголосила Сатирові нещадну війну. Той не витримав напастей і невдовзі помер, а трон посів його син Горгіпп, котрий особисто прибув до Тіргатао зі щедрими дарами й запросив миру. Та прийняла дари, так скінчилася ця кривава й спустошлива війна. Розповідь ілюструє непрості стосунки між довколишніми індоарійськими племенами — сіндо-меотами й тисячолітнім Боспорським царством. Горгіпп, судячи з усього, правив недовго, але вчені схильні гадати, що саме за Горгіппа Сіндику було приєднано до Боспорської держави і що саме він заснував Горгіппію — столицю сіндських царів.
Ще одне ім’я Діви-Деві-Каньї в Індії — Ума, тож Умань і річки Ума й Уманка теж стають сюди. Назва Умань вважається похідною від назви річки Уманка (у літописах Ума; річка Уманка є і на Житомирщині), на якій стоїть. Але насиченість України, надто Черкащини, зокрема, “дівиними” й “дівочими” назвами дозволяє гадати, що й тут відбилося шанування Діви-Деві, яка в Індії має ім’я Ума, що передає її особливу іпостась, пов’язану з мудрістю. І українські казки знають дівчину-семилітку, мудру й кмітливу, що розгадує складні загадки, долає нелегкі випробування і з нею одружується цар. Це неабияк перегукується з міфами про Шіву та його дружину Уму, яка нечуваним подвижництвом здобула прихильність Шіви, стала його дружиною і народила могутнього Сканду — дитину-богатиря, котрий на сьомий день свого життя здолав злого демона Тараку, що нещадно гнобив світ і богів. Ума вважається уособленням мудрості, вона не раз розгадувала загадки, які не могли розгадати ні боги, ні сам Індра — цар богів. Тож ім’я Ума споріднюють з рос. ум і укр. розум (пор. прізвище Семирозум). Не випадковими з огляду на це видаються й дві знакові для України назви, які сусідують і мовби пояснюють одна одну — Умань і Софіївка. Бо софія теж мудрість, причому божественна.
Ґаурі й Томара. Ще одне ім’я Діви-Деві в Індії — Ґаурі відбите в Україні в імені Гурандухт “Дочка Гуран”, яке мала дружина грузинського царя Давида Будівничого (1073—1125) й сестра половецького князя Кончака й тітка Кончаківни — невістки новгород-сіверського князя Ігоря, оспіваного в “Слові”. Де Гуран — місцевий різновид одного з імен богині-воїтельки Деві-Діви — Ґаурі, а духт “дочка” (санскр. духітар, іран. духт-дохт), наявне і в імені знаменитої принцеси Турандот (Турандухт) “Туранської дочки”, “Туранської діви”. Ім’я Гурандухт означає “Дочка Гуран-Гаурі”, тобто “Дочка Деві-Діви”, воно індоіранське, а не тюркське, хоча з тюркських мов намагаються пояснити всі половецькі реалії, як правило, невдало.
Ще одне ім’я Діви-Деві в Індії — Томара. Вітчизняна історія знає українську шляхту половецького походження — Томари, яка дала Україні мужніх козаків, кошових отаманів, козацьких полковників, дипломатів і навіть сенатора й київського градоначальника. Причому українські Томари мають за Гімалаями своїх кровних родичів — раджпутський рід Томари, з якого походили царі, що у VII—XII ст. правили князівством у Делі, нинішній столиці Індії. З раджпутсько-половецьких Томарів і походила Гурандухт — дружина грузинського царя Давида Будівничого і прабабуся знаменитої грузинської цариці Тамари (Тамар), ім’я якої і відбило належність до славного половецького роду. Гурандухт — сестра половецького князя Кончака й тітка Кончаківни, невістки новгород-сіверського князя Ігоря, тож і Кончаківна — томарчанка. А що й сам Ігор на ¾ половчанин, тож і вибір його невипадковий. У полтавських поміщиків Томарів певний час жив і навчав їхніх дітей Григорій Сковорода.
Хоча вважається, що половці — тюркомовний народ, але тюркські мови назву Томара задовільно не пояснюють. Зате в санскриті tomara означає “спис”, а томари “списники”. Чоловіче воїнське ім’я Томар “Списник” означує Шіву, а жіноче Томара “Списниця” — його войовничу дружину, яка на терені України має інші численні імена. Як богиня-воїтелька вона зображається в Індії з різноманітною зброєю у десятьох руках, що символізує захист десяти сторін світу (8 сторін світу, верх і низ). В одній з її рук — тризубець, ще в одній — спис. Зображається вона і дворукою, лише зі списом, і саме такі її зображення характерні для херсонеських монет ІІІ-ІІ ст. до н. е.

Амма-Амба й Мата-Матар-Матрі
В Індії Діва-Деві-Махеші має також імена Амма й Амба “Мати”. Амма загальне означення богинь, які функціонують як іпостасі богині-матері під іменами Елламма “Мати села”, Маріямма “Мати дощу” (пор. італ. Mamma Maria “Мати Марія”), Канніямма “Мати-цнотливиця” (досл. Канья-мати), Хуліямма “Мати-тигриця”. Вони суворі й грізні, вимагають вмилостивлювальних жертв (навіть кривавих), здатні насилати хвороби (віспу, холеру, жовтуху), різні стихійні лиха. У своїх милостивих іпостасях вони допомагають породіллям, оберігають людей і худобу від недуг, забезпечують врожай і добробут. Санскр. амма “мати” відбите в терміні амазонка (амма+джа) “донька Амми-Матері”, де джа “народжений, народжена”, відбите як дзе в грузинських прізвищах. Боспорські написи знають чоловічі імена Аміон, Амміон, Мамій і жіночі Ма, Амма, Аммія, Амасія, Мамія. Ім’я Амба відбите в назві річки й села Омбиш на Чернігівщині.
Означеннями Діва-Деві-Махеші й синонімами до її імен Амма й Амба є Ма-Мата-Матар-Матрі “Мати”, Махаматрі “Велика мати” й Матрідеві “Мати-богиня”. В Умані засвідчене непрозоре для дослідників українське прізвище Матирдей, споріднене з інд. Матрідеві, тим більше, що інд. дев “бог” має українську форму дей, відбиту в боспорських іменах Балодей і Сакдей “Могутній бог” і сучасному українському прізвищі Дей. Санскр. Матрідеві й укр. Матирдей тотожні, вони означують людину, яка глибоко шанує, боготворить і рідну матір, і матір-богиню. Синонім до Матрідеві-Матирдей — ім’я Матрічета “Який-Яка шанує матір”, де санскр. четa споріднене з укр. штити “шанувати” (рос. чтить, почитать, почет).
В індійських мовах Ма-Мата-Матар-Матрі “Мати” має і різновид Майя, наприклад, Ґанґа-майя “Ґанґа-мати” — шанобливе означення священної Ґанґи (пор. рос. Волга-матушка й Амур-батюшка). Можливо навіть, що в боспорському написі Майя, дружина Калія жіноче ім’я Майя й чоловіче Калій утворені від двох різних імен богині Діви-Деві — Ма “Мати” й Калі “Чорна”, де Майя “Дочка Матері”, а Калій “Син Калі”. На Чернівеччині є річки Матка й Мотрина (тут і гора Мотрина), на Хмельниччині — Матірка-Матерка, притока Дністра, на Сумщині — Мотир, рукав Псла, Мотря в селі Яреськи на Полтавщині, село Мотрунки на Житомирщині. Сюди ж стає жіноче ім’я Мотря і похідні від нього прізвища: Мотрук, Мотрюк, Мотрин, Мотринчук, Мотрич і Мотриченко.
Тож на всі сто, як кажуть, виявилася слушною українська примовка Катерина — Материна, а я батьків син, яка, власне, й напоумила глибше дослідити давнє й славне жіноче ім’я. І якщо ім’я Катерина утворене від імені знаменитої богині Гекати й означає Гекатина чи Донька Гекати, то інше популярне ім’я її — Мати, Матір мало б дати життя жіночому імені Материна “Донька Матері”, тотожне “Донька Гекати”. І таке ім’я справді засвідчує боспорський напис № 876 ІІІ ст. до н. е. з Керчі, даючи ім’ясполучення Материна, дочка Діонісія. Діонісій означає “Син Діоніса”, Діоніс — син Семели-Землі й Зевса, він тотожний індійському Шіві-Рудрі-Врішу, тобто Роду-Влесу-Велесу, жіночою іпостассю якого і є Діва-Деві-Геката-Артеміда-Мокоша-Матрі-Мати.
Усе сказане наочно ілюструє ім’я і прізвище знаної сучасної української письменниці — Катерина Мотрич. А дослівно й первісно — Катерина Материна.