Пригадалося, як одного разу Василь Клічак, торкаючись змісту монографії Ольги Малюти “Просвіти” і українська державність, друга половина ХІХ—перша половина ХХ століття”, висловив слушне застереження: “У деяких розвідках ідеться про просвітян, дані про яких далеко не повні. Наприклад, Пантелеймон Йосипович Блонський, лікар, громадсько-політичний і державний діяч. Рік і місце народження невідомі, рік і місце смерті — також. Навіть фото немає. Але знаємо, що він був активістом в УНР, членом подільської “Просвіти”.
Віталій МАЦЬКО,
член правління обласної організації
ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка,
м. Хмельницький
Очевидно, автору монографії бракувало першоджерел, до яких іноді немає доступу, бо деяких жертв політичних репресій просто висилали за межі України, а згодом — за вироком “трійки” засуджували до смертної кари (саме так сталося з Блонським). А були й такі, яким не дозволяли повертатися в Україну і вони помирали на чужині: репресована дружина Івана Стешенка, письменниця Оксана Стешенко-Старицька похована в Казахстані (м. Акмолінськ, яке 1961 р. перейменували на Цілиноград, 1992-го — Акмола, із 1998-го — місто носить назву Астана), письменниця Ніна Трикулевська-Дубровська (псевдо Гордій Юрич), яка 1885 року народилася в Черкасах, а коли і де померла, — досі невідомо.
Інша справа з просвітянином П. Блонським. Про нього є відкриті відомості, хоча деякі біографічні дані варто уточнити, що й зробимо в нашій статті.
Пантелеймон Йосипович Блонський народився 27 червня 1876 року в селі Андріївка (нині Чемеровецького району Хмельницької області) у дворянській родині. Здобув європейську освіту, хоча спершу закінчив Подільську духовну семінарію, навчався на медичному факультеті Київського університету, але за неблагонадійність (фактично за партійну діяльність) 1900 року його відрахували з числа студентів. Тому він виїхав до Угорщини, а згодом переїхав до Варшави, де 1904-го закінчив університет і повернувся до Кам’янця-Подільського. Таємний нагляд поліції, встановлений за ним ще чотири роки тому, не знято. У місті над Смотричем лікар-окуліст стає одним із засновників Подільської “Просвіти”. Його, земського лікаря, 1905 року звільнили з роботи, а через рік соціал-демократа Блонського за активну просвітянську діяльність (поліція трактувала інакше — “революційну пропаганду”) заарештували. Як соціал-демократ, брав активну участь у революційній боротьбі за найшвидшу українізацію державних установ. Серед членів Української Центральної Ради третього складу (20.08.1917 р.) у списках є лікар із Поділля П. Й. Блонський (подільський округ № 1 — українські есери, українські соціал-демократи). Дехто з дослідників плутає його з відомим педагогом і психологом Павлом Петровичем Блонським (1884—1941), який також до революції належав до есдеків, а згодом перейшов на сторону більшовиків; він працював приват-доцентом, був деякий час губернським комісаром Катеринославщини.
Лікар Блонський, якого селяни делегували в Центральну Раду, захищав їхні інтереси. Тут ближче познайомився з В. Винниченком, М. Грушевським, С. Петлюрою. Однак їхнім прихильником не став, бо до всього підходив із власним розумом, самокритично оцінював ситуацію. Захоплюючись політичною і громадською діяльністю, просвітянин повсякчас думав про пересічних людей, жив їхніми інтересами. Але й в опортуністи не записався, був далекий від інтриг і совістю не торгував, позаяк щиро любив Україну. Тричі його чекісти кидали за тюремні ґрати. Уперше 1919-го в Черкасах. Невідомо, як би склалася його доля, але в одного з чекістів дружина хворіла на зір, терміново потрібен був лікар. На всю округу — лише Блонський. Ось і випустили. 1921 року знову арешт, слідство; втретє, 1929 року, знову допити в буцегарні. Та і на цей раз забракло справжніх доказів, випустили.
Отже, Пантелеймон Блонський працював лікарем-окулістом у Києві, а також на Черкащині — в Каневі, Городищі, Черкасах, Ротмистрівці, Корсуні, Звенигородці. Зустрічаючись щоденно з людьми, бачив, як вони бідують за совєтської влади. І не мовчав. Постійно “бомбардував” листами совєтські установи, комітети партії, розвінчуючи брехливу, оманливу пропаганду більшовиків про щасливе, заможне життя простих громадян. А коли настав голод 1932—33 рр., то лікар із Звенигородки назвав речі своїми іменами — геноцид проти українського народу. На адресу Комінтерну Пантелеймон Блонський писав: “Перша причина цього голоду є злочинне, невміле, а то й зумисне шкідницьке проведення в життя в Україні політики”. І далі: “…погляд на хохлів як на контрреволюційне плем’я, як на плем’я нижче… У 1921 році держава, будучи дуже бідною, значно більше робила для голодних волжан, яким, до речі, багато допомогли тоді українські селяни, що нині вимирають з голоду”. Пантелеймон Блонський виливає крик душі такою квінтесенцією: “Якщо правда, що масами гинуть з голоду тільки селяни УРСР, а РРФСР тільки на Північному Кавказі, в Краснодарському краї, де більшість селян також українці, то ясно, що тут… не витравлений революцією погляд на хохлів, як на нижче плем’я, вимирання якого корисне справі соціалізму…”. Після прочитання такого одкровення подумалось: ось кому можна було б присвоїти Героя України (посмертно). В ті часи слова правди очевидця трагічних подій били на сполох, були звернені до світової громадськості, закликали до рішучих дій.
А тепер — безапеляційна відповідь тим, хто в душі й досі сумнівається щодо масового мору селян в Україні.
Не лише писав до Комінтерну. П. Блонський надсилає скаргу й на адресу ЦК КП(б)У, сумно резюмуючи: “Про падіж худоби кричать, а про масову загибель українських селян — повне мовчання, наче йдеться про осінню загибель мух”. Виступаючи 1933 року на профспілкових зборах, опонує компартійним агітаторам риторичним запитанням: “Що ви нам замулюєте очі, кого ви хочете зробити дурним? Скажіть правду — ми дожилися до того, що стали жадними до шматка хліба. Ми голодні, голі й босі, навіщо нам агітація — це все неправда”. Це фактично був протест супроти існуючої влади, яка замилювала очі побудовою комунізму, де все буде безкоштовним: від кожного за здібностями, кожному за потребою. Воістину, доки сонце зійде, роса очі виїсть. Пригадую, навіть після ХХІІ з’їзду КПРС в нашій школі висіло гасло: “Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі”. Але його так і не дочекалися… Там, де панує брехня, завжди слід чекати краху.
Пантелеймон Блонський до кінця днів своїх залишався щирим просвітянином. Завідувачці Охматдиту Поліні Каневській зробив суттєве зауваження: “Живеш в Україні — знай мову народу, з яким спілкуєшся”. Чиновниця стала в позу: “Я ж лікар з вищою освітою… та й українська термінологія відсутня… Я ж не мужичка якась. Я лікар”. Блонський, не боячись наслідків, ріже правду-матінку в очі: “Є і термінологія, є все. Є лише ваша зневага до народу”. Він постійно виступав на захист української культури в розмові з друзями, знайомими, недругами, дивувався, чому в шкільній програмі немає Лесі Українки, В. Винниченка. Постійно радив читати українську літературу й при цьому тішився: “Скільки прекрасного, багатогранного в нашій рідній мові!..”. Нишпорки, яких тоді не бракувало, доносили в спецоргани про “контрреволюційні” погляди старого лікаря.
У вересні 1939 року палкого просвітянина-українця заарештували. Але й у неволі Пантелеймон Йосипович не виявив внутрішньої слабкості, навпаки, він прямо заявив слідчому: “Сьогодні не тридцять сьомий. По-друге, я не порушую Конституції. Маю свої погляди. Я не бидло. Я — українець”. Після таких патріотичних висловлювань лікаря вислали-етапували “на перевиховання” в Комі АРСР. Працював на лісоповалі в селі Візінга. За звичним сценарієм, там, під час війни, 12 січня 1942 року його заарештували. Особливою нарадою при НКВС 29 серпня 1942 року Блонського засудили до смертної кари за ст.58-10 УК РСФСР. Оскільки в період війни з такими вироками не зволікали, то його розстріляли того ж дня.
Він розділив долю свого сина Тараса, який народився в Києві 1909 року і також, як націоналіст, був висланий у віддалені райони Росії. Працював звичайним електриком у Пермі. Але під час розгулу сталінських репресій енкаведисти і там його дістали: 4 вересня 1937 року Тараса Блонського заарештували, за рішенням “тройки” 25 грудня 1937 року 28-річного юнака сталінські сатрапи розстріляли. Тільки за те, що був українцем. Бо ж ніякою контрреволюцією електрик не займався, це згодом довів військовий трибунал Уральського військового округу. Блонські — батько і син, справжні патріоти України — реабілітовані посмертно. Тож ця стаття нехай буде пам’ятником усім просвітянам, що загинули на чужій землі лише за те, що безмежно любили Україну й хотіли бачити її вільною, незалежною державою з європейськими цінностями, стандартами.
