Віктор БАРАНОВ: «Душа іще не настраждалась…»

dsc_0042_1Сонетарій “До-мінор”

1.
Зірвалося слово, як висохлий, зайвий листок,
І хоче летіти, віддавшись довірливо вітру.
А вітер і далі веде свою пісню нехитру,
Почуту й почату ще там, де пустельний пісок.

Зірвалося слово — і світ цей од сліз не промок
І з горя не кинувся йти по спасенну півлітру.
Кружляє листок — я його траєкторію витру,
Аби лиш не знати, куди він упав і замовк.

Як звати цей час? Листопад він, чи вже й словопад?
Іду через нього, бреду навмання, навздогад
І знаю, що прихистку в ньому давно вже немає.

Чи я з цілим світом, чи й світ цей зі мною — невлад?
Та що вже вертати й питати дороги назад…
Ген слово зірвалось — нехай хоч воно політає.

2.
Протяг долоню поклав на розкрите плече —
Стислося серце. Скінчилися сни про кохання.
Кліпнуло оком у шибку тонку передрання,
Ніч перебувши у лоні понурих печер.

Скрипнув осокір, мов щось йому думку пече.
Скрипнув, як скрикнув, зате не зійшов до зітхання,
Кроною вчувши утрату свого бездогання:
Скоро із неї пишнота на землю стече.

Вийду на ґанок, де лащиться промінь зорі,
Ніч позіхає, а спокій, мов пес, у дворі
Ходить нечутно і погляд трима на воротях.

Скресне під серцем. Тривоги нові і старі
Втихнуть, довірившись цій незворушній порі.
Тільки ж навіщось торкав мене холодно протяг…

3.
Ніяк не звикну до жорстоких снів,
Які мене щораз ведуть на страту;
Із ночі в ніч переживаю втрату
Себе самого. І немає слів,

Хоч би й чаклунських, із яких би сплів
Щонайміцнішу сіть своєму кату.
Таку мені присуджено розплату
За цілий міх призбираних гріхів.

Ізвідкіля ця люта ненасить
До катувань, в яких душа горить,
З якими ночі дружбу водять вперто?

Прокинуся, а тиша аж дзвенить,
І сон іще в мені триває мить —
Настільки, щоб у нім я встиг не вмерти.

4
В полях прочахлих оселився звук —
Ледь чутний спів самотньої сопілки.
Він мовби кличе до своєї спілки
Всіх, перед ким каштан упав на брук;

Усіх, кого провідав трем розлук
Гіркавим димом спаленої гілки,
Для кого дні — суцільні понеділки,
І не дається синій птах до рук.

А що ж моя знетямлена душа?
Чого тремтить, але не поспіша
В солодкий бран бальзамового звуку?

Вона щось зна й підказує мені,
Що ми, хоч і обоє в сивині, —
Ще не рідня каштанові із бруку.

* * *
Останній спалах прабабиного літа.
Майже теплінь. Майже нірвана.
Майже дозволено писати прощальні листи.
Розімліла сосна пише їх краплями ладану,
і безгучно звучить “алилуя”.
До околиці лісу встигла добігти
і зацвісти дивина — майже фатально,
майже з останньої власної ласки,
що її оцінити нема кому,
окрім бджоли; а де вона тут узялася —
ще одна дивина.
Спить у квітці знетямлена трудівниця.
Хто там знає, чи солодко спиться бджолі:
літо не знає,
сосні воно ні до чого,
день прихмелений очамрінням,
дивина і думать не сміє
думати щось про комаху,
у якої останній сон
пахне так солодко, як не пахнуть усі меди,
принесені нею за вік.

* * *
День хилиться на пруг, а мусив би — на плуг,
Та ж бач, яка біда, що день той — недолуг,
Бо з ночі вийшов, наче із дурдому.
І теше він мене, як деревину струг, —
То й я такий самий у дневі цьому.

І каже хтось мені: “Не буде інших днів!
Живи в яких вже є і Господа не гнів.
Бо чим ти заробив хоч трохи кращих?!.”
Отож і вийшло так: собі я долю сплів
Із недолугих днів, хоч думав — не з пропащих.

Але ж були, були і в мене інші дні!
Я в них палав, горів у трепетнім огні!
Я світ перевертав — і світ корився!..
Аж бачу: все воно приснилося мені,
І та омана сонна — до пори вся.

Тепер готов і я на плуга налягти —
Та пізно: ген стоять од вічності свати,
Які ніде не звикли довго ждати.
І я кричу до дня у три роти:
Який ти є — не йди з моєї хати!

Та коли йти — то вдвох. І не товкти горох,
А стерти з лемешів іржу ледачу й мох
І свіжою упитись борозною.
А що було доднесь — нехай розсудить Бог:
Він знає, що робити з днем і мною.

* * *
Душа іще не настраждалась
І через те іще жива…
Сховавши під коріння жалість,
Трава рости не забува
І світ отавами дивує,
Себе в них вкотре воскреша.
Либонь, таки ж болить не всує
Її невидима душа.
Долоню простягну гарячу,
Погладжу сторожко траву —
І не зомлію, не заплачу,
А тільки серцем оживу.
Мов до іконки, нахилюся
До лику впертого стебла
І помолюся, помолюся,
Аби отава ще жила.

* * *
Там, де вже й мальви не цвітуть, —
Отам прослалась наша путь
У теплу вічність.
І ми вступаємо в сліди
Позаминулої біди,
Як вовк у січні.

А хто в нас князь? А де наш бог?
І хто блукає в соснах трьох,
Що снять край шляху?..
Себе впізнати в блукачах —
То краще б голову той шлях
Поклав на плаху!

То краще хай сосна впаде,
І друга, й третя — щоб ніде
Не знать нам спину.
І знову рушимо у світ,
Самі собі махнем услід,
І — вітер в спину!

Шкода лиш — мальви не цвітуть…
Та ми якнебудь, какнибудь,
Без них звикаєм.
Зате нам світ — на видноті,
У нас із кожним на путі —
Любов навзаєм.

…Поглянь — уже встає зоря,
А в нетрищах календаря
Щезають дати.
І сіється космічний пил
На мовчазні хрести могил,
І плаче мати.
* * *
Увіходимо в літо, яке вже давно на порі,
Запливаємо в купіль червневої ніжної ночі.
Тихо котиться Віз по Чумацькім шляху угорі,
І говорять нам зорі слова і одвічні, й пророчі.

Увіходимо в літо, немов у відновлений храм,
Знов плекаємо віру в майбутні літа з урожаєм,
І просвітлені лики батьків усміхаються нам
Вже з далеких світань, де були ми щасливі навзаєм.

Увіходимо в літо, в якому — сльоза і гроза,
У якому у сни нам приходить найперше кохання;
Сік потужно у ґрона жене виноградна лоза,
І, мов білий налив, наливаються наші бажання.

Увіходимо в літо, і пахне нам сіно із лук,
І на плесах нічних нас дарма виглядають русалки,
І звучить, як симфонія, горличок гукперегук,
І Телесик пливе в срібнім човні до нас, як і змалку.

Увіходимо в літо — у житечкожито, в жнива,
По гарячій стерні наша пам’ять біжить невситимо.
Та уже підросла, вже міцніє забутня трава,
Що від літа до літа чимдалі яріше ростиме.

Переходимо літо — від червня до серпня — убрід,
Затамовуєм щем для осінньої скорої втрати.
Але поки ще — літо! І зірка лишає нам слід
Хоч на мить. Тож устигну бажання в цю мить загадати.

* * *
Так, мої любі: мете сніговій, замітає
Чорне й червоне, і біле забілює теж.
Казка — то вигадка, міф. Та вже й казки немає —
Тільки бенкет сніговійних січневих пожеж.

Так, мої горді: на мордах орди — вічний іній.
Б’ється розпачливо в шибку пташиний відчай.
Десь там озветься весна голосами іриній,
Лясне над нею зими замашний малахай.

Ні, мої добрі: сивинами час не торгує —
Зовсім інакші у нього маркетинг і крам.
Півчі сльозу витискають тонким “Алилуя!”,
На казино все відвертіш позиркує храм.

Ні, мої мудрі: було все не так і не з нами.
Ми розминулися з тим, що для когось було.
Чорне й червоне палало б оце над світами
(Ой, як палало б!..) — та тільки його замело.

* * *
Поетам всім — судьба одна:
Кохати й бути не коханим.
Їм світ зеленого вина
Ділить на добре і погане,
На тлі і цвіт, на ніч і день,
Людей — на сліпнучих і зрячих,
І дати в маєво ідей
Свою ідею необачну.
У мозолях відчути труд,
В очах — приховану сльозину,
У жінці — матір і сестру,
В людині — суть свою людинну.
Самому гоїти сповна
Одвічним болем
ранні рани.
Поетам всім — судьба одна:
Любити й бути не коханим.

* * *
“Немає другого Дніпра…”
Тарас Шевченко

Не знаю іншого тепла,
Аніж тепло оцього краю,
Де річка трепетно текла
Від набокраю до безкраю.

Не знаю інших берегів,
Ніж ті, що цю ріку держали
Для матерів, батьків, синів,
Народу всього і держави.

Не знаю іншої води,
Аніж цієї, Дніпрової,
З якої — верби і сади,
З якої — смертні і герої.

То де ж ти, річко і водо?
Волає карта, свідчить книжка:
По Україні від і до —
Гнилих боліт смердюча кишка.

Себе запитую: невже
Болять мені ті згадки давні?
Невже ще пам’ять береже
Затоплені і луки, й плавні?

А ти, народе мій, був де?
Невже ця драма не про тебе,
Як річки тіло молоде
Душили зашморгами гребель?

Невже в тобі не стигне кров
На голос предків із могили,
Що то душили не Дніпро —
То наші душі так душили?

І ми тепер — як на вітрах,
І серце думка підтинає:
Не буде другого Дніпра.
Та вже ж і першого немає!..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment