«…Для нас слово було чарівним мечем…»

Трохи спогадів про Євгена Поповича

Галина КИРПА,
м. Київ

Часом здається мені, що місяць червень зв’язаний двома датами, і нитка між ними тягнеться від Ольги Сенюк до Євгена Поповича. Ідеться про їхні дні народження. Щоправда, обоє вони ніколи не надавали тим дням великого значення. Здебільшого просто зникали на той час із Києва, а коли вдавалося когось із них застати, відбувалися жартом: “Ми вже старі, щоб нас вітати!”
Відтоді як Євгена Оксентовича не стало, мені до рук потрапив лише один спогад про нього, та й той у рукописі. Його написала вільна слухачка “Перекладацької майстерні 2000—2001” Анастасія Одінцова, згадуючи всьогонавсього дві зустрічі з Поповичем і надавши п’ять його листів. “Завдяки Євгену Оксентовичу я зрозуміла суть праці перекладача, його пристрасть, його ставлення до Слова”, — пише Анастасія. Під цим можуть підписатися всі, хто знав, як він працює. Невідомо, чи вималюється колинебудь збірка спогадів про нього, але спогад молодої перекладачки спонукав мене дещо й собі згадати. У його листах до Анастасії домінує щире заохочення і слушні поради, в яких простежується одне — не відвернути молоду перспективну людину від перекладу. Попович завжди сповідував неписане правило: “Щоб, боронь Боже, не проґавити якийсь талант, що їх нам так бракувало” (це фраза з його статті про Миколу Лукаша).
Кумеднішого місця за те, де я вперше побачила Ольгу Сенюк і Євгена Поповича, годі й придумати. То було на початку 1970х біля дірки в металевій сітці, якою тоді був обгороджений Ботанічний сад з боку житлових будинків на Бастіонному провулку.
Виявилося, що ми живемо в одному будинку. Ба — в одному під’їзді. Ми, цебто троє дівчатстуденток, що працювали і заразом навчалися в університеті, мешкали там в однієї жінки на квартирі. Щоранку перед роботою ми пробиралися через дірку в Ботанічний сад на пробіжку й зарядку. Тоді ж як ми верталися назад, туди забігали Поповичі.
Певна річ, вони нас помічали, як ото помічають мешканців одного під’їзду, але до ближчого знайомства не доходило. На той час я вже добре розуміла, ХТО такий Євген Попович. Його ім’я асоціювалося у мене з “Домом без господаря” Генріха Беля і Ремарковим “Чорним обеліском”, Гофмановими “Музичними новелами” і Лессінґовим “Лаокооном”. Окрім того я безугаву зазирала в книгарні, виглядаючи нових перекладів, адже то був час, коли твори купували за прізвищем перекладача. Вихід іншомовного автора в його перекладі завжди був подією.
Та все ж тоді мені й на гадку не спадало, що саме Євген Попович буде згодом рецензентом мого першого перекладу. А після того він, власне, вже ніколи не забуватиме зайвий раз поцікавитися, над чим я тепер працюю. Саме Євген Попович схилив мене писати передмову про знамениту шведську письменницю Сару Лідман, яку перекладала для видавництва “Дніпро” Ольга Сенюк. Мало того — він нашукав для мене купу різних видань і додаткової інформації. Коли передмова була написана, я попросила, щоб вони з пані Ольгою прочитали її перед здачею у видавництво. І от ми домовилися, що я під’їду до них з роботи “завтра в обідню перерву”. Але “завтра” на обідню перерву в нас надумалися зібрати збори, з яких мені не вдалося відпроситися. Я хотіла було зателефонувати й попередити, що не прийду, але подумала: навіщо дзвінком відволікати від роботи людей, яким дорога кожна хвилина? Увечері ж зателефонував сам Попович і докірливим тоном сказав: “А ми всі жданики поїли!” Досі пам’ятаю, як мені стало соромно, бо вийшло так, що я, хоч і з добрих міркувань, але таки не дотримала слова.
На другий день в обідню перерву мене зустрів пан Євген сам, бо Ольгу Дмитрівну викликали у видавництво. Першим ділом він засадив мене в кухні обідати (запевнення “я вже пообідала” не взялися до уваги), насипав миску борщу і сказав: “А я піду на балкон читати, поїжте і приходьте”.
Він читав передмову зацікавлено й уважно, часом щось перепитував, уточнював те чи те слово, і я подумки усе те підкреслювала: щоб удома ще раз обміркувати. А згодом саме Євген Попович (звісно, не без відома Ольги Сенюк, оскільки вони завжди були в спілці) благословив мене на переклади Кнута Гамсуна. З його легкої руки я переклала не два, як спершу було обумовлено, а три романи, бо третій (“Вікторію”) Ольга Дмитрівна “відступила” мені. То був шляхетний, великодушний жест — мало хто з перекладачів може подарувати іншому перекладачеві твір, який усе життя мріяв перекласти сам. Але Попович мовби підбив риску: “Нехай це буде повністю ваш том. За Ольгою буде другий — “Плоди земні”.
Таке не забувається!
Після Гамсуна Євген Оксентович малопомалу заходився підбивати мене ще й на переклад “Пера Ґюнта”. Спершу я відбивалася: “Та куди мені? Я не подужаю!” Але він наполягав: “А спробуйте, ви ж поетка. Я знайду вам давній переклад Миколи Голубця, а ви шукайте оригінал”. О, здається, тільки Євген Оксентович умів так радіти, коли я сказала йому, що вже маю оригінал!..
У мене збереглося кілька листівок, автографів, усі вони — дотепні, нестандартні, з украпленням неповторного Поповичевого гумору. Одна з них — вітання до псевдосвята 8 березня: “Галино! Оскільки зловорожі сили у постаті хвороб та проклятущих видавничих графіків не дозволили мені привітати Вас зі справжнім святом — Новим роком, дозвольте повіншувати Вас із псевдосвятом, ризикуючи, що Ви його не визнаєте, як, на моє щастя, не визнає така собі Ольга Сенюк. Але все буває. Ану ж визнаєте? В такому разі прийміть мої найщиріші побажання всіляких жіночих та й не тільки жіночих радощів, хай Ваше серце цвіте повесняному, незважаючи на морози фізичні і метафоричні. Всілякого Вам гаразду!
Ольга, проти своїх принципів, приєднується до мого голосу, щоб був дует. Євген Попович”.
І вже зовсім сумний останній автограф на виданні “Вікно у світ” (Швейцарія, 2002), де поміщено переклади Макса Фріша та Фрідріха Дюрренматта: “Галі і Дмитрові — крихта з моєї мізерної тепер продукції з пошаною і любов’ю Євген Попович (та крихта — як бур’ян між чужими колосками)”. Хоч насправді поміщені тут твори — теж добірні колоски.
Попри те, що часто від праці його відіймали хвороби, що в 70ті він пережив чорну пору заборони друкуватися, напевно, він був щасливий спілкуванням із гарними людьми й справжньою літературою. У вірші “Мистецтво перекладу” Максим Рильський порівнює перекладача з “мисливцем вдалим”, завдання якого не “вбити”, а тільки “влучити”:
Не вбити, ні! Для всяких аналогій
Межа буває: треба, щоб слова
З багатих не зробилися убогі…
Євген Попович, безперечно, був одним із найвдаліших “мисливців”. За кожним його перекладним твором проглядають ґрунтовні знання народу, історії, мови, етимологічних особливостей, духу, буття, культурних та естетичних надбань, бездоганна школа мовного багатства нашого народу, художній смак, такт, відчуття кожного слова, непомильна орієнтація у виборі художніх скарбів, вимогливість до свого обдаровання. В одному з останніх інтерв’ю він висловив певність: “А переклад не з оригіналу, а з іншого перекладу — я вважаю це те, з чим ми боролися і що побороли”. І тими борцями були всі ті прекрасні покоління перекладачів, що передавали одне одному естафету вміння плекати, підтримувати і запалювати здібних людей, створювати навколо себе напрочуд щедрий творчий простір. Як же гірко сьогодні визнавати, що те, за що вони боролися, вкотре зневажено. Що у видавництвах знов запанували нові “перекради”, і ніхто не вважає це за ганьбу.
Ті, хто сьогодні засновує видавництва і заходжується видавати твори світової літератури, а також ті, хто проводить круглі столи чи обговорення на тему українського перекладу, передусім мали б неодмінно прочитати спогад Поповича про Лукаша. Там є повчальна розповідь про те, як видавництво набирало редакторів. Претенденти подавали заявки і проходили конкурс. Попович пише, що було три іспити: диктант з української мови, наче школярський, але треба було переконатися, що люди, які хочуть бути редакторами українських текстів, бодай знають цю мову; другий — редакторський висновок на якийсь твір для дітей і третій — для тих, хто подав заявку до редакції перекладної літератури, — художній переклад. Не зайве було б відновити такі конкурси тепер, тоді  у видавництвах не правили б бал випадкові люди чи й просто невігласи.
Звісно, Євген Оксентович не уклав ніяких письмових пам’яток для перекладача. Але така пам’ятка мимоволі укладається з розмови, яку провела з ним Людмила Таран 2000 року, та зі спогаду самого Євгена Поповича про Миколу Лукаша “Це ім’я мене зачарувало — поліглот, та ще й блискучий перекладач”. Мабуть, таки кожному, хто працює в перекладі, не завадило б пригадати собі цю мимовільну “пам’ятку”:
“1. Чуття мови — від природи, це хист, без нього не може бути доброго перекладача, хоч, як на мене, може бути непоганий письменник: мати кепський стиль і кепську мову, але пильне око, гострий розум і багату уяву. Для перекладача ж чуття мови — головне. Він може блискуче знати і свою, і чужі мови, але бути глухим до природності звучання фрази, до чистоти її тону, до барви слова.
2. Щодо методи вивчення мови. Вона проста: я знаю мову свого села, а з мови багатьох таких сіл складається мова народу, наша спільна мова… Я люблю слухати, як люди говорять. Трапляються талановиті мовці, і здибати їх — велика радість.
3. А ще люблю читати словники. Вони, їйбогу, цікавіші за детективи. Не ледачуся знов і знов заглядати в них, ціле життя вчуся мови.
4. Перекладач “підлеглий” чужому текстові, але водночас і пан над ним, той текст залежить від його майстерності, його хисту; коли перекладачеві його забракне, текст постане перед читачем у кривому дзеркалі, тінь нездарного перекладача впаде на першотвір.
5. Ніколи не відступався від свого принципу користуватися всіма шарами української мови і шукати в них синонімів до силоміць накинутих ззовні чужих слів, та завше пам’ятав про міру і доцільність”.
І завершити цю пам’ятку доречно було б десь отак: “… насамперед ми весь час працюємо над мовою, бо для нас слово було чарівним мечем, перед блиском якого блякне влада тиранів. Слово, воля і дух — триєдині”. Це написав Ернст Юнґер у своєму прекрасному романі “На Мармурових скелях”. Та, здається, їх міг написати і сам Євген Попович, перекладач цього роману. Його творче життя мало б слугувати взірцем для тих, хто хоче пов’язати себе з перекладом.
Тепер, коли я слухаю, як Ольга Дмитрівна розповідає про свого Євгена, очі в неї тепліють і світяться. Мені стає шкода, що вона того не бачить. Адже по них помітно, що духовний зв’язок із дорогою людиною не вривається ніколи. А ще я розумію, що в її душі — ціла скарбниця спогадів, яких нікому не дано побачити. Може, навіть добре, що є невидимі для стороннього ока архіви душі. Попри те, що часом хочеться в них заглянути і погортати.
Таких людей, як Євген Попович, ніколи не буде забагато, і про них ніколи не хотітиметься говорити в минулому часі. Хоч там, у Заобрійній Країні, він, очевидно, так само, як і тут, мов рівний з рівним, розмовляє зі своїми літературними побратимами Гейне, Гессе, Ремарком чи Манном. І там йому не бракує доброго товариства. Бракує тут, нам.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment