Богдан ВИХАНСЬКИЙ,
заступник голови осередку
ТУМ “Просвіта”, смт Дубляни,
Самбірщина
Епохи, як казав колись Борис Грінченко, маємо право судити з висоти свого часу, а от людей, що жили тоді, тільки з погляду тієї епохи. Це справді так, бо ось привідкриємо її на хвилиночку і побачимо, що “уже восени вони харчуються хлібом із висівок, а в передновинок — лише бур’яни. Вони здатні лише з-під палки йти на панщину, працювати на себе у них не вистачає сил. Тож воду вони п’ють не з криниці, а з річки чи потока. Другий їх напій — спалююча нутро горілка. Брудні і голодні очікують вони весною на допомогу від пана, котрий не дозволяє їм померти з голоду. В їх житло сонце не має доступу, там лише сморід і дим, котрий вкорочує їх мізерне життя, а найбільше вбиває дітей. У цій темниці спить на соломі господар, поруч із яким його гола дітвора, обнявши за шию теля”. Не помилимося, коли скажемо, що саме так жили мешканці села Корналовичі, що на Самбірщині, піддані панів Созанських, одному з яких так шкода було давати оту весняну запомогу своїм злидарям задаром, що наказав у шапках і подолках приносити за неї напорпану з-під ніг землю і насипати у відповідному місці. Отож ще донині на території колишнього палацу, де сьогодні підноситься красуня-школа, бовваніє пагорб, який так і зветься: “голодна гора”.
І саме таких людей через двадцять літ після скасування панщини, взялися вивести на світлосяйні верховини вселюдського поступу кілька десятків відважних і небайдужих патріотів-українців, що їх за любов до простого люду називають “народовцями”.
Перші спорадичні дії просвітян, таких як Маркил Желехівський, котрі, набравши торбу книжок, ішли від хати до хати, дуже скоро переконали керівників організації — Анатоля Вахнянина і Омеляна Партицького, що успіх справи — в наближенні до народу. 1875 року вони добиваються права засновувати філії у повітах, а згодом — відкривати читальні в усіх селах і містах краю. У Самбірському повіті така філія з’явилася 03.09.1891 року, а вже наступного року стараннями о. Березинського — перша читальня у селі Кульчиці. У Корналовичах таку читальню відкрили 12 червня 1904 року — тому, що третину населення села становили поляки, які виявляли значний спротив. Опір чинив і колишній власник села, а тоді — власник величезного маєтку, посол до Галицького сейму пан Фелікс Созанський. Та фанатик просвітянства адвокат Данило Стахура, обраний головою повітової філії 28 грудня 1903 року, з допомогою щойно призначеного священика Льва Федоновича зумів знайти у селі підтримку, і читальню вдалося відкрити. У звіті, поданому до львівської Централі, читаємо: “В читальню вступило 91 чоловік, в керівному ядрі: Іван Беца, Гринько Буньо, Микола Волянський, Гринько Гавриляк, Дмитро Листопад, Михайло Писар, Микола Тхорик, Василь Янушевич. Провідниками усього руху були: сільський писар Василь Беца та Микола Грущак, який обраний головою і в домі якого і розміщуватиметься читальня, причому — безплатно”.
У Корналовичах збереглися всі просвітянські звіти, подані керівниками читальні, та Книга протоколів сільської ради (“Ксєнґа ухвал ради гмінней” за 1899—1920 рр). Тож бачимо саме ті зміни, які настали внаслідок появи читальні “Просвіти”. Ось протокол гмінної ради від 30 березня 1907 року: “Рада громадська, зібрана в числі 12 членів, ухвалює одноголосно, що від нинішнього дня яко язик урядовий нашої громади, як у внутрішнім урядуванні, так і на вні з партиями і в кореспонденції з властями автономічними і правительственними має вживатися виключно язик РУСЬКИЙ. Печать громадська має бути також з написом руським і поручаєся начальникови громади щоби безпроволочно о згадану печать постарався. О сій ухвалі належит повідомити ц. к. (цісарсько-королівське) Староство і Виділ повітовий” (с. 85). І всі 12 членів ради підписалися по-українськи (Александр Бачинський, Микола Волянський, Тома Гінко, Андрій Піць… Илія Буньо — війт). За Теодора Бецу й Теодора Возняка, що поставили хрестики, їхні імена й прізвища вивів сільський писар Василь Беца. Під впливом роботи читальні село змінилося. Ще вчора темне й аполітичне, а сьогодні — національно-усвідомлене.
Товариство “Просвіта” усвідомило, що самої культосвітньої діяльності замало, народ бідує і треба його підносити й економічно, тож створено “Народну Торговлю”, “Крайовий Союз Кредитовий”, “Крайовий Молочарський Союз”, Товариство “Сільський Господар”. У Корналовичах, створено аматорський театральний гурток, хор при читальні, відзначаються українські національні свята. Одночасно створюється кооператив “Будучність”, який відкриває крамничку споживчих товарів і майстерню з виготовлення дахівки і бетонних кілець (через село тече Дністер, тож повно гравію і піску). Читальня змінила духовне обличчя села, поволі з людських душ зникала зневіра, апатія, безнадія, які схиляли селян до пияцтва (панщина ще довго давала про себе знати: 1875 року на кожного галичанина припадало по 14 літрів спожитого алкоголю!). Потребою життя ставала газета, книжка, громадська праця. Наразі десь у стодолі, перетвореній на глядацький зал, відбувалися театральні вистави, звідси лилася рідна українська пісня, лунало закличне слово. Аж до початку І Світової війни “Просвіта” виступає як провідна українська організація. Перед 1914 роком вона мала 75 філій, 2944 читалень та об’єднувала майже 200 тисяч членів товариства.
Не стихала її діяльність і в роки війни: просвітяни поставили перед паном вимогу відпустити малоземельним ті земельні угіддя, які Двір не міг обробити. Таку ж практику застосовували за часів ЗУНР. Ось — умова, записана в тій же Книзі протоколів від 12 квітня 1919 року: “Обшар двірський застерігає собі 75 морґів землі власними силами обробити, а решту землі відступає яко винайм безземельним і малоземельним після цін, які подала повітова земельна комісія в газеті “Наддністрянські вісті” з дня 28 березня 1919 року”. Не без участі Товариства галицька молодь масово вступала в Легіон Українських Січових Стрільців. У Самборі добровольців вишколював колишній офіцер, письменник і просвітянин Андрій Чайковський, із Корналович вишкіл пройшли двоє сільських юнаків: Іван Гавриляк та Петро Паньків, яких зарахували у восьму сотню Легіону УСС. А хіба без діяльності читальні можливий був би такий державницький ентузіазм: уже 10 листопада 1918 року в Корналовичах засідає Комісія громадська під проводом Миколи Грущака, призначеного Комісаром громадським, у складі комісії — Маґда Піровська, перша жінка в громадському уряді. В громадську раду обрано 12 радних, Івана Бецу обрано заступником комісара. Піднесено пройшли і перші в новітній Українській державі вибори 21 грудня 1918 року.
Із поразкою ЗУНРу та приходом польських окупаційних властей усі українські організації заборонили і дозволили аж після укладення 23 березня 1921 року Ризького договору, за яким до Польщі відійшла вся Західна Україна. Того ж року серед перших дев’яти читалень у Самбірському повіті стала діяти і читальня в Корналовичах. Значних успіхів вона досягла з приходом до керівництва 1924 року Миколи Беци. Саме в час його головування (1924—1929 рр.) вона посіла лідируючі позиції в усьому повіті: театральному колективу були раді в усіх навколишніх селах, місцевий кооператив “Будучність” спорудив для нього чудовий “Народний Дім”, де діють осередки всіх інших товариств. На базі місцевого осередку “Сільського Господаря” провели загальноповітові курси керівників осередків усього повіту. Дуже гарно працює молочарня, якою керує просвітянин Іван Ковальчук. Кооператив “Будучність” виробляє високоякісну дахівку, криничні бетони, цементні блоки, мостові труби. У селі діє гурток “Рідна школа”, кредитна спілка, гурток “Каменярі”. Про рівень свідомості просвітян свідчить такий факт: зібравши на одному з концертів 20 злотих, вони розпорядилися ними так: у рахунок фонду “Учітеся, брати мої” віддано 10 злотих, у фонд “Рідної школи” — 5 злотих, на передплату часописів — 5 злотих. Щороку читальня виписує “Свободу” та “Кооперативний часопис”, опріч того вісім просвітян віддають у бібліотеку читальні свої часописи: “Світло”, “Громадський голос” та інші.
До середини 1930-х рр. читальня відіграє головну роль у селі. Якийсь час нею керує новий парох села о. Турянський, згодом сільський писар Василь Буньо, відтак новий парох — о. Мирон Чума. Із 1932 року просвітяни, відгукнувшись на заклик ОУН розпочати широку антиалкогольну акцію, щоб оздоровити націю і підірвати фінансовий стан Польської держави, яка мала монополію на продаж алкоголю. У Корналовичах створено осередок товариства “Відродження”, головне завдання якого — утримання краян від вживання алкоголю, спрямування заощаджених коштів на благородну мету. Як згадують донині в селі, Микола Беца у ці роки вів гуртки подолання неграмотності, пропагував здоровий спосіб життя, заохочував давати гроші на “школу”, “Просвіту” тощо. Може, вдалося б “Просвіті” досягнути і значніших результатів, та, на жаль, нею опанувало УНДО, аморфна національна партія, що навіть членів своїх належно не знала. Головним у роботі просвітян вона вбачала організацію маніфестацій і здвигів на честь Шевченка, Франка, Мазепи, Героїв Крут тощо. Це було важливо в умовах польської окупації, та цього було замало: селянство і далі бідувало від браку землі, а поміщицькі латифундії приростали. Цим не могли не скористатися прихильники лівих ідей, КПЗУ, тож вони почали спрямовувати “Просвіту” з ідей національних на ідеї соціальні.
У корналовицькій читальні цих поглядів дотримувалася певна частина просвітян: Григорій Нерест, Петро Гінка, Михайло Яцемірський, Петро Янушевич. Вже 1935 року частково, а 1937-го — повністю їм вдалося перетягнути читальню на свій бік. Священик М. Чума звернувся зі скаргою в повітову філію, а відтак і в львівську Централю. Рішенням Самбірської повітової філії того ж року читальню в селі розпустили. Замість попередніх керівників обрано Кураторію в складі: о. Мирона Чуми, Михайла Яцемірського та Осипа Піця. Саме в ті роки польські урядовці розпочали атаку на все українське. Повітовий уряд заборонив будь-які здвиги, вистави чи концерти, польське шумовиння (нероби, злодюжки), згуртоване різними подачками влади в “Звйонзек Стшелєцкій”, стало проникати в Народний Дім, топтати портрети Шевченка і Франка, бити вікна в читальні тощо. Зрештою польські власті того ж року опечатали приміщення. Те ж саме 23 червня 1937 року вони зробили і з повітовою філією в Самборі. А вже наступного 1938 року товариство мало урочисто відзначити 70-річчя “Просвіти”. Не судилося…
Та значення її діяльності в нашій українській долі — непроминальне. Ось думка з цього приводу Уласа Самчука: “Львів був для мене тією батьківщиною духа, де виростала нова, модерна, здорова демократична Україна західного типу. Такі інституції виховання і розбудови як “Просвіта”, “Сільський Господар”, Кредитна спілка “Дністер”, “Маслосоюз”, “Центросоюз” були найдоцільнішими, бо органічними, еволюційними засобами всенародного культурного, господарського і політичного розвитку безземельну і занедбану країну підняли на рівень імпонуючий”. Крах ідей комунізму в Україні відбувся не на рубежі XX—XXI століть, а ще наприкінці 1930-х рр.
під впливом “Просвіти”, коли 17 жовтня 1937 року на здвизі “Просвіти” в Ужгороді комуністи Західної України присягали на вірність українському народові разом з іншими націоналістичними групами українців. Вже наступного року рішенням Комінтерну було розпущено і виключено звідти КПЗУ — адже українські комуністи заявили, що вони спершу — українці, а вже потім — комуністи.
Кілька підсумкових цифр: 1936 року “Просвіта” мала: 83 філії, 3210 читалень, 1207 домівок (будівель, зведених власноруч), 3209 бібліотек (із фондом 688186 книжок), 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних, 262 гуртків просвітянської молоді (О. ГРИНІВ, “Просвіта”: історія і сучасність”). В одному лише Самбірському повіті 1933 року було 57 читалень, 14 із яких мали власні будівлі, в їхніх лавах налічувалось 5283 осіб, зокрема 1539 жінок, у їхніх бібліотеках було 7533 книг, передплачувалось 127 часописів. І все це всупереч польській владі, під жорстким шовіністичним тиском. Нам би сьогодні такого ентузіазму — гори б перевернули.
