Теодозія Зарівна народилася у селі Ридодуби Чортківського району Тернопільської області. Фаховий філолог і театрознавець. Працювала у Київському академічному театрі ім. Івана Франка та у Національній телекомпанії України. Авторка і ведуча багатьох циклових літературних і культурологічних програм (“Літературна студія”, “Основа”, “Спочатку було слово”, “Не хлібом єдиним…” тощо). Написала п’ять збірок поезії, п’ять романів, низку повістей, оповідань, п’єс, сценаріїв документальних фільмів.
— Почну із засадничих питань. Твоє життєве і творче кредо.
— Може, не стільки життєве кредо, скільки якийсь комплекс правил: не всі згадаєш, не всі оформлені у слова, бо над ними не задумуєшся. Ось деякі з них. Нічого не здобувати дорогою ціною. По можливості допомагати добру і справедливості вижити. Віддавати десятину свого часу, а отже, ймовірно, зароблених грошей чи інших благ, на знайомих і незнайомих людей, для яких твоє втручання може щось змінити на краще. Мати страх викреслити людину не тільки з життя, а й зі списку заради власного інтересу, бо кожна людина — частина Божого плану, а йти проти Бога — це притягувати пекло. Як показує життя, це не найкращі риси для письменника, але вони допомагають не перетворити життя в абсурд машини для продукування текстів, які, може виявитися з часом, нікому не потрібні.
Творче ж кредо, як правило, змінюється впродовж життя. Принаймні мене вже з десять років не полишають слова Віри Вовк: “Я живу у світі хитріших і спритніших, тому ставлю їм опір працею. Це мій вияв протесту”.
— Часто письменники нарікають, зважаючи на біди з українським книгодрукуванням та розповсюдженням, а то й узагалі з падінням інтересу до читання: для кого пишу… Що ти скажеш на це?
— Я й сама на це нарікаю і не раз. Людина — не метал, їй властиво розчаровуватися і впадати у відчай. Але мені пощастило почути достатньо добрих слів про мою прозу та вірші, то я мала би гріх думати, що це аж так нікому не потрібно. Правда, хочеться, аби вартісна книга спромоглася на трохи більший наклад, аніж тисяча примірників. Отоді б усі нарікання щезли. Але який народ — така й влада, яка влада — така й країна, таке й книгодрукування. Коло замикається. Виходить: що ми читаємо, так ми й голосуємо.
Читали, звичайно, і в найкращі часи не всі, а нині — просто одиниці. Може, у сумі вони складуть мільйон, а може, вже й не складуть. Але якщо б замість кримінальної хроніки, на яку перетворилися наші телевізійні новини, чи принаймні класичного останнього сюжету про білочок, ховрахів і білих ведмедів рекламували якусь добру книгу вперто і старанно, то мільйон точно був би. І для нас цього цілком би вистачило для початку. Але для такого перетворення треба мати державне мислення і менший потяг до грошей. Ну і, звичайно, більшу кількість книжок, яка у нинішній ситуації просто нереальна.
Більше турбує матеріальне становище письменників, яких ніби навмисне поставили у найбільш принижений розряд населення поруч із тими, хто виходить на паперть. Повальна більшість видань (маю на увазі не літературні: ті або виживають завдяки героїчним зусиллям своїх керівників, або ж пропадають, на превеликий сум, бо простір, у якому можна щось говорити, звужується до трагічних розмірів) не платить гонорарів.
У той же час мої колишні колегиактори вже можуть собі дати раду з життям, бо у Національних театрах отримують нарешті більшменш нормальну платню. Вистачило Богдану Ступці побути якийсь час міністром, як він встиг використати цей період для блага значної групи людей.
Держава в особі чесних людей повинна визбирувати талановиті твори і всіляко сприяти, друкуючи, розповсюджуючи і відзначаючи їх. А таких авторів, як талановитий поет із села Михайлівка на Дніпропетровщині Михайло Дяченко або ж Вікторія Віта, котра до свого поважного ювілею надрукувала несподівану прозову книгу із симптоматичною назвою “На дні провалля”, чи то автор знакового роману “Хутір” Андрій Кондратюк, є чимало, надовкола них — тиша і мовчання. Вони не мусили би йти з простягнутою рукою до видавців, які не мають бажання перейматися благодійництвом, а хочуть у видавничому бізнесі заробляти.
Польща для просування своєї культури у світі має понад двадцять інститутів у важливих для неї країнах. Це величезні гроші. Але треба так любити батьківщину, як люблять її поляки і розуміти, що література — це стратегічна зброя, і її не можна пускати на самоплив.
— Ти заінтригувала уривком із роману “Забавки для хлопців”, поданим у недавньому числі “Кур’єру Кривбасу”.
— Роман уже написаний. Прекрасна польська поетеса Уршуля Козьол надіслала мені свою нову книжку “Horrendum”, де говорить: “Знову забула написати “Дон Кіхота”. Такот, у цьому романі я спробувала написати сучасну українську версію Дон Кіхота, історію життя покрученого компромісами небідного чоловіка, котрий вибивається із загального ряду, бо хоче змінити існуючий уклад, який його розтоптав і знищив морально та матеріально. І він виходить на битву із системою — такий собі один у полі воїн.
— Якби я звернулася до стереотипу, то сказала б: не пожіночому сміливо й несподівано! Маю враження, що ти боїшся означення “жіночий” стосовно своєї творчості — в будьякому контексті. Чи це так?
— Мені здається, таке означення трохи звужує те, що я намагаюся робити. Це не погано, просто воно свідомо чи несвідомо переводить стрілку у моїх творах з головного на другорядне. Я не можу відкинути жіночу природу від себе, вона мені диктує, що правильно, а що неправильно у психології героїнь, у логіці їхніх вчинків, головне ж для мене — людина у творі, її метаморфози, її хресний шлях, а решта все — деталі. У найновішому романі “Забавки для хлопців” мій герой — чоловік, і в тексті нема ані обов’язкової для сьогоднішнього часу еротики, ані любовних сцен. То яка це література — жіноча? Хіба те, що її написала жінка.
— Про тебе не скажеш: “Вона наскільки благополучна, що ні з чого писати вірші”. Чи обов’язковим є душевний дискомфорт для писання лірики?
— Мені колись один відомий український письменник надіслав питання для інтерв’ю про те, як я пишу вірші. Який пейзаж мене надихає? Яка кава чи щось міцніше? Який інтер’єр і яка музика і т. ін.? Я звичайно, спрощую. Але тоді мені здалося, що це такий варіант м’якої іронії. Бо такого, про що він писав, я ніколи не знала. Я прибігала з роботи, по дорозі набравши непідйомні торби продуктів і крутилася до десятої години вечора. І все. А далі: хочеш — пиши, хочеш — не пиши. Часом писалося, часом — ні, бо страшенно хотілося спати.
Ти ж говориш про інший традиційний для українського сприйняття полюс: поет — страждалець, як казав у моїй телевізійній програмі Іван Чендей. І він теж мав рацію. А вірші однак пишуться не зі страждання чи “зі сміття”, з піднесеного настрою чи з комфорту. Не думаю, що мав великі побутові чи інші проблеми Лев Миколайович, граф і володар душ у прямому і переносному розумінні, може, й мав, але точно не наші з тобою. А написав он скільки. Пишеш, бо вже професіонал. Бо можеш викликати не тільки вогник із хмизу, а часом і зі слова. Бо це ознака професійності. Бо це своєрідний стан чи, точніше, хороша спортивна форма душі й пера, а не наслідок безконечного якогось мазохізму чи сибаритства.
— Як би ти визначила різницю між писанням прози та поезії?
— Це, мабуть, так само, як грати драму і комедію чи говорити кількома мовами. Це спосіб мислення і спосіб існування у стихії, у тілі тексту чи сценічого твору. Ти входиш у нього, і ти живеш за його законами. Вистачає тільки прочитати частину попередньо написаного — і ти в тому часі, в тому місці, в тому просторі.
— Що скажеш про відкриття мови в собі: збагачення її, розвиток тощо.
— Усе, що я вмію і знаю, — це мова моєї мами з її колосальним словниковим запасом. Я понині за нею все записую. Звичайно, прочитані упродовж життя книги теж робили свою справу.
Я люблю прозу, оправлену в добрий стиль, яка може чимось вразити. Звичайно, так щастить не завжди. Часом високорейтингова книга із чергового книжкового форуму так і лежить недочитана. Тоді беру класику або якийсь із романів, премійованих у світі, де похибка у визначенні якості далеко менша, і порівнюю не тільки стилі, а й смаки та обізнаність наших журі і їхніх. Природно, письменник має читати трохи більше, аніж пересічний читач, йти трохи попереду потоку. Звичайно, я стежу і за тим, що пишуть мої колеги, старанно зношу додому стоси книг, майже всі намагаюсь читати.
— Що для тебе любов до землі у конкретному і символічному сенсах?
— Це не кидати папірців на асфальт, не вивозити сміття в посадку, не скидати каналізаційний вміст у ріки та в моря, бо це знищує все живе.
Це одягнути на димарі заводів та на водогінні труби якісь сучасні фільтри. Це полюбити старих і немічних. Це купувати своє. Це шанувати своє: мову, талант, розум. Це вчити дітей робити прості й правильні речі, інколи навіть поступаючись матеріальною вигодою, аби твоя земля ставала кращою, аби лице тобі в Європі чи в світі за неї не горіло.
Це знову народ робити народом, як робили його колись у ХІХ столітті та на початку ХХ великі уми і великі вороги. І вороги, і уми залишилися. Не вистачає якоїсь реакції, аби це якісно спрацювало у спільній дії. Хочеться вірити, винятково мирній.
— Як би ти прокоментувала думку про те, що сучасне суспільство — чи то у Франції, чи в Україні — стало інфантильним, тому й нещасним. А також, що нині в стосунках між людьми “все більше щезає місце для іншого”.
— У Франції я тільки гостювала, тому, як там живуть, не знаю. А про Україну — на жаль, це так. Розум із роками у немолодих людей перетворюється на золотий запас країни, тільки божевільні або сліпо закохані у себе можуть ним нехтувати. Я час від часу дивлюся СNN і BBC. Там майже всі обличчя поважного віку. Адже саме таким довіряють, бо за ними — досвід, а в нас — юні личка з гламурним лоском, які читають з монітора те, що їм написали. І ця картинка дуже символічна.
А щодо місця для іншого, то гроші стали ідолом, і більшість людей власний час перетворює на банківський внесок, тому часу на ближнього у них не вистачає. Це така хвороба — залежність від годинникової стрілки, схожа на комп’ютерну залежність. Але всіх грошей не заробиш. Можна з’їсти більше ковбаси чи купити коштовну річ і мати особистий виграш, однак загальні програші на видноті. І вони можуть стати трагічними, якщо так піде далі. Бо про Мамону нас уже попереджали. Не можна ставити на одні ваги безцінну людську душу і омріяний метал.
Спілкувалася
Людмила ТАРАН
