«Батьківщина, нація і мова — нероздільні!»

Нинішні так звані “антифашисти”, допінговані Партією регіонів, безумовно, назвали б рядок, винесений у заголовок, “бандєровскім”, “націоналістічєскім”, а то і “фашістскім”. Та тільки належить він не Степану Бандері чи Ірині Фаріон, а… авторові угорського національно-державного гімну Ференцу Кельчеї (1790—1838). В Угорщині до цих слів, а є вони “заповітом” Ф. Кельчеї, загальнонародно ставляться святобливо.

Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук, член НСЖУ

27 червня на запрошення генерального консульства Угорщини в Ужгороді у складі групи закарпатських журналістів, побував на Токайщині — батьківщині знаменитих на весь світ токайських вин. Утім, метою поїздки було не вино (хоча дегустацію його для нас теж організували), а ознайомлення з Музеєм угорської мови, який із 2008 р. діє у колишній столиці історичного комітату Земплін. Це місто Шаторальяуйхей — за кількадесят кілометрів від Ужгорода, на самому кордоні зі Словаччиною. Воно невеличке (18 тисяч мешканців), надзвичайно компактне й акуратне. Назва його, як пояснили наші закарпатські угорськомовні журналісти, у перекладі означає: “нове місто біля Шатра”. Засноване у середині ХІІІ ст. біля підніжжя та на схилах гори вулканічного походження, схожої на шатро кочівника, втікачами від монголо-татарських орд хана Батия, які у 1241—1242 рр. окупували Центральну Угорщину.
Може виникнути питання, чому цей унікальний музей (нещодавно він отримав статус національного) перебуває не у столиці Угорщини, а в маленькому містечку. Відповідь у тому, що Шаторальяуйхей пов’язаний із діяльністю ініціатора угорського національного відродження та основоположника сучасної угорської мови та літератури Ференца Казінці (1759—1833). Тут знаходиться і його могила.
А становище угорської мови наприкінці ХVІІІ ст. було аж ніяк не блискучим. Державною та церковною вважалася латинська, знать розмовляла, як це тоді було модно у Європі, — французькою, бюргери, міщани — німецькою. Угорською (на діалектах) розмовляли здебільшого селяни. Вона не була кодифікованою, літератури на ній практично не було. Тож більшість угорських магнатів зневажливо вважали її лише “мовою селян та слуг” (а чимало європейських науковців аж до середини ХІХ ст. гадали, що угорці — це слов’яни). Тобто маємо чимало аналогій із тодішнім становищем української мови.
“Будителем народів” Центральної Європи, включно із українським народом, вважають німецького філософа, реформатора та просвітителя Йоганна Ґотфріда Гердера (1744—1803). Він, до речі, передбачав, що Україна у майбутньому стане “новою Грецією”. Саме під впливом ідеї Гердера “Про дух народу” починається національне відродження. Представники освічених кіл, зокрема і нащадки денаціоналізованої знаті повертаються до свого коріння, починають записувати фольклор, захоплюються історичними дослідженнями, пропагують літературні твори національною мовою, її кодифікують на основі розмовної, утверджують в усіх сферах життя.
Подібне відбувається і в угорців, а ініціатором постає саме Ф. Казінці, нащадок давнього дворянського роду. Тим паче, що Й. Г. Гердер угорських інтелектуалів “налякав”, припустивши, що угорці “розчиняться у слов’янському морі”.
Літературний спадок самого Ф. Казінці (а ще він був митцем) не занадто великий, однак він зумів провести величезну роботу з об’єднання навколо ідеї національного відродження, створивши великий патріотичний гурток інтелектуалів, до якого увійшли літератори, мовознавці, історики, представники аристократії, політичні діячі. Серед них був і автор угорського національного (нині — державного гімну) Ференц Кельчеї (1790—1838). До речі, як повідомила наш гід-науковець (її відрекомендували нам як “пані професорку”), Ф. Кельчеї є автором чудового гасла (заповіту нащадкам), яке варто вважати основою національної ідеї будь-якого народу: “Батьківщина, нація і мова — нероздільні!”. Сучасні угорці і їхні очільники з великою шаною ставляться до цього заповіту, власне, вони є наріжним каменем державної політики.
Угорський патріот Ф. Кельчеї ще у далекому минулому розвінчав новітні “теорії” “ківалових із К” про те, що в Україні мають бути “один народ та дві мови” та їхні політичні потуги направлені на державне “двоязичіє”. Сьогодні Ф. Кельчеї каже нам, українцям: “Неможливо таке, бо без мови не буде ні вашого народу, ні держави! Втратите Батьківщину!”.
У результаті діяльності патріотів угорська мова була кодифікована, на ній виникла національна література.
На моє запитання, який із діалектів ліг в основу сучасної літературної угорської мови, пані професорка відповіла: “Наш, себто діалект, на якому розмовляли угорці, що мешкали у північно-східній частині Угорщини, на невеличкій території, що охоплює місцевість від річки Ботар до вашої Ужанщини (що на Закарпатті)”. Тож, виявляється, аналог української Черкащини — за кількадесят кілометрів від Ужгорода!
Патріоти добилися поступового зростання статусу угорської мови. З 1792 р. вона стала обов’язковою для вивчення у школах, з 1805 р. у нижній палаті парламенту було дозволено проводити дебати не лише по-німецьки та латиною, а й по-угорськи. На листи, подані угорською, чиновників зобов’язували відповідати нею.
Символічний злам стався в жовтні 1825 р., коли Іштван Сечені (1791—1860) звернувся і до верхньої палати парламенту угорською мовою. До 1844 рр. угорська стала офіційною у всіх сферах життя Угорщини: суді, діловодстві, освіті, всі службовці були зобов’язані спілкуватися між собою винятково по-угорськи. Швидко перейшли на угорську мову міста з німецьким та єврейським населенням. Нині, згідно з офіційними даними, із десятимільйонного населення Угорщини 92 % — угорці, для 95 % її громадян рідною мовою є угорська.
Із величезною любов’ю, ніжністю та піклуванням шанують угорці рідну мову. Ви б бачили, як натхненно декламували вірші про любов до рідної мови школярі під час прийому нашої делегації у міській раді, як представники влади з гордістю розповідали, що робиться на захист, збереження та розвиток мови. Про ставлення влади до мови свідчить цитата з промови представника міської адміністрації: “У тих, хто плекає рідну мову — покликання від Бога!” Справді, нашим сусідам щодо цього варто по-доброму позаздрити…
Мета функціонування Музею угорської мови — збереження та популяризація всього, що із нею пов’язане. Від фольклору, давніх рукописів, процесів становлення, словотворення (угорська, до речі, запозичила чимало слів зі слов’янських мов, зокрема із української, що засвідчує у музеї відповідний стенд) до сучасної літератури. Цей угорський досвід наводить на гадку, що варто би було і нам, українцям, запозичити його та створити подібний Музей української мови — і мабуть, найкраще у Каневі, де духовний центр усіх українців.
У музеї регулярно відбуваються свята рідної мови (2011 р. парламент Угорщини визнав 12 жовтня Днем угорської мови), конкурси, найрізноманітніші виставки. Хоча заклад лише нещодавно створений, є надзвичайно популярним. Було багато відвідувачів: і дорослих, і дітей.
Крокуючи по землі Шаторальяуйхея, пригадалося, що по ній колись ходив і видатний український філософ Григорій Сковорода. Добре було б, якби і це якимсь чином було відображене у місті.
Хочу висловити глибоку вдячність організаторам поїздки, а насамперед — заступнику генерального консула Угорщини в Ужгороді
п. Ендре Саліпскі. Подорож була дуже корисною, розширила знання про наших сусідів. Саме такі акції сприяють розвитку взаєморозуміння, добросусідства та зближенню українців та угорців, включно — із українцями та угорцями Закарпаття.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment