Де ти, державо українського слова?

Україна як національна держава сама себе не чує, сама себе не знає, а за такого стану  ніхто за кордоном не буде надихатись любов’ю до перекладання й поширення її літератури.

Дмитро ПАВЛИЧКО

На Третьому міжнародному конгресі перекладачів польської літератури в Кракові (20.VI—22.VI цього року), де 350 учасників представляли 50 країн з усього світу, я почув тривожний голос видавців Польщі. Сказали: за останній рік в їхній країні видано 2000 книжок, із того 800 — це переклади з англійської мови. А скільки польських книжок за той же час видано англійською мовою у США та Англії? Спиталися й відповіли: “Аніскільки!”
Вони правду сказали, а я подумав, чи має Україна подібну статистику, яка свідчить про принизливу кількісну невідповідність між перекладами українською мовою англомовних і взагалі іншомовних книжок і перекладами українських авторів англійською та іншими мовами. Не знаю такої статистики, але знаю, за інформацією ще з Другого міжнародного конгресу перекладачів польської літератури, який відбувся чотири роки тому, що Україна займає перше місце в світі за кількістю перекладених польських книжок. Знаю, що коли в Україні виходить десять—п’ятнадцять перекладних книжок із польської літератури, в Польщі видається перекладена з української мови одна книжка. У чому справа? А в тому, що в Польщі діє “Інститут польської книжки”, державна установа, фінансована й керована Міністерством культури, яка знаходить по всьому світі перекладачів-полоністів (частина з них — це іноземці, випускники польських вищих навчальних закладів), планує для них та оплачує їхню трансляторську роботу. “Інститут польської книжки” — своєрідне міністерство експорту найважливіших літературних надбань Польщі. Це євро і долари з бюджету держави, що обертаються в світову літературну славу польського слова і народу.
Нема в нас подібної установи й, мабуть, не скоро буде. У зовнішній політиці України відсутня турбота про експорт української літератури, знань про українську національно-визвольну історію, про нашу духовність і культуру, про загальнолюдські, але тільки нам знані осягнення українських філософів, письменників, учених і творців мистецтва. За такий експорт у сучасному світі потрібно платити. Та в нашому державному бюджеті нема статті видатку на переклади й видання українськомовної книжки за кордоном. Ми експортуємо пшеницю й сталь, тваринячі шкіри і деревину, залізну руду й хімічні товари, електроенергію і т. ін., але послідовно й принципово зневажаємо експорт своєї національної духовної енергії, яку презентує наша літературна творчість.
Та ось у Польщі, літературу якої перекладають на всіх континентах, досить добре знають у європейських країнах, звучить тривожна для полоністів-тлумачів і для мене правда про наростаючу, загрозливу для польщизни глобалізаційну ролю англійської мови в сучасному світі. Польські видавці визнають, що людство мусить мати якусь одну мову, щоб порозуміння між людьми з різних країн могло відбуватися в живому мовленні з метою налагодження вільного, мудрого, мирного, комфортного життя всіх народів на планеті. Польські видавці припускають, що такою мовою стає, чи вже майже стала англійська мова. Про китайську вони згадали, але ієрогліфи тої мови навряд чи зможуть замінити звукові, неповторні структури європейських мов.
Подумаймо, польськомовна література, яка почалася з творчості Яна Кохановського та Міколая Рея (XVI ст.), співіснувала на початках із латиною, традиційно вживаною в юриспруденції, релігійному й літературному житті поляків, але, зрештою, вона перемогла латину, а поляки сформувалися як нація на основі своєї народної, рідної мови. Польські видавці порівняли сучасну, широковживану в світі англійську мову з латиною тих часів, коли народи Європи вже ставали націями. Що ж, може, треба подумати й про латину, ніби мертву, але насправді живу в науковій свідомості сучасного людства.
Само собою напрошується питання, чи справді людство на початку ХХІ ст. опинилося на порозі епохи, коли якась одна національна мова зможе стати настільки запотребованою для всіх народів, що всі вони захочуть її вивчати, знати, ставити на перше місце в своїх освітніх програмах, наражаючи рідну мову на заникання й повільну смерть.
Класики марксизму-ленінізму пророкували пришестя однієї мови для всього людства. А що з того пророкування вийшло, знають підкорені російським царизмом і режимом комуністичних кремлівських вождів народи, які два десятиліття тому розвалили імперію Романових і Леніна-Сталіна, виступаючи насамперед проти русифікаційної політики білої і червоної Москви. Згадаймо, в Росії після приходу до влади більшовиків було офіційно зареєстровано дев’яносто три національні мови.
Довідник “Печать в СССР” за 1937 рік повідомляє, що в Радянському Союзі шкільні підручники видаються на дев’яноста мовах. А в журналі “Коммунист” за 1988 рік (№ 15, стор. 69) пишеться про те, що навчальний процес в СРСР проводиться тридцяти дев’ятьма мовами. Отже, за п’ятдесят один рік вийшла зі шкільного вжитку п’ятдесят одна мова. Радянський Союз швидко обертався в кладовище національних мов, а російська мова була в 60-х роках ХХ ст. оголошена примусово єдиною мовою “щасливих, збратаних народів”.
Офіційною мовою компартії України стала російська мова. Якби радянська імперія проіснувала ще 50 років, українська, розстрілювана й катована, повинна була, як про це мріяли в Кремлі, зникнути. Боротьбою за державний статус української мови почалася новітня боротьба українського народу за свою державність у часи Перебудови, коли компартія почала рятувати свою мрію — комунізм економічними реформами, але твердо стояла до кінця на позиціях придушення всіх національних рухів, особливо рухів за одержавлення пригноблених національних мов у “найдемократичнішій державі світу”.
Розуміючи той факт, що в результаті перемоги економіки й демократії Західного світу над голодоморною економікою комунізму й кривавою диктатурою великоросійської червоної імперії, англійська мова утверджується на першому місці визнаних ООН міжнародних мов, ми не можемо й не будемо беззастережно схвалювати першенство будь-якої національної мови, зокрема й англійської — у світі.
Розвал “імперії зла”, демократизація політичної атмосфери сучасного світу, воскресіння з мертвих біблійної мови івриту, жертовна й трагічна боротьба за свою мовну ідентичність і національну державність досі не визволених народів Тібету й Курдистану, війни за встановлення справедливих мовних кордонів між державами в Африці та Азії, конфліктна ситуація між англійською та іспанською мовами у США, подібна незгода між фламандською та французькою мовами в Бельгії та Голландії, намагання відновлювачів “русскаго міра” запроваджувати другу державну мову на українських та білоруських землях, опір англійській мові, яку чинять французи, німці, іспанці, італійці та інші європейські нації — усе це засвідчує, що національний ренесанс у світі не закінчується, навпаки, він щойно почався й триватиме в тяжкій боротьбі за рівноправність усіх мов ще довго, доки для народів існуватиме небезпека втрати своєї національної державності, сутність якої визначає насамперед національна мова.
Людство хтось дуже мудро поділив на нації, і його завдання не в тому, щоб придумати для себе одну мову, а в тому, щоб збудувати такий лад на землі, де кожна національна мова почувалася б вільною на своїй території. Звичайно, всі народи повинні бути багатомовними. Минувшина показує, що малі чисельно народи знають більше мов, як великі нації, що звикли привласнювати для своєї мови території інших народів. Це означає, що досі в століттях тривали вбивства національних мов, слабких лише кількістю своїх носів, носіями кількісно великих мов, народами, що корилися імперським ідеологіям свого шовіністичного керівництва.
Де ж ми перебуваємо сьогодні? Поляки стривожилися, відчули повернення “латини”, збагнули, що польська поезія і проза висловлювала й висловлює такі думки, намалювала й малює такі людські характери й такі образи життя, яких нема в світовій літературі. Нам, українцям, належить почути тривогу близького нам народу. Єдиномовне людство немислиме, за межами національних скарбів не матиме воно нічого, крім матеріального задоволення. Національна свідомість кожного народу стає сьогодні надбанням усього людства, на це працюють перекладачі кожної національної літератури на численні національні мови. Але Україна як національна держава сама себе не чує, сама себе не знає, а за такого стану ніхто за кордоном не буде надихатись любов’ю до перекладання й поширення її літератури.
Тим часом у нас є такі організації, як гуманітарні інститути в Національній Академії Наук, перекладацькі кафедри в національних університетах, “Просвіта”, Спілка письменників, “Українська Всесвітня Координаційна Рада”, Міністерство культури і Міністерство закордонних справ України, які змогли б, якби була добра воля, зібрати в Києві перекладачів української літератури з усього світу. Нам необхідно визначити твори, які повинні бути насамперед перетлумачені й засвоєні принаймні європейськими народами. А перед тим і для того, держава наша має створити державний фонд ім. І. Франка для фінансування сьогодні й надалі в майбутньому таких міжнародних зустрічей, які вже сьогодні відбуваються в Польщі.

29.VI.2013

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment