На домотканому полотні не в’яне цвіт калини

У Радивилові, що на Рівненщині, аматори-умільці відроджують ткацтво як шановану віками українську рукодільну справу і створюють аналоги національного автентичного одягу та предметів домашнього вжитку, якими користувалися земляки в минулих століттях.

Євген ЦИМБАЛЮК 

Ремесло — не коромисло, плечей не відтягне. Якраз під це народне повір’я три роки тому Володимир Дзьобак у Радивилові вирішив відродити давні ткацькі традиції: відкрив майстерню, придбав верстати, заповзявся безкоштовно навчати земляків ткацтва. Нині це справжній ремісничий центр, де не тільки виготовляють ткані вироби вручну, а й пропагують і відроджують одне з найповажніших народних ремесел в Україні.
Особисто для мене ткацтво асоціюється з великим верстатом, який батькам дістався в спадок і який узимку встановлювали в хаті, аби мама та сусідки ткали рядна — прості, в два-три кольори.
А ось Володимир Дзьобак, уродженець села Срібного, що в Радивилівському районі, фінансист за професією, зізнається: в юні роки безпосереднього стосунку до ткацтва не мав, як і уявлення, яким чином виготовляють полотна.
Утім, якось вирішив написати книгу про рідне село, про його історію та нинішні часи, почав заглиблюватися в діяння предків і помисли сучасників. Відтак і виник у Володимира Васильовича намір відродити щось із цих ремесел у рідній стороні. Він обрав ткацтво. Так і зародилася ткацька майстерня в Радивилові, для облаштунку якої обрали одне з приміщень меблевої фабрики.
Почали шукати старі верстати, яких по селах лишилося чимало. Щоправда, майже всі вони були в розібраному стані по горищах. На щастя, кілька з них вдалося повернути “до життя”.
Утім, для роботи в майстерні потрібні були нові верстати. Їх відтворили за давніми кресленнями: із вітчизняної основи й іноземного комплекту. Зокрема берди та човники замовили в Новій Зеландії. Сировина для виробів теж закордонна, адже нині в Україні потрібних ниток із льону та конопель уже фактично немає. Та й зі спеціалістами проблема, бо зі старшого покоління на Радивилівщині є лише кілька жінок, які уміють ткати, а серед молоді — взагалі нікого. Тому відкрили курси для охочих спробувати свої сили в ткацтві.
Олена Жолоб приїхала з Києва, аби навчати ремесла майбутніх ткаль. Майстриня, що студіювала народні ремесла в Київському державному інституті декоративно-ужиткового мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука, має чималий досвід у цій справі.
— Я навчала і водночас навчалася сама, — каже пані Олена, — бо в ткацтві немає меж досконалості. Щоб відродити давні узори, інколи до ниточки розбирали старі зразки і на їхній основі ткали нові полотна. Загалом у цьому ремеслі найповажнішими є ті майстри, які у своїй ткацькій техніці використовують багато шохтин, що визначають складність і красу тканини, її вигляд, орнамент… Колись були майстри, які могли ткати навіть на 24 шохтинах. Сьогодні більша половина з цих заправок і технік втрачена. Народні майстри переважно тчуть на 2—8 шохтинах. Ми вже довели цю кількість до десяти і надалі збільшуватимемо її, що, звичайно, має зробити вироби якіснішими та привабливішими.
— Наразі в доробку майстерні є виготовлений український одяг: крайки, андераки, запаски, намітки, — долучається до розмови майстриня Наталя Пуха, — усе це для наших попередників із минулих віків було не тільки ходовим, а й доволі престижним атрибутом. Нині зацікавленість до цих домотканих витворів повертається. Щоб виготовити погонний метр полотна, треба до десяти тисяч разів прокинути човника з одного боку в інший. А ще більше часу йде на “заправку” верстата, тобто на його налаштування на загальний візерунок, де кожна ниточка має бути на своєму місці.
А ще своєрідною родзинкою у майстерні став Музей ткацтва, відкритий цього літа. Експонати до нього збирали протягом трьох років: тут і веретена, і прядки, і терлиця, і снувальниця, і різноманітні верстати. В експозиції також є предмети домашнього вжитку, старовинний одяг. Ходовий та рідкісний, як-от чоловіча чемерка, яку носили два століття тому. Або ж полотняний жіночий костюм сторічної давнини.
Зібрана колекція, за словами керівника громадської організації “Центр дослідження відродження Волині” Володимира Дзьобака, представляє переважно південну Волинь, тому що на цій території певні предмети побуту, ремесла зникли з ужитку раніше, ніж, скажімо, на Поліссі. Відповідно кожна збережена старожитність має особливу цінність.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment