Система координат Івана Вакарчука

“Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, — апелював до української молоді на початку політично складного й екзистенційно трагічного ХХ століття один із найбільших велетнів національного духу Іван Франко, — наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії…” Склалося так, що ця прониклива й метафорично сформульована Франкова аналітика в оцінці фундаментальних основ нашого державотворчого поступу не втрачала своєї актуальності упродовж більше ніж ста літ і, певним чином, залишається невідкладним завданням для розбудови успішної державної стратегії і зараз, по двох десятиліттях відновлення політичної незалежності новітньої України.

Ярослав ГАРАСИМ,
професор,
доктор філологічних наук,
м. Львів

Світоглядно базовим стрижнем будь-якої освітньої концепції є викладова форма процесу навчання і пізнання, а тому особливо невтішним залишався той факт, що аж до кінця 2007 року проблему мови освіти в Україні так і не було вирішено. З огляду на це, під час розширеної робочої зустрічі міністра та викладачів української мови за професійним спрямуванням з усіх теренів України міністр, доктор фізико-математичних наук Іван Вакарчук ультимативно заявив: “Захист і утвердження української мови як державної — це наш конституційний обов’язок і як педагогів, і як громадян України”. Доречно нагадати, що один із дебютних наказів Вакарчука, першого демократично обраного ректора Львівського університету у листопаді 1990 року, проголошував одвічні духовні імперативи педагога і вченого: “У Львівському університеті мовою викладання є мова українська”. Фізик за освітньо-професійним покликанням і всебічно ерудований гуманітарій за велінням свого національного обов’язку був свідомий того, що високий рівень розвитку державної мови зміцнює імунітет нації, робить її остаточно сформованою і конкурентоспроможною.
Хоч як парадоксально, але 18 років довакарчуківського управління освітою виявилося недостатньо, аби раз і назавжди розв’язати мовне питання, тобто зрозуміти всім — від першокласника до Президента НАН України, що українська мова обов’язкова для всезагального вживання в усіх сферах суспільного життя, а мови етнічних меншин повинні мати належні умови для функціонування у тих місцях, де ці спільноти компактно проживають. І остаточно поставити одну крапку над “і”, а дві над “ї”. Зрештою, за логікою національно-суспільного поступу, втрата слушного моменту для здійснення певного задуму завжди спричиняється до значно більших цивілізаційних перевитрат, аби його реалізувати у запізнілі терміни. Перелік парадоксів можна суттєво доповнити. Бо як інакше пояснити те, що наші прадіди спромоглися вберегти українську мову у грізні часи найрізноманітніших офіційно-імперських табу, починаючи від циркулярів Петра І і завершуючи директивами ВКП (б), а ми ж у період національної демократії не можемо захистити 10 статтю Конституції України. Наші предки послідовно культивували й дбайливо опікували рідне слово через невтомну діяльність значного числа культурно-освітніх осередків, насамперед “Просвіти”, а ми безпорадно загальмували його у розвитку і довели до стану суржикового покруча через жахливе засмічування примітивними росіянізмами й низькопробними варваризмами. Наші попередники на власноруч зароблені кошти утримували друкарні й видавали альманахи, спонсорували наукові та художні видання, організували й фінансово забезпечили діяльність наукового товариства ім. Шевченка, а ми виявилися неспроможними сформувати державну політику підтримки українськомовної продукції, дозволяючи закривати в окремих регіонах єдині періодичні часописи. Невже січовому стрілецтву та упівському вояцтву в екстремальних умовах збройної боротьби за незалежність України було легше організувати вихід чисельних українських пресових видань, аніж нам, нинішнім, маючи цю незалежність?!
Цілком усвідомлюючи критичну ситуацію з державно осмисленими урядовими проектами підтримки суспільного статусу української мови та активно протидіючи дедалі частішим проявам мовно-меншинного кретинізму, Іван Вакарчук на максимально можливому рівні управлінського професіоналізму упевнено й послідовно запровадив курс державної мовної політики. Фактично чи не вперше в історії (якщо не брати до уваги більшовицьку псевдоукраїнізацію за часів Скрипника) українська мова дочекалася офіційних підзаконних актів, скерованих на її захист і популяризацію. За неповних два роки Міністерство освіти і науки України ухвалило низку рішень, які чітко конкретизували й докладно розгорнули декларативний зміст 10 статті Конституції. Згідно з наказами міністра, легітимізованими відповідними візами Міністерства юстиції, вже з 2012 року випускники середніх загальноосвітніх закладів мали складати вступні випробування з усіх предметів лише державною мовою, студенти всіх вищих навчальних закладів навчаються української мови (за професійним спрямуванням) у значно збільшеному авдиторному обсязі з обов’язковою підсумковою державною атестацією (цю норму цинічно ліквідував 2010 року своїм українофобським циркуляром Табачник), аспіранти й здобувачі наукових ступенів, вступаючи до аспірантури та складаючи кандидатський мінімум, зобов’язані були продемонструвати належний рівень мовної освіти на відповідних іспитах. Освітнє міністерство ухвалило також нові програми і методики з курсу “Українська мова” (за професійним спрямуванням), запровадило обов’язкове стажування викладачів української мови на базі провідних університетів, розпочало видання українськомовних термінологічних словників. На жаль, так і залишилися лише у планах міністра запровадження теле- і радіолекторіїв з українського ділового мовлення, державна сертифікація на знання української мови як іноземної тощо.
Це далеко не повний перелік всеохопної державної підтримки розвитку української мови, яку узаконив міністр освіти і науки у відповідних урядових документах. Можна було передбачити певну іронію скептиків у цьому випадку, мовляв, усе гаразд і кого цим здивуєш? І справді дивувало не це. Дивувало інше. Не чітко продумана професійна позиція Івана Вакарчука, а наше ставлення до неї. У кращому випадку пасивно-споглядальне, байдуже мовчання. А в гіршому — національний нігілізм і політична обструкція. Зведення нового дому для національного буття (за М. Гайдеґґером) ми, вкотре, сприйняли неадекватно. А саме: запровадження вступних до аспірантури і кандидатських іспитів з української мови почали дошуковуватися у світовій освітній практиці й не розгледіли їх, хоча насправді вони там є (наприклад, аналогічні іспити на знання рідної мови відбуваються у навчальних закладах Фландрії, Каталонії, Галісії тощо); вимогу послуговуватися в освітніх установах усіх форм власності у робочий час українською мовою сприйняли як порушення невідомо яких конституційних прав і свобод; обов’язкове складання усіх предметів українською мовою при незалежному зовнішньому оцінюванні, закидали здебільшого необґрунтованими звинуваченнями щодо змісту самих тестів. Словом, замість підтримати такі вкрай необхідні й давно очікувані міністерські нововведення, скеровані на утвердження державного статусу й міжнародного авторитету української мови, деякі університетські вчені мужі почали поспішно організовувати наукові збіговиська під егідою Міжнародної Асоціації Гуманітаріїв (таких собі МАГів-космополітів), провокативно виголошуючи свої реферати російською мовою. Інша категорія науковців замість того, аби допомогти міністерствові незалежними рецензіями і критичними відгуками на неякісно написані підручники та навчальні посібники, розпочала процес спеціального пошуку за недосконалими методичними виданнями з міністерською рекомендацією, незважаючи на те, що ці грифи надавав, можливо, ще Уваров, а не Вакарчук.
Реалізовувати чітко спроектований і глибоко продуманий перспективний план розвитку та державної підтримки української мови міністрові освіти і науки доводилося в нелегких умовах балансування на лінії густого політичного вогню, принаймні між двох сил, із яких одна (ПР) на догоду москвофільській частині свого електорату невідступно прагнула відкликати міністра з посади на пленарних засіданнях парламенту, а інша (БЮТ) позірно противилася цьому лише до того часу, коли можна було за цю відставку найбільше вторгувати у тих же регіоналів. Ця штучно створена нестабільність забирала занадто багато часу і сил у міністра Вакарчука, які він без гонитви за політичними дивідендами й чиновницькими привілеями (як міністр Іван Вакарчук не отримав урядового житла, а винаймав помешкання в Києві) скеровував на здійснення системних реформ у галузі освіти й науки.
Результатом майже злочинної безвідповідальності демократично-патріотичних політичних сил, що належно не підтримали чітко продуману “дорожну карту” мовної стратегії Івана Вакарчука, та незрозумілої байдужості національно свідомої інтелектуальної еліти стало те, що ми сьогодні опинилися в ситуації, коли новітній український лінгвоцид лише за два місяці 2012 року збагатився одразу кількома конкретними документальними фактами. 5 червня — 172 народні депутати 234 голосами ухвалили у першому читанні закон “Про засади державної мовної політики” — антиукраїнський підсумок прислужницького виконання депутатами від “Партії регіонів” та її лідерами політичного замовлення російської влади; 3 липня — 248 депутатськими картками цей закон із порушенням Конституції України, норм регламенту та процедури розгляду був ухвалений у цілому як продукт правових маніпуляцій та ідеологічного шахрайства і чергова спекулятивна спроба врятувати власний збанкрутілий політичний рейтинг напередодні парламентських виборів; 31 липня — фарисей найвищої проби, спікер парламенту Володимир Литвин ставить свій підпис під антиконституційним законом, попри категоричну особисту заяву в ефірному просторі про непідписання у такий спосіб ухваленого документа; 8 серпня — закон підписує безграмотний “проффесор” із кримінальним минулим; 10 серпня — опублікований у “Голосі України” скандальний закон набуває чинності. За цим псевдоправовим, хоча формально ніби й легітимно канонізованим, процесом наступу “русского мира” на фундаментальні основи нашої державності розпочинається ідеологічно-шовіністичний русифікаційний марш теренами Півдня і Сходу України, під час якого обласні й міські “совєти” цілком виправдовують справедливість атестацій, які їм виписав ще Тарас Шевченко: “раби, подножки, грязь Москви”. Цим московським брудом уже закидано майже двадцять населених пунктів, де російській мові надано регіональний статус, який частиною задекларованих повноважень всупереч здоровому глуздові вивищує її навіть над єдиною державною українською мовою.
Історико-суспільний досвід розвитку світової спільноти є яскравим свідченням того, що з втратою рідної мови нація приречена. Це останній форпост перед ліквідацією держави, національно-екзистенційний сенс якої Іван Вакарчук глибоко розкрив у короткому і, здавалось би, ювілейно-формальному зверненні з нагоди 75-х роковин Голодомору: “Наша держава для нас — це гарантія того, що не вивозитимуть наших Батьків, не розстрілюватимуть Поетів, не вбиватимуть Борців за нашу незалежність, не плюндруватимуть наші святі місця, не глумитимуться над гідністю Народу”.
Магістральність державної підтримки української мови на найвищому щаблі урядового протекціонізму аж ніяк не витісняла на периферійні марґінеси інші важливі завдання, що постали як результат реформаційно оновленої освітньої політики Івана Вакарчука. До того ж, Вакарчукові реформи — це реально якісне покращення функціонування окремих форм чи інституцій загальноосвітнього або ж наукового формату, а не оглуплювання громадян фальшивими моніторингами та лицемірне маніпулювання статистичними даними з єдиною метою прикриття масштабних махінацій щодо безпрецедентного розкрадання державного бюджету, які методично провадить “дешевий казнокрад” Табачник. Відкритість і прозорість при вступі до вищих навчальних закладів через всеохопне зовнішнє незалежне оцінювання знань випускників шкіл; підвищення якості наданих освітніх послуг через доступ громадських організацій та установ до ухвалення освітніх рішень і реалізації психолого-педагогічних програм; розширення автономії авторитетних в Україні та поза її межами університетів та академій із наданням їхнім ученим радам максимально розширеного числа повноважень щодо ведення наукової, господарської та фінансової діяльності; сучасний стан термінознавства в Україні та шляхи розроблення стандартів наукової термінології; реструктуризація закладів післядипломної освіти та зміна їхнього основного профілю відповідно до вимог Болонського процесу; повернення суспільного авторитету до напрямків та спеціальностей професійно-технічної освіти; формування системи цінностей особистості засобами позашкільної освіти; реформування фізичної культури, збереження здоров’я учнівської та студентської молоді у навчальних закладах України; тенденції та перспективи сучасної фізико-математичної освіти і науки та розвиток шкільної хіміко-біологічної освіти; активізація виховного процесу, що “повинен базуватися на універсальних людських цінностях і мати яскраво виражений національний характер” — ось лапідарно стислий перелік вузлових пунктів широко закроєного та масштабно осмисленого реформаторського маршруту міністерського пілігримства Івана Вакарчука, якого деякі журналісти охрестили “міністром точних формул”. Однак вдумливий аналіз кожної з його освітньо-урядових ініціатив дає підстави спростувати такий дещо спрощений та однобічний підхід до оцінки управлінської діяльності міністра і свідчить про те, що професор Іван Вакарчук належить до таких “великих голів”, як Абеляр, Лейбніц, Гегель, котрі, за влучним спостереженням Германа Гессе, “мріяли вкласти духовний універсум у концентричні системи й поєднати живу красу духовності й мистецтва з магічною силою формул точних дисциплін” і “мали твердий намір зберегти вірність духові і будь-що пронести крізь… лихоліття зерно доброї традиції, дисципліни, методу й інтелектуальної честі”.
Національна одержимість, державотворчий чин та інтелектуальна честь — ось та система координат, у якій варто розглядати й вимірювати запрограмовані генетичним кодом потужного українського роду результати міністерських нововведень та освітньо-наукових пошуків правдивого Героя України, талановитого фізика-теоретика, професора Івана Вакарчука, який належить до тих велетів високого аристократичного духу, без яких розбудова української національної ідеї у нашій державі приречена.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment