Приводом для зустрічі з поетом, лауреатом Шевченківської премії Петром Перебийносом став вихід його нових книжок.
Життя письменника осяяне трьома іменами-орієнтирами: Сковородою, Шевченком, Франком. Цей “троїстий камертон” і налаштував нашу бесіду певним чином.
— Петре Мойсейовичу, Григорія Сковороду вважають духовною віссю української культури, науки, освіти, мистецтва, одним із найвизначніших мислителів світу. А яка іпостась чи грань постаті Сковороди Вас вразила найбільше?
— Сковорода — наш вічний Мудрослов. Спадщину українського Мудрослова треба розглядати у єдності фундаментального і прикладного аспектів. Мене постійно бентежать роздуми про безкінечність космічного простору. Коли намагаєшся якось це уявити, відчуваєш розгубленість. А Сковорода вирішує все просто: безкінечність — це Дім Божий, у якому може бути затишно неприкаяній нашій душі. І така формула справді фундаментальна.
Ми живемо в часи, коли в кожній хаті є Біблія. Та чи спроможні ми збагнути ті закодовані істини, символи і пророцтва Святого Писання? Чи готові належно сприйняти його неоднозначну філософію? Але й тут допомагає всемудрий Сковорода. У нього Біблія — це рай Слова Божого. Водночас він застерігає, що в цьому раї “приховані диявольські сіті”, що “Біблія наповнена безоднями й спокусами”, що “треба діяти з великою обережністю”, щоб “не заплутатися нам у сіті лукаві”. І справді. Коли стоять перед людьми складні дилеми — добро і зло, любов і ненависть, милосердя і жорстокість, — кожен вирішує по-своєму, кожен обирає своє. Ось вам і прикладний аспект!
— Якими творчими здобутками можете похвалитися? Чи вдалося оприлюднити створене?
— Практично все, що планував, здійснилося. По-перше, у видавництві “Український письменник” з ініціативи директора Юрія Буряка вийшла моя книжка в серії “Шевченківська бібліотека” — “Цивілізація дерев”.
А видавництво “Преса України” з доброї волі директора комбінату Володимира Олійника та головного редактора Наталії Синецької чималим накладом спорядило мою збірку для дітей “Заячий калач”.
Не менш радісним став вихід книжки “Тінь янгола” у Дрогобицькому видавництві “Коло”. Розкішне видання. І я вдячний за такий щедрий подарунок директору видавництва Миколі Походжаю, славному нашому літературознавцю Євгенові Пшеничному, редакторові Тетяні Федак та дизайнеру Наталії Валько, які створили таке диво.
А передісторія така. Дрогобичани давно помітили мою ревну зацікавленість творчістю і постаттю Івана Франка. Я прочитав весь п’ятдесятитомник. Усі тексти й примітки опрацював, проаналізував. Зусиллями Миколи Жулинського і Сергія Гальченка вийшли ще три додаткові томи. Опубліковано те, що раніше забороняли, адже Франко написав сто томів. Ось і починають самотужки надолужувати, хоч був указ президента Ющенка про видання всього Франка. Ці три томи, до речі, оформлені так само, як “зелений” п’ятдесятитомник за номерами 51, 52, 53. Принагідно зазначу, що академічний Інститут літератури видав ще й окрему книжку усього, що у п’ятдесятитомнику було викреслено. Вона так і називається: “Покажчик купюр”.
А вже Львівський національний університет імені Івана Франка додав нових яскравих барв у Велику Франкіану. Тут побачило світ п’ятитомне репринтне видання ще 1910 року “Апокрифи і легенди з українських рукописів” у п’яти томах. Це неоціненна праця геніального Франка, в якій він “зібрав, упорядкував і пояснив” дивовижні фольклорні перлини. З таким самим захопленням я сприймаю тритомні “Галицько-руські народні приповідки”, які вийшли у видавничому центрі моєї львівської альма-матер. Їх теж “зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко”.
Та й рідне вже мені видавництво “Коло” випустило прекрасний тритомник Франка. До нього увійшло й те, що за радянських часів проскрибувалося або зовсім не видавалося.
Щодо моєї книжки, то коли зайшла мова про її видання, я сказав: “У мене грошей нема”. І раптом чую: “А видамо за власний кошт. Може, собі щось придбаєте, а решту розповсюджуватимемо”. А це ж фактично районний центр. Фінансові та інші можливості обмежені. Але вміють на батьківщині Франка працювати по-сучасному, по-європейському.
Якщо говорити про нездійснене, то не омину свою п’єсу “Коридор”. Вона видана окремою книжкою, а також увійшла до вибраного у серії “Шевченківська бібліотека”. Із художнього боку я в ній впевнений. П’єса символічна: влада й особистість. І владоможці тут себе впізнають, але вона досі не втілена у театральну виставу.
— Ви її комусь пропонували?
— Читали у театрі імені Франка. Ще за часів Кучми вона була поставлена на радіо, часто звучала. І все було добре. Та раптом хтось почув “нагорі”, впізнав себе. Заборонили. Нині зацікавився радіоканал “Культура”, хочуть зробити нову радіовиставу. Не знаю, чи наважаться за нинішніх умов.
— Яким є Ваше розуміння теперішньої ситуації в Україні, про яку кажуть: “Дев’яності повертаються”.
— Фундамент заклали ті, кого ми нині бачимо у списках найбагатших людей, так мені здається. Кравчук — найперший, це зрозуміло. Кучма вже мусив цю гру продовжувати, бо інакше б не втримався. Ющенко, якому я дещо симпатизую, теж у цю орбіту втрапив.
Не ми обираємо. Обирають сильні світу цього, в руках яких — печерний капітал. Ющенко діяв надто незграбно. Річ не в тому, що він порушував якісь національні питання, хотів демократії. Товстосуми сподівалися: ось пов’язаний з Америкою, гратиме їхню роль. Та він погано грав будь-яку роль. У кадрових, економічних, політичних питаннях дуже помилявся. А тепер кається, що наступав на граблі.
Ох, ці наші українські граблі! Вони й сьогодні не лежать без діла. Ця влада допустила величезну помилку, коли взялася за “мовну проблему”. Не треба було цього робити. Мовна ситуація до того була більш-менш стабільною. А тепер додалося гострот у політичних питаннях, навіть у відносинах із Росією.
Влада, помилившись у мовному питанні, дала опозиції єдиний шанс про щось пошуміти. Я здогадувався раніше, що опозиція не дуже хотіла блокувати мовний закон. Не пройшов би він — тоді які козирі були б у неї на виборах? Якби опозиція була справді патріотична, то сповна використала б усі свої можливості. Аж до виходу всім складом із Верховної Ради.
Тому поки в Україні не буде справді українського капіталу, справді патріотичних людей серед мільярдерів, мільйонерів, поки їх не з’явиться бодай кілька, щоб активно впливати, доти ми жалюгідно виживатимемо.
А коли вже ближче до наших проблем, то давно пора б ухвалити закон про пільги меценатам. Тоді у нас культура інакше почувалася б, бізнесмени були б зацікавлені в її підтримці.
— Кому такий закон на заваді? Кому невигідний?
— Просто наша культура капіталістам ні до чого. Серед них багато людей не з українською, а з російською психологією, тож їм “до ліхтаря” закон про пільги меценатам. Може, я помиляюся, але все вирішують акули капіталу, а не урядники у владних кабінетах. На жаль.
— Мають відійти совкові покоління і прийти нова генерація з новою психологією.
— Не в совках справа. Нам так здається, що всі довкола совки. Є свої проблеми і в молодого покоління. Воно навіть не помічає, що теж совкове, тільки в іншому плані. І той, хто весь час дорікає старшим, не вміє чи не хоче збоку поглянути на себе. Хоча люди вже у всьому розібралися.
Нам треба звикати до того, що країна стала іншою. Наприклад, мене бізнес не приваблює. А когось приваблює. І тому вже не совковість чи несприйняття нових реалій правлять бал, а заздрість. Треба навчитися тверезо сприймати нові правила гри, нові явища, які увійшли в наше життя. Добрі вони для нас чи ні, але так склалося, що ми пішли у фарватері світових обставин.
— Але чому Україна така уповільнена, пригальмована? Найбагатша серед колишніх республік Союзу, вона пасе задніх.
— Винна насамперед влада. Вона — виразник того, що об’єктивно є. Тобто політика — виразник економіки. А впливовий великий капітал не зацікавлений у розвитку малого чи середнього бізнесу. Чому не зацікавлений — це питання. Хоча великий капітал — це верхня частина будівлі, а фундамент — малий бізнес. Може, олігархи цього не розуміють, тож можуть розвалитися, оскільки немає фундаменту.
Економіка запрацює лише тоді, коли сформуються нормальні вільні умови для підприємництва. Ось Китай вивільнив малий бізнес, на нього спирається, і китайці завалили весь світ своїми товарами.
— Китай навіть зберіг комуністичну ідеологію й психологію.
— І це їм не заважає. А що ж у нас? Минають роки, десятиліття, та нічого не виходить. Фермерство на селі ледь жевріє. Отже, якісь сили протидіють.
Дайте народу змогу господарювати. Створіть нормальні умови, щоб легко було юридично оформляти документи, отримувати статутний капітал у банку тощо. Дайте людям державний захист. Бо у нас не встигне якийсь підприємець піднятися, як його доять і чавлять ледь не з автоматами.
В Україні неосяжна армія міліції. Вона мало не вчетверо більша, ніж наші Збройні Сили. А скільки ще різноманітних правоохоронних і юридичних структур. Однак держава не може захистити наших людей, які прагнуть творити економіку знизу. А її таки знизу треба будувати. У нас велика промисловість на ладан дихає. Скоробагатьки придбали підприємства, а розвивати їх не хочуть, розганяють робітників. Якщо робітники не потрібні на підприємствах, створіть людям умови, щоб вони самі працювали і годували себе. А у нас немає вітчизняного ширвжитку, всюди засилля китайських, часто недоброякісних товарів першої необхідності.
— Повернімося до літературної творчості. За радянських часів з’явилися такі видатні постаті, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Леонід Кисельов… А хто Вас нині вражає?
— Нових яскравих постатей, які вже ствердилися за час Незалежності, багато. Постійно є виплески молодих обдаровань. Я заступник голови журі Міжнародної українсько-німецької літературної премії імені Олеся Гончара. Ця недержавна відзнака існує вже 16 років, заснували її німецькі меценати — письменниця Тетяна Куштевська та підприємець Дітер Карренберг.
— Отже, є державна премія імені Гончара і є недержавна українсько-німецька.
— Так. Державну щороку присуджують тільки одному лауреату, а ми визначаємо шістьох-сімох переможців. Премія дуже демократична. Працюємо з творами, а не зазираємо у біографії. Це абсолютно не відомі нам люди, переважно з областей. Є просто блискучі поети, прозаїки, публіцисти, літературознавці. Скажімо, торішня лауреатка — прозаїк із Черкащини Марина Троян (роман “Збій”). Або харків’янка Тетяна Троїцька (роман “Аквамарин для Водолеї”).
Я на підбитті підсумків завжди намагаюсь яскраво показати кожного переможця. Люблю цю талановиту молодь. Але їхні досягнення не завжди мають розголос. Така нині система.
— Суспільство не резонує…
— Не резонує. В областях не роблять із цього свята. А хіба коли присуджують Національну премію імені Тараса Шевченка — це в країні подія? Ні. Так само лауреатів премій нижчого рангу держава не підносить. Молоді таланти зблискують і… гаснуть. Бо нема де розгорітися.
— Цитую Григорія Сковороду: “О, якби у мене був духовний меч! Я б знищив у тобі скупість, убив розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство…” Що Вас найбільше муляє у нашому соціумі? У середовищі можновладців? Від чого Ви хотіли б позбавитися у собі?
— Найбільше дошкуляє, що в нашому соціумі саме нашого соціуму немає. Мого, вашого, взагалі народного — немає. Є їхній соціум. Їх мало, але вони всюдисущі. Вони множаться не так, як амеби, а так, як слони. Їх не може бути багато. Такий закон дикої зграї. За ними — все, за нами — нічого. Ми залежні від них, а вони — ні від кого.
А можновладці… Це фікція. Міраж. Якийсь час у дев’яностих квазіможновладцями були щирі українські патріоти. Це під їхніми лебединими крильцями плодилися хижаки. Колись я казав декому з них: “Ви геніальні сліпці!” Не прислухалися. Відмахнулися. А тепер плачуть геніальними слізьми і проклинають олігархів. Та це ж ваші рідні діти, панове! Це ж ви по сліпоті своїй віддали нашу святу Незалежність у загребущі довгі руки. Пізно плачете!
Не сльозами, не горлянкою і навіть не силою можна зламати те, що творилося два десятиліття. Подолати мільйони можна тільки… мільйонами. Тобто нашим, українським, справді патріотичним капіталом. Але ж це поки що утопія. Де сучасні Симиренки, Терещенки, Чикаленки? Все під контролем чорної мамони. Навіть найможновладніші можновладці — залежні…
Ось ви цитуєте Сковороду. Я теж ці слова давно виписав для себе. А від чого хотів би позбавитися у собі, то хіба що від майже патологічної делікатності. Вона заважає мені з усією рішучістю назвати у вічі негідника негідником, злочинця злочинцем, ворога — ворогом. І ще в одному я майже невиправний. Боюся себе переоцінити. Мучуся, страждаю. За все і всіх виную лиш себе. Тому й тягнуся до Сковороди. Дай мені, Господи, його духовний меч!
Спілкувався
Володимир КОСКІН
