Завершилися національно-визвольні змагання в Україні. За Ризьким миром 1921 року західні землі Волині опинилися під владою Польщі, але потяг до свободи, освіти, культури був надзвичайно сильний. Ось чому волиняни взяли участь у формуванні культурно-просвітницьких товариств, зокрема “Просвіти”. Їхні осередки виникають у Луцьку, Ковелі, Володимирі-Волинському, Горохові та інших містах і селах Волині.
Анатолій ПІСОЦЬКИЙ,
Надія ВОЙТЮК
Історія зберегла для нас список членів Володимирської “Просвіти” за 1924 рік, складений її керівником доктором Станіславом Полянським. 65 осіб нараховувало товариство, із них 50 чоловіків і 15 жінок. Найактивнішими були доктор Станіслав Полянський, Хризант Озерів (член ради “Просвіти”), Микола Савич, Іван Зубович, Віктор Крайц (входив до ради), Микола Вітовський, Всеволод Березовський. Серед активних учасників “Просвіти” Ніна Річинська, Євген Комаревич, Олександр Цинкаловський, священик Даміан Герштанський, Микола Панасевич, Юхим Бунда, доктор Арсен Річинський, Олена Березовська та інші.
Про поступи української інтелігенції на ниві просвітництва залишила спогади Ніна Річинська: “У місті жив Филимон Юстинович Кульчинський. У 30-х роках він був активним учасником “Просвіти”. Наше життя в місті Володимирі було тоді досить кипучим. Чоловіком моїм був Арсен Річинський. У місті він займався Просвітою, Пластом. Крім того, головним заняттям було дохторство. Я допомагала Союзу Українок.
Ми з чоловіком жили в Володимирі спочатку на квартирі в польського доктора, наймали 5 кімнат. Чоловік, Арсен Васильович Річинський, був знаний політичний громадський діяч Волині. За весь період життя в Володимирі влада польська, а потім більшовицька арештовувала його чотири рази. Раз сидів у польському концтаборі Береза Картузька 2,5 місяці.
Створити Просвіту в Володимирі національна свідома інтелігенція вирішила на початку 20-х
років. Песимісти, а серед них священик Микола Широцький сказав, що з цього нічого не буде. Я і мені подібні вирішили зібрати молодь міста, зокрема інтелігенцію. На окраїні міста жив старий Краєвський, який мав глуху жінку. Жила сім’я в досить просторій хаті, займаючи одну половину. Ось для культурних цілей і вирішили ми використати другу частину його оселі. В мене появилася ініціатива принести на танці кожному якогось печива, поставити чай. Така “діфіляда” зібрала всіх бажаючих. Прийшов і доктор Станіслав Полянський. В хаті зробили танці. В перерві я кажу: “Може, наступного разу кожний принесе зі своєї бібліотеки по одній-дві книжки та започаткуємо бібліотеку”.
Наступного разу всі поприносили різні книги. І зараз пам’ятаю їх назви: “Мотря” Б. Лепкого, твори Шевченка, Лесі Українки, інші. Почали населенню ставити вистави. Я сама грала в “Назара Стодолі” Т. Шевченка. Розповсюджували лотереї, “танці по запрошенню”. Навіть польська влада до нас мала симпатію. Ми намагалися поширювати все наше, українське. Василь Савич мав у спадок половину хати. Ось і каже: “Давайте в мене збиратися. Там і буде збиратися Союз Українок”. Ми так і зробили, а дах, який протікав, допомогли Василеві перекрити. Польська влада до нас все-таки з підозрою ставилась, я пізніше це зрозуміла. Підпільними організаціями тоді була Українська Військова Організація та КПЗУ.
Згадую, як заарештували Арсена Річинського. Я поїхала до Луцька до начальника забезпечення (очевидно, безпеки. — прим. моя. — А. П.) Ясінського. Мені приніс Ясінський газету, в якій написано, що Річинська очолює у Володимирі Союз Українок. Коли я приїхала до Володимира, мені сказали, що робили в Союзі обшук і знайшли під сходами листівки УВО. До нас можна було чіплятися з подібними заявами. Арсен Васильович, як член Просвіти, був український автокефаліст. До Просвіти входив Михайло Тележинський, який при М. Грушевському входив до складу Центральної Ради. В Просвіту приходив Олександр Кошиць. Згодом він емігрує в США. На Волині він відбирав здібних учасників хорової капели. Демократичними поглядами відзначався Дем’ян Герштанський, священик Василівської церкви. До автокефального церковного руху він ставився з обережністю, але був членом української Просвіти.
Коли прийшли совєти в 1939 році, тоді заборонили і Просвіту, і інші організації. У Володимирі було заарештовано й вивезено 1500 чоловік, їхали в Сибір чи Середню Азію не лише українці. Вивезли сім’ю Яблонського з невісткою, єврея Шмуклєра, заарештували Михайла Федоровича Тележинського. Кажуть, потім його розстріляли. На моєму шляху в Володимирі траплялося зустрічатись з багатьма розумними людьми. Як згадаю, скільки їх виселили, аж моторошно стає. Хочеться назвати відомих інтелігентів-просвітян. Це була розумна жінка Мілена Рудницька, вона очолювала Союз Українок у Львові, була і в Володимирі; Олена Кисилинська, Віктор Крайц, який потім пішов в КПЗУ, Григорій Маковський.
Переслідування Просвіти почалося за поляків. Щоб поляки не конфіскували бібліотеку, її забрав до себе Юхим Бунда. Коли прийшли більшовики, я порадилась вдома з Арсеном Васильовичем Річинським і вирішила йти вчителювати. Ми не могли прожити за його дохторські гроші, та й нова влада могла причепитись, чому я не на роботі. Школа була на Островецькій вулиці. Вчителювала в 4 класі, в якому було 70 дітей. На той час ми мали двох дочок: старшій, Славочці, було 15,5 років та 6 місяців малій Люді.
Якось приходжу в школу, а вчитель-поляк Ренда каже: мостять на ваше місце іншу людину. Я злякалася, а тоді ще до нас мама приїхала. Як на те, почався в мене мастит, чиста біда.
Пішла я до совєцьких начальників: була в інспектора Дудіна, потім у Соколова. Так мені й не сказали, що нашу сім’ю будуть вивозити. Арсена Васильовича заарештували. Ми думали якось минеться, та ні. Вивезли сім’ю. Згадую добрими словами жителів Володимира. Грузять нас в теплушки, а тут, де не візьмись, появився єврей Лежнер. Каже по-польському, що дають вам все брати. Якась стара єврейка пхала мені в валізу ковдру, інша запихала за пазуху може останні, відірвані від сім’ї гроші.
Ось так воно було. Десятки сімей було вивезено з рідних місць і більшість з них не повернулися назад. Така доля була в сім’ї Баришнікових. Василя Баришнікова заарештували ніби за те, що написав карикатуру на совєцьку владу. Заарештована була і його дочка Лариса Баришнікова (по чоловіку Бохенська)”.
Теплий спогад про сім’ю Полянських залишила Лідія Лугова в часописі “Літопис Волині”: “Доктор любив товариство, тому його гостинний дім у Володимирі-Волинському заступав якусь неначе українську установу, де могла сходитись місцева інтелігенція на так звані недільні вечори”. Далі Лідія Лугова згадує сім’ю Хомів, Миколу Криха, його брата Юрія. “Доктор Арсен Річинський, якого я знала як пластуна (він очолював “Пласт”. — Авт.) з Підлютого, у Володимирі мав лікарську практику…
Недільні вечори у д-ра Полянського були неначе духовим кормом на цілий довгий великий тиждень праці… Гостинний дім доктора Полянського знали не тільки приїжджі галичани, а й уся інтелігенція міста, знали й цінували всі довколишні міщани й селяни… Польська поліція знала, що дім доктора Полянського заступає читальню Просвіти й бібліотеку у Володимирі, і вони пильно стежили за доктором. Кілька разів проводили ревізію в його домі та хотіли його арештувати, але доктор Полянський зміг якось викрутитись”.
Авторитет товариства “Просвіта” був серед інтелігенції великий, і через п’ять років до цієї просвітницької організації ввійшли Кирило і Надія Закревські, Іван Коханський, Людмила Пушкарська, Микола Широцький, Григорій Смикалюк та інші. Знайомлячись із життям просвітян, цих і попередніх, переконуєшся у трагізмі їхньої долі. Силою певних суспільно-політичних обставин, в яких опинилася Волинь у 30—40-х роках, частина інтелігенції стала на шлях національно-визвольної боротьби, увійшовши до ОУН. Інша — пішла за комуністами або ж взагалі припинила політичну діяльність.
У 20—30-х роках кількість просвітян була різною. Так, 15 серпня 1929 року Юхим Бунда склав новий список просвітян, із якого викреслено 16 членів, серед них Миколу Вітовського, Павла Барського, Йосипа Ґонту, Івана Пархомюка, Олену Звойницьку, Катерину Ємець. За Статутом “Просвіти” за 1919 рік причиною вибуття могла бути військова служба, небажання працювати далі чи арешт. Цікавим є документ, який свідчить про добровільний вихід із “Просвіти” Миколи (прізвище написано нерозбірливо) 13 червня 1923 року. Автор заяви аргументує свій вихід із Ради товариства тим, що “вся культурно-просвітницька справа проводиться невідповідно до Статуту товариства “Просвіта”; 2) без жодної системи і плану; 3) без жодних вказівок і напряму діяльності; 4) без жодного зверхнього керівництва; 5) мляво, байдуже, без зацікавлення, просто хаотично”. І зроблено висновок: “Я приневолений відійти від такої праці”. Очевидно, автор хотів і далі працювати в товаристві, але через певні труднощі й незгоди, нам невідомі, відійшов від цієї справи.
Цей факт доводить, що не можна змальовувати сторінки історії лише рожевими фарбами.
Протягом 1921—1923 рр. на Володимирщині формувалися осередки “Просвіти”. Так, у с. Ізов Володимирського повіту з ініціативи місцевих просвітян 30 січня відкрито хату-читальню. Збори постановили створити “ініціативну групу просвітян” у селі, членами якої були О. Савчук, С. Романюк, Ф. Василюк, головою ради — С. Ленартович, бібліотекарем — С. Савчук.
Архівні документи свідчать про утворення культурно-просвітницьких товариств у селах Острівок (1927 р.) — голова Омелян Коханський, бібліотекар Іван Коханський; Мишів (1927 р.) — голова Данило Кошлатий, члени Володимир Кошлатий, Степан Шевчук; Микуличі (1924 р.), яке нараховувало 30—50 членів, 1928 року його очолював Павло Козлюк. Це один із найбільших сільських просвітницьких осередків. Активними його членами були Максим Евлагійович Атлас, Олекса Костянтинович Осовський.
У селі Хмелівка головою “Просвіти” був Назар Грабарчук, людина інтелігентна, віддана справі, самостійна. Велику просвітницьку роботу в Хмелівці проводили Степан Бобко, Степан Дацюк, Іван Литвинчук, Артем Кошман. 12 листопада 1923 року був заснований осередок “Просвіти” в селі Грибовиця.
Ініціативна група у складі 12 осіб із села Біличі висловила бажання мати свою “Просвіту”. У хатах-читальнях містечка Володимира і навколишніх сіл збиралася українська молодь, яка займалася самоосвітою.
Головна мета товариства “Просвіта” — піднесення культури та добробуту українського народу.
Активно почала працювати й литовезька “Просвіта”, утворена 11 січня 1921 року з ініціативи Я. Пучковського, Г. Домбровського та інших. Волинська школа, організована просвітянами, відігравала не меншу роль, ніж хата-читальня, у піднесенні культурного рівня і національної свідомості українців. Одним із відомих просвітян села Новосілки був учитель Йосип Ґонта, який користувався авторитетом у односельчан і вчителював у приватній українській школі. Сільські прохачі писали до місцевого осередку “Просвіти”: “Просимо призначити учителем Йосипа Ґонту як чоловіка, котрий добре знає… шкільне діло”.
Архівні матеріали подають скупі відомості про вчителя. У його “проханні на вчительство” зазначено: “Скінчив Володимирську второкласну школу в 1905 році, і 7 років учителював у сільській школі. Документи згублені в час війни. 25.05.1921 р.” . І Йосипові Ґонті дозволили вчителювати.
У селі Осмиловичі проживав і працював Ілля Войтович, справжній інтелігент. За його сприяння 20 жовтня 1920 року відчинила двері просвітницька школа. Без участі володимирських учителів відкриття багатьох шкіл було б неможливе. Теплими словами згадувала Ніна Павлівна Річинська члена Союзу Українок Олену Калістратівну Штунь, учительку села Руснів, її чоловіка Миколу Модестовича Звойницького, Михайла Федоровича Тележинського, Филимона Устиновича Кульчинського.
Відомий український діяч
Ф. У. Кульчинський прославив волинську землю в Україні і за океаном. Вперше прізвище Кульчинського я почув від Ніни Павлівни Річинської. Він часто приходив до Арсена Васильовича, брав участь у створенні хору, гарно співав сам.
Народився Ф. У. Кульчинський 19 лютого, за новим стилем 3 березня 1891 року в селі Любче Луцького повіту (тепер це Рожищенський район Волинської області). Спочатку вчився в рідному селі, згодом — у духовній школі міста Кременець. 1915 року закінчив Київську духовну академію, став кандидатом богословських наук. Вчителював у Кам’янці-Подільському, потім у Володимирі-Волинському, Рівному. З 1927 до 1939 рр. як професор Державної православної духовної семінарії працював у місті Кременці і всіляко сприяв українізації православної церкви. Працював пліч-о-пліч з професорами семінарії Михайлом Кобрином, Анатолієм Котовичем, Левом Данилевичем.
У 30-х роках директором Кременецького історичного музею був відомий волинський історик володимирчанин О. Цинкаловський. Думається, що між
Ф. Кульчинським і О. Цинкаловським у 20-х роках були досить тісні стосунки.
Филимон Устинович Кульчинський — всебічно розвинена особистість. Він був наставником молоді, особливо тоді, коли працював у семінарії. Організовував академії на честь Тараса Шевченка, проводив екскурсії зі студентами-семінаристами.
Перед приходом радянської влади на західноукраїнські землі 1939 року переїздить до Німеччини і тільки восени 1941-го повертається на Волинь. Працює в Рівному викладачем гімназії і співпрацює в газеті “Волинь”, редактором якої був Улас Самчук. За активну українську діяльність у роки фашистської окупації його заарештували німці й кинули до в’язниці. Все ж у кінці 1943 року опиняється з родиною в Німеччині. 1948-го за сприяння митрополита УАПЦ Полікарпа висвячений на диякона, а згодом — на священика.
У грудні 1948 року Ф. У. Кульчинський переїздить до Канади, де працює в теологічному відділі колегії Святого Андрія. З 1951 до 1963 рр. є адміністратором УАПЦ у Бразилії і настоятелем парафії Святого Дмитрія в Куртиблі. 1963 року переїздить у США, де був настоятелем Свято-Юріївської парафії у місті Трентон, друкувався в українських часописах. Життя складалося так, що знався він із багатьма волинянами, зокрема з Іваном Власовським, отаманом Тарасом Бульбою (Т. Боровцем), професором Юрієм Пундиком та іншими.
Помер Филимон Кульчинський 5 листопада 1972 року в місті Трентон, де й похований.
Історичні матеріали, зібрані кременецьким краєзнавцем Гаврилом Чернихівським про славного сина волинської землі Ф. Кульчинського, — це ще один крок до увічнення героїчного минулого українського народу. Багато кременчан знали його як високопорядну людину. Ось як сказав вихованець Ф. Кульчинського, колишній семінарист Олег Штуль: “Ви не знаєте, Дорогий Учителю, наскільки гріла нас любов до України, прищеплена Вами, в холодні партизанські ночі, наскільки освіжила вона нашу спрагу в бою, наші безкінечні ночі у в’язницях, коли над нами впав меч невідомого, чекання смерти. Ті з Ваших учнів, що загинули по-геройськи, були кріплені вашими словами й зразком вашої відданости… сьогодні Ви можете з гордістю дивитися на пройдений шлях, бо він славний, густо посіяний тривкими слідами праці, яка житиме в цілому поколінні учнів, а через них житиме й у майбутніх поколіннях”.
Тодішня школа в 20—30-х роках мала багато проблем. Не всі батьки могли заплатити за навчання. Так, у селі Городно Любомльської гміни “до школи записалися 102 особи, а до кінця року залишилося 58”. Очевидно, звіт просвітницької школи складав учитель (15 червня 1921 року), який писав про настрої селян: “І у нас є такі люде (дуже темні непросвічені), котрі казали: “Нащо нам школа, наші батьки, діди жили без грамот… нехай так живуть і діти наші”. Зрозуміло, які труднощі переборювала інтелігенція, виступаючи за відкриття шкіл.
Слід сказати, що великих коштів відділки Володимирської “Просвіти” не мали. Один із фінансових звітів Хмелівської “Просвіти” засвідчує: кошти надходили від пожертвувань громадян. Так, за 1925 рік зібрано 38 злотих і 50 грошей, із них використано на портрети 31 злотий 56 грошей. Аналіз архівних документів свідчить, що зазвичай купували найнеобхідніше: столи, крісла, книги, газети тощо. Фінансово осередки просвітніх товариств залежали від містечкового. Головний відділ товариства “Просвіта” у Львові 15 жовтня 1934 року при передачі майна Володимирської “Просвіти” турбувався про фінансову заборгованість.
Варта уваги робота бібліотек при хатах-читальнях. До осені 1927 року, за свідченням І. Власовського, просвітяни Луцького повіту отримували газету “Українська громада” у 33 філіях, “Наше життя” — у 28, “Українська нива” — у 18, “Наше слово” — у 16, “Громадянський голос” — у 6 тощо. Загалом 29 назв газет.
Каталог читальні в с. Сомине Володимирського повіту засвідчує: люди найбільше читали твори М. Грушевського, І. Огієнка, Б. Лепкого, В. Винниченка. Формуляри не велися, бібліотекар заносив книги за тематикою, як у селі Бискупичі. Журнал мав 10 розділів (зокрема Українські січові стрільці, з історії української літератури тощо).
Реєстр книг села Бубнів показує, що просвітяни читали різну літературу.
Безпосередню участь у формуванні бібліотеки брали С. Полянський і О. Цинкаловський, про що свідчать їхні підписи під списками книг, якими користувалися хати-читальні.
“Просвіта” відзначала знаменні дати в історії українського народу. Наприклад, інспектор шкіл Володимирської округи дав дозвіл товариству “Просвіта” відзначати ювілей Т. Шевченка у школах. Як правило, до таких свят ретельно готувалась уся інтелігенція. У селі Біличі місцевий художник виготовив навіть програмку свята, у якій згадуються твори Б. Грінченка, п’єса “Кум-мірошник”, гімн “Ще не вмерла Україна”.
Архівні матеріали свідчать, що боротьба частини священиків за утворення Української автокефальної православної церкви не оминула і “Просвіту”.
У лютому 1921 року з’їзд православного духовенства у Володимирі висловив свою підтримку просвітянам: “Православне духовенство вважає за святий обов’язок прийти на поміч Просвіті всім, чим тільки може. Всі міроприяття на селі, розпочаті Просвітою, — підіпремо скільки сил наших стане…”
У Львові українські автокефалісти за сприяння професора І. Огієнка створили видавництво “Українська автокефальна церква”. Володимирська “Просвіта” вела в цьому напрямку чималу роботу. Питання розбудови українського автокефального руху було піднято і в листі І. Огієнка: “Для поширення ідеї національної церкви заклав я спеціальне видавництво “Українська Автокефальна Церква”, яке до цього часу випустило вже 17 брошур науково-популярного змісту. Брошури ці розіслані по всіх містах, де тільки перебувають українці… звертаюся до Вас, Високоповажне Товариство, з проханням закупити книжок Видавництва і відповідно поширити їх серед людности…”.
Ці та інші книги поширювалися на Волині, зокрема, у Володимирі-Волинському. Великим і палким прихильником автокефалії був просвітянин А. Річинський, який 1927 року брав участь у церковному з’їзді у Луцьку.
За словами Ніни Павлівни Річинської, у церковному протистоянні негативну роль відіграв єпископ Євлогій, який вважав: усе повинно бути в церкві “по-руському”. З розмови з нею один із авторів дізнався, що певну негативну роль серед населення зіграло також біле офіцерство, яке емігрувало на Волинь, ним у 20—30-ті роки керував колишній білогвардієць Кедров.
Політика польської влади щодо “Просвіти” була ворожою, хоча в окремі періоди траплялися певні прояви лібералізму. Дозволялося ставити українські п’єси, співати пісні, навіть виконувати національний гімн. Незважаючи на це, на збори просвітян приходили представники влади. Так, 4 січня 1926 року на засіданні “Просвіти” села Мишів був присутній представник поліції пан Дикес. Категорично заборонялося проводити зібрання, зокрема вистави, без буфетів з горілкою.
На рубежі 20—30-х років польський уряд заборонив просвітницьке товариство. У Володимирі активні просвітяни
С. Полянський, О. Цинкаловський, С. Назарук створили ліквідаційну комісію (15 жовтня 1934 року), яка зробила опис майна 13 хат-читалень. 30 жовтня 1934 року керівники Володимирської “Просвіти” склали повноваження. Частину майна просвітяни передали 16 листопада того ж року Союзові Українок.
Мине порівняно небагато часу, і в роки Другої світової війни просвітяни 20—30-х років зроблять спробу відновити колишню “Просвіту”, а ініціатором буде С. Полянський, подальша доля якого залишається невідомою.
Ось спогади Лідії Лугової: “Знаю, що перед приходом війни в 1939 році поляки вивезли доктора Полянського до Берези Картузької разом з паном Юрієм Хомою, там познайомились вони з моїм чоловіком Ярославом.
Добрий доктор Полянський, як роздобуде якусь цигарку, то давав чоловікові закурити, працював доктором і фельдшером. У воєнній хуртовині в 1944 році на малій станції в Німеччині зустріла випадково п. Колю Криха враз з дружиною… Він тільки сказав мені, що його мати залишилась сама вдома, а доктор Полянський уже не живе.
Нехай цей спогад залишиться замість квітів на його далеку могилу, як великого громадянина Волині, що спочив в ній вічним сном на цвинтарі у Володимирі-Волинськім. Колись доктора Полянського хата була гостинна, відкрита для всіх українців: галичан, уродженців Волині чи східних земель, без різниці віровизначення. Він старався бути батьком для всіх. Хто його знав, ніколи не зможе забути”.
Без сумніву, “Просвіта” відіграла значну роль у культурній і освітній справі населення Волині. Вона мала в Західній Україні 2984 читальні, 1739 бібліотек, 63 курси для неписьменних.
Лише на Волині в 1927—1928 рр. налічувалося п’ять народних шкіл. Ще 1923 року польська офіційна статистика констатувала роботу 22 українських шкіл на Поліссі.
Національно свідома інтелігенція по селах Волині почала відкривати українські школи. Так, у селі Білосток на Луччині методом народної толоки в 1933 році була збудована українська школа. Ініціаторами побудови була родина Коновалюків (Антін Коновалюк і його брат Олександр). А у православному храмі за їхнього сприяння з’явився високохудожній іконостас. Із приходом радянської влади 1939 року доля їхня стала трагічною. Активний діяч українського руху Антін Коновалюк отримав 25 років ув’язнення, Олександра Коновалюка розстріляли 23 червня 1941 року в Луцькій в’язниці, а його дружину і сина Василя вивезли в Сибір.
Нині син Василя Коновалюка О. В. Коновалюк — директор Володимир-Волинського агротехнічного коледжу, кандидат технічних наук. Він допоміг у відновленні історичної правди про просвітницький рух у селі Білосток.
“Просвіта” сприяла формуванню нової інтелігенції на Волині. Доля цих людей була трагічною. Не оминула вона й Тимофія Процюка, який проживав у Володимирі-Волинському.
“…пішов я в четвертий клас народньої української школи, що була заснована січовими стрільцями. У 1929 році я закінчив народню школу і здав екзамени до четвертого класу Володимирської польської гімназії”.
Діяльність просвітницьких товариств в місті відіграла позитивну роль у формуванні світогляду Тимофія Процюка. За свої релігійні переконання Тимофій був репресований радянською владою. Роки поневірянь не зломили дух. Усе життя він носив тавро “ворога народу”. Ні заява, написана на ім’я першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, ні скарги до посадових осіб не допомогли відновити справедливість. Лише в новітній Час ця людина була реабілітована.
Слід згадати також мешканця села Литовеж Л. Пучковського. З теплотою Леон Каленикович пригадував просвітян-односельців Стаха Тихоновича Музику, Максима Дем’яновича Грищука, Федора Петровича Хруща, Володимира Черчука, Максима Боярчука, Кирила Войтюка, Ганну Кунь, Ніну Шляпкіну. Війна розпорядилася так, що більшість просвітян загинула.
Із 1939 року будь-які прояви національних почуттів розцінювались представниками радянської влади як “петлюрівщина”, “контрреволюція” тощо, а більша частина просвітян за свої погляди була репресована.
