Перемога в ім’я державності

Світлана ЧОРНА

Козацька звитяга покликала сотні людей до села Шаповалівка на Сумщині, де відбулися урочистості з нагоди 354-річчя перемоги у Конотопській битві війська Івана Виговського над стотисячною загарбницькою армією князя Трубецького. Учасники заходу — представники політичних партій, громадських організацій, патріотична молодь — провели мітинг біля монумента козацької слави, який, як і капличка, що стоїть на місці вирішального бою, поблизу річки Соснівка, входить до Національного історико-меморіального комплексу, відкритого 2009 року. П’ять козацьких шабель, що пронизують кам’яну брилу в основі пам’ятника, символізують славу і силу української зброї, яку підняли полки Виговського на захист рідної землі.

Нема нічого ціннішого за свободу
16 вересня 1658 року гетьман, мріючи назавжди відірватися від Москви, підписує Гадяцький договір про утворення нового державно-федеративного союзу у складі України, Литви і Польщі. Велике князівство руське (така нова назва у документах козацької держави) мало б власний уряд, судовий трибунал, скарбницю, армію, свою монету, православній церкві поверталися храми, а унія скасовувалася, Києво-Могилянська колегія отримувала статус академії з правами як у Краківської, а колегій, гімназій і різних українських шкіл дозволялося засновувати “скільки їх треба буде”. Московський цар злякався, що втратить Україну, і запропонував Виговському звання й посаду київського воєводи, а старшині — нові землі й усілякі свободи. А коли той відмовся — спрямував в Україну велику армію. В історичних джерелах наводяться різні дані щодо чисельності загарбницьких московських військ, які 1659 року взяли в облогу Конотоп: від 30 до 200 тисяч. Більше двох місяців ніжинський полковник Григорій Гуляницький із п’ятьма тисячами козаків свого й чернігівського полків стримує московську навалу. Коли запеклі штурми, підкопи з мінами, безперервні гарматні обстріли не увінчалися успіхом, розлючений московський князь посилає частину своїх військ до Борзни. Місто “штурмом взяли й висікли та випалили”, а козацьких жінок і дітей вислали у вірні цареві міста. Тоді вперше в українсько-російських відносинах було застосовано виселення українців з рідних домівок як засіб залякування й тиску на населення з метою коритися владі Москви. Трагічна доля очікувала й Ніжин. Із Пустинно-Тригорського монастиря, за свідченням ігумена, “дзвони й усі церковні та навчальні книги побрали й до Москви повезли”. Подібне чинилося повсюдно.
“…наче міцний вихор чи сильна злива з темної хмари”
Так описує наступ війська Виговського на царські позиції козацький літописець Самійло Величко. До Конотопа гетьман привів свої полки (16 тисяч), кілька тисяч найманих вояків — сербів, поляків, німців, польську корогву Андрія Висоцького і орду Махмет-Гірея. Перемогти значно чисельніших московитів українському гетьманові допоміг не лише військовий талант, хитрий маневр, а й чітке бачення майбутніх шляхів розвитку України. Альтернативи європейському вектору він не бачив, бо давно зневірився в обіцянках Москви, яка постійно порушувала Переяславські угоди й поводилася на українських землях дедалі агресивніше й нахабніше.
Виговський виманив московське військо до багнистої річки Соснівки за 15 верст від Конотопа. Спочатку з невеликим загоном вдарив у Трубецького, а потім вдав, нібито тікає. Коли московити погналися за козацько-татарським загоном, гетьман привів ворогів до засідки, де сховалися його основні сили. Потопаючи у багнюці річки, яку заздалегідь загатили козаки, загарбники втратили понад 30 тисяч своїх вояків, а у полон потрапили двадцять князів, серед яких Пожарський, Львов, Куракін, Скуратов.
Блискуча перемога давала шанс гетьманові Виговському повторити походи Сагайдачного й Дорошенка на Москву, яку “охопив жах”, про що писав російський історик Соловйов, й звільнити українські землі від панування північного сусіда. Утім, йому довелося повернути свої сили на Гадяч, проти наказного гетьмана Павла Апостола. Не зрозумівши політики переможця Конотопської битви, його державотворчих устремлінь, супроти Виговського пішли Іван Сірко й Іван Богун, антиурядове повстання, підтримане Безпалим, який воював у складі московського війська під Конотопом, іншими представники козацької старшини, закінчується громадянською війною і великою Руїною.
Конотопська битва розвіяла не лише міф про бажання двох народів жити в одних кордонах і говорити однією мовою, а й показала, що єдність, одностайність національної еліти у захисті державних інтересів — неодмінна умова політичної стабільності й розквіту країни.

Є боротьба за долю України
Усі, хто приїхав 7 липня до Конотопа, від місця вирішального бою з національними прапорами й гучним “слава, слава, слава” пройшли маршем до села Шаповалівка, де встановлено пам’ятник славному гетьману. Під пильним поглядом Виговського відбувся ще один мітинг, біля каплички в пам’ять усіх загиблих воїнів, молебень за їхніми душами. А потім у музеї Конотопської битви — урок історії, який провела вчителька української мови й літератури Ольга Бачан зі своїми ученицями. Музей міститься у двох маленьких кімнатках сільського будинку культури, поряд із бібліотекою. В експозиції — портрети гетьманів, стенд, присвячений Виговському, схема бою. Працює музей на громадських засадах і відчиняє свої двері тільки тоді, коли приїжджають гості. Ситуація може змінитися, якщо заклад стане філією районного краєзнавчого музею. Роботи для істориків і краєзнавців у Шаповалівці й навколишніх селах, де йшли локальні бої, чимало. Ольга Петрівна пригадує розповіді свого батька, який чув від діда про могили козаків, поляків і їхніх супротивників. Наразі на території меморіального комплексу не облаштовано жодного з поховань учасників Конотопської битви, бо де вони, достеменно невідомо. Учителька вважає, що поховали загиблих за козацьким звичаєм на узвишші, наче на могилі, неподалік від їхнього села. Свої версії є і у місцевого краєзнавця Олега Корнієнка, але всі вони потребують наукового підтвердження.
Ще довго у центрі села зі сцени лунала козацька музика. Люд, здебільшого приїжджий, довго не розходився. Літній чоловік у вишиванці, що назвався Василем із Сум, водою з пластикової пляшки поливав чорнобривці біля пам’ятника Виговському, що похилися під палючим сонцем, хлопці й дівчата, розсівшись навколо сцени, співали про “шаблю, шабелинку” й козацьку славу. Кожен із них, не задумуючись про те, продовжує боротьбу за волю України, бо береже у своєму серці прагнення до свободи й незалежності, за які чотири тисячі козаків віддали під Конотопом свої життя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment