Степовіада Любові Голоти

Презентація нової книги лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка, головного редактора “Слова Просвіти” Любові ГОЛОТИ “Жіночий апокриф”, що вийшла в серії “Бібліотека Шевченківського комітету”, зібрала у київській книгарні “Є” чимало щирих прихильників її творчості.
Зустріч провів Юрій БУРЯК, директор видавництва “Український письменник”.
На презентації виступили читачі, письменники, літературні критики. Ось фрагменти деяких виступів.

Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет і критик, лауреат Національної премії імені
Т. Г. Шевченка:
— Книжка “Жіночий апокриф” у певному сенсі випадає з правил. Щось мені не пригадується, щоб у серії Шевченківського комітету був представлений автор у двох іпостасях — як поет і прозаїк. Оця дивна двоіпостасність обернулася, і це дуже важливо, двоєдиністю, а значить — цілісністю. Це означає, що поет і прозаїк Люба Голота черпала енергію з одного джерела. Є прямі перегуки текстів, аж до повторення окремих деталей. Так-от, джерело, з якого вона черпає, — це степ. Нагадаю, що перша книжка її називалася “Народжена в степах”. А степ це не тільки географія. Степ — це українська історія, степ — це українська ментальність. А в тлумаченні Любові Голоти степ ще й осереддя земної тверді. “Жіночий апокриф” починається з творення степосвіту, можна сказати: світостепу. Саме з цього починається її поетичний блок.
І ще один цікавий момент: є й інший у неї степ. І цей степ персоналізований. Це степ реліктового дитинства. Юрій Буряк сказав, що це степ першої радості й першого болю, він як доля, як даність, як родовий код, як знаки душі внутрішні. Зрештою, степ як побут, який вона уміє вознести на вищий щабель поетичного сприйняття, про що свідчать такі вірші, як “Гречана каша сама себе хвалить”, “Сотворити борщ восени” та інші.
Можна говорити про, скажімо, людину гір у Дочинця, про її психологію, ментальність. І можна говорити про людину степу у творчості Любові Голоти. А загалом — про філософію степу. Поетичний еквівалент цієї філософії — це тяжіння до ліро-епічного, фольклорного, до вільного дихання дум наших, до замовлянь, голосінь, заклять… Узагалі-то ця поетика, — а Любов Голота часто випадає з силабо-тоніки, — навертає свідомість до поетів, з якими пов’язана молодість не тільки її покоління: Аполлінера, Елюара, Пабло Неруди, Незвала, Ружевича. Цей ряд можна продовжити.
Степовіада Любові Голоти — це й жіноча психологія, це й високий лад мовлення, майже втрачений нашою поезією, коли йдеться про інтимну лірику.
Прозовий блок книжки “Жіночий апокриф” не менш цікавий і по-філософськи глибокий. Крім вдалої назви роман “Епізодична пам’ять” має водночас і вдалий експозиційний хід, який дозволив письменниці максимально розкріпачити письмо, зміщуватися в часі, тасувати персоналії, міняти оптику зору й таке інше. Цей твір можна сприймати з різних ракурсів. Скажімо, як історію села Любимівки і її мешканців; як родинну хроніку: батько, мати, брат, сестра…; як біографію душі героїні — від маленької дівчинки до зрілої жінки, збагаченої досвідом, обтяженої втратами і т. ін.
Бачимо село в різночассі, ще з не втраченою родовою пам’яттю, обрядовістю, звичаєвістю, і бачимо його в здичавінні, в занепаді, на старечих тремтячих ногах Марусі. Маруся — це не єдиний колоритний персонаж цього роману. Мене найбільше вразив розділ “Власний час”. По-моєму, це епіцентр твору, прощання з умираючою матір’ю, ревізія її і свого життя, напливи відчаю і розкаяння, перепади колізій і багато іншого, все це навертає свідомість до рефлексій. Не тільки зворушує, а й змушує думати, навертає до формули Достоєвського, відомої всім: “Бог і Диявол б’ються, а місце битви — серця людей”. Про диявольське в романі сказано ніби побіжно: імені нелюда, який розтоптує кирзовими чобітьми на бруківці маленьких цуценят, не названо. Але епізод цей буквально врізається в пам’ять.
Оповідання, вміщені у цій книжці, мені запали в душу ще з періодики, насамперед “Перепливти Лету”. Це оповідання про поєднання чи непоєднання душ людей різних поверхів, про те, як молода дружина знаного вченого так і не змогла переступити непереступну межу і стати своєю в атмосфері професорського дому…
У Голоти є знаковий рядок: “Пора глибокого зору настала”. Тож залишається підсумувати, що пора “глибокого зору” триває. Дай Боже, щоб тривала вона багато-багато років. “Жіночий апокриф” — книга, яку можна без перебільшення зарахувати до етапних книг автора.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, критик, поет, прозаїк, головний редактор журналу “Всесвіт”, автор передмови до книжки Любові Голоти:
— Для мене ця книжка незвична і дивна. І коли я працював у дуже екстремальному часі над якимись рефлексіями до передмови, весь час  перебував у полоні оцієї дивності. Бо я сприймаю і поезію, і прозу, представлену в цій книжці — “Жіночий апокриф”, як дуже характерологічну. Що маю на увазі?
Насамперед це калейдоскоп характерів, дуже тонко, точно і влучно підмічених. Тут є щось від театру, від різних вистав, перед нами з’являються різні маски, і за кожною з них стоїть не просто поза, а за тим стоїть досвід, за тим стоїть життя, за тим стоїть людина… І ось у цьому дивному поєднанні маски як людськості є якась загадка, яку досі не можу для себе пояснити і розгадати у цій творчості. Вона епічна, з епічним почином. Водночас мені дуже хотілося відійти від сприйняття цієї творчості як традиційної.
Так, це зовсім не традиційна творчість, яка може бути цікавою сьогодні. Вона цікава різним поколінням, бо там є те, що потребує постійної рефлексії, постійного відчитування, осмислення, що постійно провокує думку. Оцей провокативний компонент у позитивному сенсі, це ознака мистецтва, яке має дуже велику магістраль і яке існує не тут і тепер, а яке ставить перед людиною дуже складні запитання і провокує до постановки запитань у собі.
Перша метафора, перший образ, до якого я хотів би звернутися — образ дзеркала. Він є центральним і загалом у цій книжці, і в романі “Епізодична пам’ять” зокрема.
Коли я писав передмову, то на думку одразу сплив образ дзеркал, дзеркал як надтріснутих душ. Узагалі дзеркало дуже специфічний об’єкт, чи суб’єкт. Він відрефлектовує людину і слугує засобом самопізнання. Того засобу пізнання, від якого людина тікає, якого боїться, від якого хоче сховати найпотаємніше. Водночас тут виникає образ дзеркала-лабіринту, у якому є щось архаїчне, як і в будь-якому лабіринті, де все розвивається не лінійно. Там є загадка, свій Мінотавр, своя трагедія і свій сміх. Своя смерть і своє відродження.
Перейду до другого поняття, поняття сакруму в творчості. Того священного, яке народжується в профанному, а профанне стає священним і сакральним. І водночас воно не здобуває якоїсь неосяжності, і це сакральне стає людським. Людина є сакральною, бо вона має щось божественне в собі, але вона мусить це зрозуміти через самопізнання. І творчість Любові Голоти (не вдаватимуся до якихось психоаналітичних, навіть психологічних рефлексій) дуже, наскрізь психологічна річ. “Жіночий апокриф” унаочнює мою думку.
Тут є глибинний психологізм, характерний для української літератури ХХ століття. Одразу спадає на думку творчість Тютюнника, але в Голоти є щось і від магічного реалізму, хоча не хочу порівнювати і робити якісь типологічні зіставлення, вивищувати щось за рахунок іншого. Зрештою, це самодостатня річ і вона існує самодостатньо, і сподіваюся — існуватиме. Між іншим, мені завжди дуже цікаво працювати з текстом, породженим гібридною ідентичністю, прошу вибачити за таке поняття.
Крім усього іншого Любов Голота — дивовижний журналіст. А журналіст має дуже гостре око. І коли письменником є журналіст у своїй природі, в одній зі своїх іпостасей, то тоді з’являється текст надзвичайно цікавий, у якому помічається щось, що проходить повз нас у повсякденні в журналістській оптиці. Там щось є недомовлене, подібне до того, як ця недомовленість є в міфі, бо в поезії Любові Голоти вона архетипова, дуже епічна, і водночас вона дуже жіночна. Оцінюючи “Жіночний апокриф”, можна вдатися до якихось стереотипних потрактувань, знову говорити про чергову спробу сакралізації, про українську літературу і про митця, який є пророком.
Але мені здається, що тут закладена внутрішня іронія і самоіронія, породжені великою гіркотою і досвідом. Вона знімає претензійність, бо за нею стоїть життя. Це погляд жінки, в якому концентрується величезний досвід. Згадаймо фрагмент із одного вірша, який я дуже люблю. Він присвячений Галині Стефановій, “Мій ненаписаний роман”. “А самотні Жінки Великого Міста…”.
Ця книжка чимось нагадує глину. Глину в сакральному, первісному розумінні, глину, з якої народжується людина. І ця людина — жінка. Цього разу. І ще один фрагмент з іншого вірша, щоб показати різні маски. “Коридором дзеркал бреду, я твоя Катерина…”
Для творчості Любові Голоти притаманна ось ця фігура іншування, пізнання себе через іншого і потреба, зрештою, екзистенційна, гносеологічна потреба в іншому, як у дзеркалі, отже, — в собі. Вірш “Хай!”: Хай!// Це не я.// Це SMS на екрані твого мобільника…” Це дуже сучасна поезія. І мене вражає такий діапазон майстерності — від архаїчного мислення, якоїсь відьмацької теми, де жінка справді представлена як жінка-відьма, жінка-віщунка, жінка сильна, бо за нею стоїть природа, за нею — стихія, за нею — незвіданий світ магії. А водночас є жінка міста, жінка зі своїм болем, зі своєю трагедією, яка покинута, жінка розчарована, жінка без чоловіка, самотня, яка змушена бути чоловіком або замикатися, чекати. І водночас є жінка, яка творить світ. І ось цей космогонічний жіночий мотив зачаровує, і він показує дивовижну вітальність у цій дивній, характерологічній і дуже жіночій поезії Любові Голоти.
Мені здається, що з романом “Епізодична пам’ять” відбулося в українській літературі щось дуже знакове і надзвичайно цікаве. Бо формула епізодичної пам’яті — це формула епізодичної людини. Код епізодичної пам’яті шукають у різних літературах. В Умберто Еко мені спав на думку “Таємниче полум’я цариці Лоани”. Там інша пам’ять, вибіркова. Але дуже точну формулу в українській літературі знайшла Любов Голота.
І згаданий роман, з’явившись в українській літературі на читацькому ринку, одразу здобув Шевченківську премію цілком заслужено.
Мені здається, що це був епізод, коли Шевченківська премія нарешті знайшла, точніше, здобула адекватну оцінку для себе. Не цей роман був оцінений, а Шевченківська премія, яка нерідко за нинішніх умов існує на межі девальвації. Шевченківська премія нарешті здобула те, за що нагородила твір, який вартує, який гідний найвищої оцінки.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, лау­реат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів, із початку виступу повернувся до першої книжки Голоти — “Народжена в степах”. Він як літературний критик  теж належав до тієї, тоді ще молодої, письменницької генерації, що й Любов Голота. Тоді він був на журналістських хлібах у “Літературній Україні” й виступав як літературний критик.
— А критик шукає свого героя, — розповідав Михайло Федотович, — і я його знайшов в особі Голоти; написав тоді статтю “Чи легко бути жінкою”. Мені видалося, що голос Голоти (а він був дуже своєрідним) глибокий і сильний. Не знаю, як точно відповідав автопортрет у назві тої книжки, але “народжена в степах” — це точний духовний автопортрет.
Тоді в літературу прийшла, ні, — увірвалася поетеса, яка існує в однині, і це видалося мені голосом цілого покоління. Уже потім, коли я писав, — а мені доводилося писати сотні літературно-критичних статей, оглядів, — дедалі більше пересвідчувався у правильності свого першого враження від її творчості.
Такі письменники, як вона, мені імпонують. Вона видається мені тією, яка акумулює твою думку, твою правду, твої настрої, твоє розуміння, вона суголосна. І тому, коли про все це молоде, — а це було справді якесь посполите рушення покоління, що прийшло наприкінці 1970-х, — я писав: “Хай збудеться в мені моє ім’я”, то не кривив душею.
Із тих пір авторка цікавила його як неординарна й талановита творча індивідуальність. Слабошпицький розуміє, що в неї є творчі перерви, творчі депресії; коли їй не пишеться, значить, вона не переконана, що вистрелить, що з-під її пера вийде щось вартісне.  “У англійців розрізняють людину, яка просто пише книги, — резюмував Михайло Федотович, — і письменника. А у нас всі, хто щось написав, називаються письменниками”.
— Я знаю, що таке пекло — газета, — поділився з учасниками презентації Слабошпицький, — я сам пройшов усі ці кола. І тільки тих вона робить сильнішими, кого вона не знищила (а знищила вона 99,9 %). Це розп’яті на хресті, і тільки коли з’явилася “Епізодична пам’ять”, я вкотре подумки оцінив стійкість і силу “жінки, народженої в степах”.
…Колись Леонід Леонов сказав колосальну річ, що справді видатний твір — це відкриття за змістом і винахід за формою. Тому “Епізодична пам’ять” — це твір індивідуальний за змістом, але, безперечно, винахід за літературною формою. У нас таких романів, напевно, ще не було.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment