Ґвалт по-чернівецьки

Ось уже рік живу з відчуттям вини: моя колега, талановита поетеса і редактор газети “Буковинське віче”, просвітянка і авторка “Слова Просвіти” Віра Китайгородська не має жодного спокійного дня, а я нічого не роблю для того, щоб та несправедлива і принизлива ситуація, в яку вкинуто її родину, обернулася на правду і спокій. Найлегше сказати собі: “А що я можу зробити?” і чекати, що наш, найсправедливіший у світі суд, вирішить усе сам. Не вирішує — чи то задумані кимось хитросплетіння важко розплутати, чи й справді справа лікаря Олександра Воронюка — неабиякий важіль тиску на редактора незалежної в судженнях газети “Буковинське віче”, про яку не скажеш, що вона на побігеньках у місцевої влади.
Як журналіст  із сорокарічним стажем, я прибічник прямої мови. Тож пропоную читачам “Слова Просвіти” інтерв’ю з Вірою Китайгородською.

Любов ГОЛОТА

— Віро Микитівно,  що сталося рік тому з Вашим чоловіком?
— …12 липня на самого святого Петра о 1645 (стурбована, що чоловік не телефонує і запізнюється з роботи) я набрала номер його мобільного. “Віро, у мене повний кабінет міліції”, — встиг сказати Сашко, і у нього вирвали телефон. Я схопила таксі й помчала на Фастівську, 20, до госпіталю інвалідів війни, де впродовж 24 років працює мій чоловік — ще рік тому завідувач хірургічного відділення. На 5му поверсі вхід до кабінету та ординаторської був узятий на ключ. По той бік лунали голоси оперативників. Я легенько постукала у двері, попросила впустити. “Женщина, уйдите!” — озвалися звідти…
Десь за півтори години мені вдалося потрапити до кабінету разом із черговим лікарем. “Нє положено”, — мене почали випроваджувати, але я не вийшла. Весь обшук і всі зйомки відбувалися на моїх очах. Мене навіть зафільмували у числі присутніх. Парубок, що представився замначальника Убозу, заявив Сашкові: “Я тєбя, очкарік, урою на 10 лєт. Мать могіли нє найдьот”. На моє: “Що ви собі дозволяєте?” він чемно відповів: “А ты, б…, только улыбайся, подруга”.
У маленькому кабінеті було спочатку 7 оперативників, які обшукали все і, нічого підозрілого не знайшовши, гуртом побігли до операційної зали, оглянули приміщення, а потім спустилися на подвір’я, обшукали автомобіль і заявили, що ми мусимо прямувати до Першотравневої прокуратури (уже під конвоєм). За нами рушила оперативна машина з працівниками прокуратури і УБОЗу. На півдорозі нас зупинили і так ми простояли на шляху приблизно півгодини. Потім, отримавши якусь вказівку по телефону, убозівець наказав повертатися знову до госпіталю. “Очевидно, хлопці щось загубили”, — подумала я.
Ми знову піднялися на 5 поверх. Ординаторська була відчинена, там працювали черговий лікар та медсестра.
— Ми змушені вчинити дообшук.
— Прошу, — сказав чоловік і попросив цигарку. Поки він курив у ординаторській, з його кабінету донеслося: “Ось тут, за шафою”. Там оперативники “виявили” 100 євро, скручених у трубочку. Я лише встигла вигукнути: “Сашко, не візьми у руки, щоб не залишилося відбитків”.
— Хлопці, це ваші гроші, — ще не підозрюючи, що його чекає, сказав мій чоловік. — Навіщо мені кидати гроші під шафу?! До речі, для такого маневру у нього не було жодної можливості, бо убозівець, який прибув для арешту, не відступав ні на крок і не відводив очей від “підозрюваного Олександра Воронюка”.
— А свідки, адвокат були?
— Так звані поняті — один непевного вигляду старший чоловік, речі якого чомусь возив у своєму джипі працівник прокуратури, та юний студентик. Оперативники їх самі привели. Мені вдалося зателефонувати адвокату, який приїхав незабаром. Поспілкувавшись із тим, хто затримував чоловіка, адвокат сказав: “Якщо не хочеш іти у СІзо, де 40 чоловіків у одній камері і одна параша навиду у всіх, бери на себе ці сто євро і тебе відпустять додому, обійдешся штрафом”. — “Але ж я їх не брав!” — заперечив Сашко. “Тоді тобі зараз підкинуть іще 300 чи 1000 євро і ти абсолютно нічого не доведеш”, — сумно напророчив адвокат.
— Віро Микитівно, згадайте, як усе було далі. Вибачте, але це нагадує погано зрежисований серіал…
— Після процедури допиту чоловіка залишили у прокуратурі для подальшого конвоювання у ІТТ. Я ж, боячись повертатися додому, пішла на роботу. Ніч минула і як рік, і як мить — із намаганням вибудувати в єдиний сюжет факти, уривки фраз, деталі, іноді з якимись зовсім сторонніми асоціаціями (як ось плащ і парасоля бомжапонятого, яку він доставав із багажника джипа оперативників), і ранок я зустріла із переконанням, що це зловмисне непорозуміння, але в прокуратурі все виведуть на чисту воду.
Я не знала, що тієї ночі мого чоловіка до 3ї години возили по місту у чорному БМВ і пропонували погодитися, що він узяв 300 євро, як було зазначено у наперед виготовленій постанові про затримання: “Вимагав і отримав хабар, користуючись службовим становищем”, — ідеться у постанові, яка вмить перевернула все наше життя.
— Ваша велика родина, зокрема старі батьки, вже була поінформована про те, що трапилося? Як це сприйняли Ваші друзі і рідні?
— …Не наважилась сповіщати про “новину” дітям. Уявила їхню першу реакцію, голубі очі, сповнені жаху і сліз. Не сказала нічого батькам — ні Сашковим, ні своїй мамі. Думала, що розповім  тоді, коли розберуться. Не розібралися,  чоловік перебував під арештом. Наступної ночі старша дочка Леся з зятем Андрієм прибули з Києва якимсь прохідним через Чернівці автобусом. Їй телефонували друзі, щоб заспокоїти, підтримати і так повідомили, що сталося з татом. Татом, який увесь наш сімейний час з головою прожив у своїй професії, не знаючи, що таке спокійні вихідні чи повна відпустка, зриваючись удосвіта телефонувати на роботу і питати про температури, тиск, колір сечі в катетері, яка пляма на перев’язці, чи оправлявся хворий і скільки разів… Ми всі ці роки теж прожили в госпітальному режимі, заочно знаючи багатьох нестандартних хворих — дідуся, що у 90 років чудово переніс дві операції, чи важкохвору маму сімейства держслужбовців, яке її допровадило до відділення і покинуло просто у коридорі…
Мого чоловіка знають практично всі інваліди війни області і ніхто з них не зможе сказати, що когось він не почув, не надав допомогу або ж у когось щось вимагав. До слова, оперативники під час слідства були з допитом у кожного пацієнта з лікованих Олександром Воронюком за останні роки. І жоден не скаржився на його роботу. Автором “сигналу” — провокатором, який написав заяву, що мій чоловік вимагав у нього 300 євро за госпіталізацію його знайомої (зовсім не родички, в жодному коліні), — виявився рецидивіст із п’ятьма ходками у колонію.
Пацієнтка, про яку нібито клопотав цей “добродій”, заявила, що ні сном, ні духом не знає про хабар, а тим більше нікого не уповноважувала його пропонувати. Основне ж, мій чоловік за посадовою інструкцією не має повноважень здійснювати госпіталізацію (це функціональні обов’язки винятково начальника госпіталю).
—  Нагадаю читачам, що все це відбувалося на свято, для організації якого і Ви, як журналістка, зробили чимало. Як і для інших чернівецьких свят…
— …У Чернівцях гарно, як ніколи, відзначали традиційний Петрівський ярмарок. Усі вулиці прибрані у святкові намети, столи з наїдкаминапоями, різноманітним ярмарковим товаром з усієї України. Грають музики, танці, співи, припрошення, реклами, люди справді веселі і у святошному одязі. Припрошують і мене то до одного, то до іншого гурту: подивіться, пані Віро, що у нас новенького… А я іду кам’яними ногами на адресу — Головна, 24 до Управління внутрішніх справ з передачею для Сашка — білизною, бритвою, милом, їжею, зібраною поспіхом. Передачу у мене не приймають: потрібен дозвіл прокурора. Прокурора нема — він на святі. Музика гухкає у кожній клітинці мого тіла, дехто уже чув новину і не наважується щось питати.
Зателефонувала художниця Тамара Покотило: “Вірочко, ми, всі художники, збіглися до виставкової зали писати листа на підтримку Сашка…” Співробітники госпіталю пишуть свою заяву, пацієнти свою, письменники свою, Інтернет кипить щирими відгуками на нашу підтримку…
— Так, Національна спілка письменників теж виступала на Ваш захист…
— “Ця вся Ваша громадська думка не має жодного значення”, — каже мені місцеве світило зпоміж юристів… “П’ять днів максимум пошумлять і забудуть, у людей з’являться свіжі новини”, — резюмував уголос один із представників влади.
— Таке ось ставлення до підтримки громадою  й довіри авторитетних людей. Віро Микитівно, я знаю, що й Вас не обійшли добре “закамуфльовані” наїзди — виселення редакції “Буковинського віча” з приміщення, інспіровані судові позови. Втім, кожен “наїзд” на Вашого чоловіка — висококваліфікованого лікаря, інтелігентну людину, справжнього буковинця, був прицільним ударом по Вашому імені.  Що було з Вашою родиною далі, після арешту О. Воронюка?
— Тим часом у кабінеті Сашка втретє роблять обшук (дивним чином підійшов ключ від замка його колеги). Але — цього разу,  на мою вимогу, понятими були працівники госпіталю. Підкинути нічого не вдалося. Крім наклепницького звинувачення було багато принижень… Мені здається, що це сон. Що ось прокинуся і насправді нічого такого не було. Ніхто не волочив мого чоловіка у кайданах по судових коридорах, ніхто не гримав на мене і не виштовхував із судової зали, не тряслися губенята у молодшої доньки Ксені, яка здобуває освіту медика і вперше за чотири роки засумнівалася, чи не краще бути перукаркою.
— Я Вам не раджу переходити у групу, де навчається Ксенія Воронюк, бо її батько під ковпаком, — сказав студентам викладач БДМУ.
До чоловіка час від часу підходять “спеціальні друзі” — поспівчувати і полякати, що ситуація безвихідна.
Увесь цей період з 12 липня 2012 року нам телефонують, до нас приходять, нам пишуть друзі, знайомі, знайомі знайомих і зовсім далекі й невідомі нам люди. Розраджують, втішають, підказують, просять не впадати у відчай, не бажати помсти, не мозолити мізки питанням “чому”?..
— Найпечальніше, Віро Микитівно, що аж занадто чітко проглядається відповідь на питання “За що?” За те, що очолюєте незалежну газету, що на виборах не підтримували висуванців від влади… Врешті, за те, що маєте людську гідність.
Замість коментаря хай прозвучать думки, які висловили ті, кому є за що поважати подружжя Олександра Воронюка і Віри Китайгородської. Протягом року, коли суди в Чернівцях усе тягнуться, вони виснували свої оцінки:
Письменник. — Хочеш, назву тобі сотню прізвищ української інтелігенції, репресованої в різні часи і різними режимами, різними методами. Безперечно, це репресії…
Юрист. — Це — елементарне прибирання інакомислячих, або ж звільнення для продажу посади своїм людям. Нині немає статті для політв’язнів, нині це звучить “корупція”, вісім із дев’яти кримінальних справ сьогодні не вбивства, не торгівля людьми, не продаж землі, а розправа з неугодними.
Журналіст. — Не ставте дурних питань, у нас не європейське судочинство… Вороги Олександра Воронюка і Віри Китайгородської — кваліфікованих, професійних, порядних — просто кайфують, спостерігаючи, як їх муштрують каральні служби. Ніщо так не тішить ідеологічних супротивників, як душевні рани.
Психіатр. — Це медичний діагноз — переслідування і вдоволення хворобливого гонору. Але ще й комплекс неповноцінності карателя, для якого нестерпна духовна вищість жертви.
Від автора. Що ж, можливо, всі, хто тут висловився, у чомусь мають рацію, у чомусь — помиляються. Спілкуючись з Вірою Китайгородською, приблизно раз на місяць, уже й себе відчуваю жертвою, коли питаю: “Ну що? Як там?” І розумію, що мимоволі забила дванадцять цвяхів у розпечену рану колеги. Утім, і ми, друзі і знайомі Віри Китайгородської, цей рік — під прицілом буковинської Феміди, якій байдужа громадська думка.
Суди переносяться, Олександр Воронюк карається накинутими на нього веригами звинувачень, але так само затято працює, рятуючи літніх людей, які барвистих європапірців у руках не тримали, але їхня вдячність вільно  конвертується у просвітлену сльозу, в теплий доторк руки в сподівання на продовжену дорогу життя, де добрий лікар — наче ласка Божа…
Думається й про таке. Письменниця і редактор Віра Китайгородська в Чернівцях — не “одна з…”, а, на мою думку — така одна. Буковинка до останньої крапелини крові. У кожному краї таких людей треба берегти, бо саме їхні  знання, любов, служіння традиціям і майбутньому вже сьогодні інвестуються в неповторну ауру міста Ольги Кобилянської,  Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, в долі тисяч людей дивовижно родинного міста, де, за словами В. Китайгородської, усі знають, у кого який ґудзик на жакеті і які шнурки на черевиках… Від себе додам: і якими нитками, і ким “шиється” та чи інша справа. Тож очільникам міста й області варто пам’ятати: рано чи пізно буковинці вийдуть і стануть під вікнами тих, що ось уже рік ґвалтують життя родини Олександра Воронюка і Віри Китайгородської, їхніх старих батьків і дочок. Бо хіба тільки святих апостолів Петра й Павла нам кликати на допомогу?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment