1025-річчя хрещення Руси в концепції «Русского міра»

1025-річчю хрещення Київської Русі було присвячено круглий стіл в аспекті “Русскій мір” як неоімперський російсько-православний проект”, який організували Українська асоціація релігієзнавців і Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Учені провідних науково-дослідних академічних установ — Інституту філософії ім. Г. Сковороди, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, Національного інституту стратегічних досліджень, представники УАПЦ, УГКЦ і просвітяни заслухали низку цікавих виступів і обговорили надзвичайно актуальні проблеми.

Микола ЦИМБАЛЮК

Доктор філософських наук, заступник директора, керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії Анатолій Колодний на правах господаря і ведучого одразу оголосив теми, винесені на обговорення. Це “Антиукраїнський світогляд — фундамент розбудови “Русского міра” в Україні”, “Історичне підґрунтя неоімперських ідеологем”, “Русскій мір” як реалізація великої російської політики”, “Православний сталінізм” як явище у межах сучасного російського православ’я”, “Царя православного” на царство: Росія імперська — Росія самодержавна”, “Євразійство як цивілізаційна альтернатива стратегічного вибору України: pro et contra” та ін.
А далі, щоб не бути багатослівним щодо того, як Московська церква, РПЦ, готується до святкування 1025-річчя, виклав на стіл стоси книжок. Він придбав їх того ж ранку в церковній лавці і на розкладках Києво-Печерської лаври, яка, як відомо, перебуває в руках УПЦ МП. Ось лише кілька назв: “Святая Русь”, “Русская нация”, “Миссия России”, “Современная российская цивилизация”, “Крым в контексте русского мира” і т. ін. Зміст книжок напряму перегукується з великодержавно-неоімперськими ідеями “Русского міра”, які наступально-фанатично пропагують Російська православна церква в особі її очільника Кіріла і її українська філія — УПЦ.
— Річ у тім, — зазначив у своєму виступі доктор філософських наук Павло Павленко, — що резиденти “русского міра” давно вже працюють у наших освітніх закладах, у різних товариствах, несучи й пропагуючи серед українців цю ідею. Не кажучи про те, що русскоміровська (читати: неоімперська) концепція успішно вживлюється вірним УПЦ МП.
Часи змінюються, але не міняється природа Москви, її політика. Щодо “Русского міра”, то це ще один шанс для Росії знову прив’язати Україну до себе. І якщо не повністю — територіально, як це було до 1917 р. в межах Російської імперії, а пізніше — Совєтського Союзу, то бодай на правах свого васала.
Учасники круглого столу резонно запитували: якщо росіянином є той, хто любить Росію, то чому ж тоді так негативно сприймає Москва і представники п’ятої колони в Україні українця, який любить Україну? Чому і хто проводить паралелі між українським патріотизмом і німецьким націонал-соціалізмом, який є віддзеркаленням російського соціалізму Лєніна-Сталіна? Чому росіянинові можна говорити рідною мовою і пишатися своєю російськістю, а українцеві — зась?!
Отже, патріотична, незалежна, демократична Україна Росії непотрібна, бо вона противиться колонізації, манкуртизації, нищенню рідної мови, національної культури, освіти, оборони, економіки тощо.
“Русскій мір”, говорили учасники заходу, є політичним проектом не лише з реставрації російської імперії, а й тоталітаризації російського православ’я на колишніх імперських теренах. І низку кроків з реалізації цього проекту на українській землі вже зроблено. Нинішнє керівництво України попри відверте антиукраїнське спрямування проповідей “Русского міра” не тільки не протистоїть цьому, а навіть підтримує. Це засвідчує, наскільки неукраїнськими є наші державні структури, переважна частина вищих (та й на місцях!) службовців.
Ще одна проблема стає серйозним викликом у глобалізованому світі. Україна уникає питання: “Чи є українська національна ідея державною ідеєю незалежної Української держави?”. Ця невизначеність украй негативно позначається на політичному і соціально-економічному житті України.
Голова ВУТ “Просвіта” ім.
Т. Г. Шевченка Павло Мовчан резонно зауважив, що більшість порушуваних на круглому столі проблем в Україні є проблемою одного державного органу — Ради нацбезпеки України.
— …не кажучи вже про інші державні структури, — продовжив Павло Михайлович, — які повинні опікуватися захистом національних інтересів України. Те, що ми так гостро підходимо до теми “Русского міра” і його войовничої політики в Україні, свідчить, що в цьому проекті Путіна-Кіріла немає складової — загальновизнаних моральних критеріїв. І взагалі присутності моралі у самій церковній інституції, за якою стоїть московський патріарх Кіріл, не видно. Церква, яка була і є інструментом державної російської політики, яка перетворилася на залізну вертикаль, прагне будь-що втягнути в цю схему й Україну. Тому не випадково ми згадуємо Кіріла. Це не лише ідеолог, а й реалізатор цього проекту. У журналі “Новий мір”, який приділяє багато місця українському письменству, Юрій Кублановський у своїх роздумах про російське православіє наводить колосальну цитату Серафіма із 1917 р., коли він звертається до всіх мирян: “Долг и обязанность каждого православного гражданина Русской земли всемирно и любовно поддержать достойнейших российских людей, вошедших в состав нового Временного правительства”. Це слова людини, яка була канонізована, ніби дотримувалася моральних і церковних приписів…
Подібну запобігливість, нехтування моральними принципами виявила 1917-го й частина наших співгромадян із числа “єпархіального с’єзда духовєнства і мірян Таврічєской губєрніі”. Тому не дивно, що й сьогодні одеський Агафангел апелює до Путіна і просить: “Пріідітє!”.
Отже, російська церква часів 1917 р., за формулою філософа Розанова, “злиняла” і завалилася відразу, бо історично не була церквою. Одне з видань влучно охарактеризувало сутність російської ідеології — “гремучая смесь церковного, великороссийского патриотизма и наворованного в крупнейших размерах народного имущества”. На цьому тримається ідеологія й “Русского міра”.
Один із найґрунтовніших дослідників православ’я, доктор філософських наук Олександр Саган виклав справжню “біографію” “Русского міра”. У російській доктрині вона чітко окреслена. Корені цього концепту від початку розпаду соцсистеми, коли церкви соцтабору вийшли з-під тотального ідеологічного підпорядкування своїх держав і відокремилися, повернулися до свого призначення. Винятком стала російська православна церква, чи руська, як вона себе тепер називає, яка не змогла відійти від держави. Разом зі своєю державою РПЦ почала шукати власне ідеологічне коріння, або основу, ту платформу, на якій вона стоятиме. Платформа, яка була до царизму і яку церква активно розвивала, формулювалася так: “Великорусская народность несет цивилизацию отсталым народам Русской империи”.
Тепер вона вже не працює. Хоча їм дуже хотілося показати себе цивілізаторським ядром. Совєтська концепція “єдиного совєтского народа” теж не працює. На початку 1990-х були спроби створити слов’янську єдність, яка активно розкручувалася. Але події в Югославії показали, що насправді ніякої слов’янської єдності немає, крім інтересів великої відроджуваної Російської імперії. І от з’являється проект “Русского міра”.
Що він собою становить? Якщо взяти загальнофілософську формулу, це одна із версій давньої формули “самодежавие, православие, народность”. Але в ХХІ столітті першу складову переставили, тобто “православие, народность, самодержавие”. І це трактується як православна віра, російська мова і культура, спільна історія і погляди на суспільний розвиток.
— Чому великоруська ідея придушення всього національного настільки живуча? — резонно запитував Олександр Назарович. — Причиною, на мій погляд, є те, що в самому “Третьому Римі”, як називають вони інколи себе, росіяни втрачають свою слов’янсько-православну ідентичність, загальний рівень моралі й культури теж швидко понижується і це викликає закономірне бажання самозбереження. Цей інстинкт починає працювати на придушення і втягнення церквою слов’янських народів.
Ідея “Русского міра” — це основа ментальності з одного боку, а з другого, — підвалина, претендування Москвою на месіанство у світі, на єдино правильну ідеологію. Його мета спрямована не лише на знищення української й білоруської культур, а й решти національних культур народів і держав, що волею історичної долі опинилися в сфері московських геополітичних інтересів.
Чому не спрацювали інші концепції? Адже крім “слов’янської народності” була чудова концепція за совєтських часів — “колиски братніх народів”. У нас, як сказав Олександр Саган, “є цілий академік Толочко, який викохав цю колиску і яку він активно пропагує”. Річ у тім, що “колиска” уже не працює в плані масштабності, рятування величезної Російської імперії як слов’янської і православної. За нинішніх умов ідеї трьох братніх народів замало. Бо скільки, власне, можна “потягнути” тих емігрантів з України, Білорусі чи Кубані? Цей пошук і породив велику ідею “Русского міра”.
Від 2007 р. її відпрацьовували на громадських організаціях. Організовувалися всесвітні форуми, була створена навіть громадська організація “Русскій мір”. І два роки поспіль вона була на рівні державного фінансування, на всеросійські зльоти залучалися представники діаспори різних країн. Тут, власне, і відпрацьовувалися основні ідеї “Русского міра”.
Російська церква до них на той час не була готова, бо боялася брати буквально русскоміровську формулу і переносити її на амвон. У російській пресі була навіть певна ідео­логічна дискусія між Алєксієм ІІ і Кірілом щодо того, чи потрібна церкві ось така ідеологія. Коли патріархом стає Кіріл, він фактично реалізував маленьку модель “Русского міра”: багатомільярдну церковно-державну концепцію приєднання до себе РПЦ за кордоном. Чотири роки працювала церковно-державна машина — розвідники, контррозвідники, підконтрольні ЗМІ, — щоб план втілити в життя. Тепер ця практика перенесена на незалежні держави. Тож не варто дивуватися, що, відзначивши ювілей християнства, Москва, припнувши Київ, щодвадцять років, а тепер ще й плюс п’ять, святкує “своє” прийняття християнства (Володимирове хрещення було 14 серпня, це в церковному календарі зазначено), хоча воно насамперед присвячено “Русскому міру”.
Завідувач відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень Сергій Здіо­рук цілком обґрунтовано припустив, що в новому сплеску українсько-польських відносин щодо подій Волинської трагедії 1943—1944 рр. та її вплив на історичну пам’ять українського та польського народу не обійшлося без “Русского міра”. “Це один із аспектів його діяльності, вони інспірували новий виток. Хоча в поляків і своїх шовіністів вистачає”, — стверджував він.
Гуманітарна експансія Росії через проект “Русскій мір” дедалі більше набуває обертів на пострадянському просторі. Перешкоджання входженню України в Європейське співтовариство, намагання будь-що втягнути її до Митного союзу, надати російській мові в Україні статусу другої державної — кілька наочних ілюстрацій реалізації русскоміровських планів.
Тільки на програму “Русский язык для зарубежных соотечественников” Москва виділила 85 млн. доларів. Безпосередньо на програму “Русскій мір” 2009—2011 рр. було виділено 33 млн дол., а на 2012—2014 рр. — 46 млн прямих інвестицій. Додаймо ще й кошти наших вірних — УПЦ МП, і тоді стане зрозумілою сила лише частини фінансово-організаційних важелів, якими підважують українську незалежність.
Як свідчать дослідження науковців, що взяли участь у круглому столі в Інституті філософії НАН України, “Русскій мір” — це дуже серйозна і фундаментальна, націлена у далеку перспективу спланована акція, підтримувана і розроблена безпосередньо державою і спецслужбами РФ, що активно впроваджується на наших теренах. В Україні русскоміровські ідеї мають багато прихильників-ренегатів, навіть серед вищих державних очільників. Ця діяльність щедро фінансується і дедалі глибше проникає в суспільно-політичне й економічне життя нашої держави. Держава мусить дбати про політику формування своєї національної пам’яті, оскільки саме наука, освіта, культура є головними чинниками формування національної пам’яті.
Тому пропозиція голови ВУТ “Просвіта” Павла Мовчана звернутися з цього приводу до Ради націо­нальної безпеки України отримала одностайне розуміння і схвалення.
Громадськість не мовчить. Слово за Радою нацбезпеки, до якої апелюють учасники круглого столу. Звернення підписали відомі й авторитетні діячі науки, церков і громадських організацій.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment