Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ,
професор, м. Київ
А тепер подумаймо, чому так сталося? Чому поляки впродовж 70 років друкували звинувачення на нашу адресу, а ми, вважаючи їх абсурдними, не змогли це спростувати? Чи не було знавців історії, кваліфікованих юристів, зрештою — жертв Волинської трагедії? Чи, може, нам не дорога свята правда про ці події? Чому ми боїмося своєї правди? Адже головною причиною “перемоги” в сеймі польської правди було наше мовчання, наша мовчазна згода з усіма звинуваченнями, незалежно від їхньої правдивості.
У радянські часи на цю тему наклали табу, не можна було згадувати утисків авторитарного режиму передвоєнної Польщі, насильницької полонізації Волині, пацифікації, “Берези Картузької”, руйнування українських шкіл і церков, відплатних акцій волиняків, щоб це часом не сприйняли за прояви українського націоналізму чи, не дай Боже, — за геройство бандерівців. Справді, це було так. Такі були часи. Але чому сьогодні громадяни України так мало знають про Волинську трагедію, про її причини, коли ж ми скажемо, врешті, своїм людям усю правду?
Ситуація склалася дивним чином так, що ми нині можемо лише просити у поляків примирення і взаємного вибачення за все, що тоді сталося на Волині. Бо така форма більш ніж влаштовує їх, бо вони начебто краще знають історію цієї трагедії, що відбувалася на нашій землі. А може, і нам треба нагадати ту історію, яку від нас заховали, яку ми не змогли відстояти, яку принесли в ім’я примирення. Що ж це за історія, і що ми в ній забули і з чим згодні?
Вважаймо, що ми забули, що Ризький мирний договір 1921 року закріпив приєднання Західної України до Польщі всупереч волі українського визвольного руху тих часів; як забули і рішення ради амбасадорів, згідно з яким Польща мала забезпечити культурну автономію новоприєднаним територіям — але цього не сталося, бо Нова Польська держава, надто за часів правління Ю. Пілсудського, набравши форми авторитаризму, розглядала Галичину та Волинь як давні польські землі, тож намагалася збільшити тут свій вплив. Не дивлячись на обмеженість земельних ресурсів Волині, сюди переселили на пільгових умовах, на відібрані у місцевих українців землі, близько 200 тисяч польських ветеранів війни і просто селян, так званих осадників; ми чомусь також забули, що польський уряд здійснював у 1920-х
роках політику насильницької полонізації Волині, внаслідок чого з наявних 1918 року 360 українських шкіл залишилося 1938-го лише 11, а з чинних 1919 року на Холмщині 389 церков залишилася лише 51; а ліквідовані українські громадські організації, читальні, “Просвіти” — їх також не можна скидати з рахунку; проте ми не забули страшної пацифікації, коли у 800 українських селах каральні військові підрозділи чинили на свій розсуд репресії проти соціально активного українського населення: пограбували і знищили 212 кооперативних крамниць, 69 культурно-освітніх установ, 12 шкіл, реквізували майно 1357 громадян, били палицями, нагаями і прикладами 1357 дорослих чоловіків і жінок, 93 дітей від 6 до 16 літ, зґвалтували понад 50 дівчат і жінок — хіба це можна було забути, тим більше, що ці дані наводилися у зверненні до Ліги націй. А концентраційний табір “Береза Картузька”, крізь який пройшли десятки тисяч українців, а мережі модерних на той час казематів, у яких було закатовано 8073, вбито 734, засуджено до страти 257 осіб; як не можна забути і розстріляних у Карпатах на Верецькому перевалі 600 учасників боротьби за Карпатську Україну. Список цих митарств, більшість із яких мали характер злочину, чималий. Нарешті, чомусь випали з цього мартирологу тисячі українців, що служили до війни в польському війську і потрапили в німецький чи радянський полон і закінчили свій життєвий шлях чи то в Катині під Смолєнськом, чи в німецьких таборах. Отже, є що класти на нашу шальку терезів. Ми сьогодні наполягаємо на тому, щоб польська сторона знала це все достеменно. Але ще більше наполягаємо, щоб це знали наші українці. На жаль, наша незалежна більшість, мабуть, цього не знає, якщо вона погодилася на такі звинувачення польським сеймом нашої честі і гідності.
До війни практично не було суттєвих конфліктів на Волині між українцями та поляками. У нашій хаті часто бували директор сільської польської школи, вчителі, пили чай, грали в преферанс. 1938 року з’явився у нас учитель української (точніше, руської) мови. І на його пояснення на одній із таких вечірок, чому він досі не одружений, вчителька-полька сказала: “Спішіть, бо через пару років тут не буде жодного українця, жодної українки”. Цю фразу в нашій хаті потім довго згадували. Отже, виношувався задум про виселення українців з їхніх корінних земель. Та доля іноді влаштовує несподівані кульбіти. У жовтні 1939 року, вже при перших совітах, уся наша школа була свідком вивезення оцих польських учителів до Сибіру. То були перші кроки більшовицької цивілізації. А вже через півроку маминого молодшого брата — студента Львівського університету — заарештували і як учасника “процесу 59” засудили разом із товаришами до розстрілу. Вся наша родина готувалася до вивезення в Сибір. Із листів вивезених до Сибіру поляків ми вже знали, що кожна родина повинна спорудити собі там землянку, потрібно мати валянки і т. ін. Ми знали, що скоро доведеться і нам освоювати Сибір. Та не встигли більшовики реалізувати свою сибірську програму, як і не встигли розстріляти батька — не доїхав “чорний ворон” до нашого двору — енкаведистам довелося самим утікати, бо німці вже наступали.
У сусідньому від нас селі — Пляшеві, на Козацьких могилах, із часу спорудження тут у 1910—1914 рр. своєрідного пантеону козацької слави, щороку широко відзначали річницю Берестецької битви. Батько там був одним із організаторів і проповідників, але щоразу йому доводилося в поліції пояснювати про причини порушення заборони на такі відпусти, і я це добре пам’ятаю; пам’ятаю також, як комендант поліції складав у батьковому кабінеті протокол про недозволене виконання церковним хором “Боже Великий, Єдиний”.
Я досі пам’ятаю розповідь нашого сусіда (а мені тоді було 10 років), як його під час пацифікації били шомполами по голих п’ятах у Берестецькій поліції, після чого він не міг навіть дійти додому.
Моїм товаришем у дубенській середній школі після війни був поляк Юзьо, з ним ми жили разом на одній квартирі у Львові вже як студенти і цю дружбу зберігали десятки років, так що не слід шукати причини тогочасних протиріч в етнічних коріннях. Більше того, коли на вимогу крайового проводу ОУН поляки залишали Волинь (хоча АК забороняла їм це робити, щоб не втратити Волинь), сестра рівненського коменданта польської поліції, виїжджаючи з Волині, заїхала по дорозі до нас і переночувала в нашій хаті. Таких прикладів чимало. Потрібно лише об’єктивно їх оцінити. Тут головну роль відіграє особистісний чинник, яка ти людина. Вже працюючи в інституті і беручи участь у міжнародних наукових форумах у низці країн, я познайомився з групою польських професорів, у нас зав’язалася тісна дружба, яку я ціную досі.
Наша історія, навіть історія короткого періоду Волинської трагедії, багата на важкі спомини. Я і мої земляки-волиняки з дитинства пам’ятаємо все, що творилося на нашій благословенній землі впродовж п’яти політичних укладів — довоєнної Польщі, перших совітів, німецької окупації, повоєнного СРСР і в наш час.
Закінчення
на стор. 4
Закінчення.
Початок на стор. 2
Прикро лише, що наша родинна, сільська, місцева історія не стала сторінкою загальнонаціональної, що її зведено до побутової мізерії, особистих вражень, а то й просто оповідань, переказів. І в результаті народ, що дав світові когорту геніїв, світочів освіти, науки, культури, героїв не однієї війни, справжніх лицарів, перед якими світ не раз схиляв голову, в очах чужинців виявився якимось батраком та ще й різуном, який нині може розраховувати (а то й ні) лише на прощення недоведених гріхів і примирення.
Така, бачте, історія. Волинська трагедія — частка нашої національної трагедії. Нині дії польських екстремістів формують негативний імідж України у світі, завдають шкоди євроінтеграційним прагненням українців. Яка ідея була закладена в це протистояння, його причини та мета? В основі цієї війни була боротьба за Волинь, за українську землю, і відбувалася вона на українській землі, яка ще з часів Київської Русі була законною частиною нашої держави. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку.
Волинська трагедія була частиною Другої світової війни, зі своїми правилами та способами її ведення. Вона ввібрала в себе незавершені події визвольних змагань, що розпочалися з Першої світової війни, з розпаду імперій, але для одних народів розпад імперій завершився здобуттям незалежності, а для України — зміною однієї окупації іншою. На мапі Європи з’являлися Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, але всі вони виявилися недовговічними, їхні території стали надбанням сусідів, і українське питання так і залишилося невирішеним. Друга світова війна дала новий поштовх для вирішення народами своїх сокровенних питань. І коли 30 червня 1941 року ОУН проголосила у Львові відродження Української держави, а Німеччина, не сприйнявши цієї акції, ув’язнила до концентраційного табору провід проголошеної держави, то 20 липня 1941 р. еміграційний польський уряд у Лондоні, боячись втратити час, уклав із Москвою угоду “Про союз з СРСР у війні” (Пакт Сікорського-Майського), “підтвердивши цим право поляків на Волинь”. Населення Західної України, таким чином, знов набувало громадянства Польської держави.
У грудні 1941—лютому 1942 року на Холмщині (у Володавському, Грубешівському, Омашівському та Холмському повітах) сталися перші напади польського підпілля на українське населення. Пригадую, 1938 року диякон нашого села висвятився у священики і отримав парафію на Холмщині, а 1942 року він разом зі своїми парафіянами згорів у церкві. Вічна йому пам’ять.
Наче в унісон цим подіям німці замінили українську адміністрацію на Волині польською, перекинули сюди з Холмщини польську поліцію і вже разом із нею стали нападати на села для збирання продовольчого податку. Як проходило це збирання, немає потреби нагадувати, закономірно, воно викликало акції протесту. Тому в липні 1942 р. відбулися перші виступи українського населення проти поляків у сільських адміністраціях та у створених німцями лісництвах. У листопаді 1942 р. з’явилися перші жертви серед польського мирного населення (с. Обірки Луцького повіту). Хто був ініціатором цих виступів, якою була їхня мета — розібратися важко. Спочатку вони були скеровані проти тих поляків, які співпрацювали з німцями, а згодом це набрало характеру домової війни. 24—25 грудня 1942 р. польський загін напав на село Переселовичі і так наче поперемінно одні на одних.
Крайовий провід ОУН(Б) на ПЗУЗ у цій ситуації поклав усю відповідальність за загострення міжнаціональних відносин на поляків. У відозві-ультиматумі крайового проводу до польського населення від 18 травня 1943 р. зазначалося: “У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зайняти її місце і допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу… Але пам’ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи з тим, щоб вони їх полишили, то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на українських землях”.
Друга конференція ОУН(Б) засудила шовіністичні настрої серед поляків і заявила про необхідність поліпшення українсько-польських відносин на базі незалежності держав.
Не можна забувати про лист Митрополита Андрея Шептицького до римо-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до вірян обох церков із вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився підтримати таку ініціативу, мовляв, церква не втручається в політику.
Не дали бажаних результатів і звернення ОУН до керівництва Польського еміграційного уряду. Український національно-визвольний рух на Волині розглядався ним як замах на польську державність, тоді як українці розглядали його як боротьбу за свою незалежність.
Клубок протиріч і непорозумінь зростав.
Є дані, що з переходом у ліси української поліції разом із ними сюди проникли й агенти німецьких спецслужб, а також замасковані енкаведисти, що не могло не позначитися на діях ще не зміцнілої УПА. Апогею українсько-польське протистояння сягнуло влітку 1943 р. До кінця 1943 р. вся Волинь стала місцем тисяч трагедій.
Не слід забувати, що не всі, навіть у Крайовому проводі ОУН(Б) на Волині і Поліссі, а також у Центральному проводі ОУН поділяли думку про необхідність “очищення повстанської території від польської присутності”. Керівник ОУН(Б) на той момент Микола Лебідь виступив проти деполонізації Волині, але гору взяла позиція волинського крайового проводу на чолі з Дмитром Клячківським.
Розгорілася справжня війна, в якій загинуло багато невинних людей.
21—25 серпня 1943 р. ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН(Б) призначив Головою проводу ОУН(Б) Романа Шухевича.
У жовтні 1943 р. в комюніке ОУН було засуджено українсько-польський конфлікт на Волині, а 27 жовтня 1943 р. вийшов Наказ № 1/43 ОУН, який заборонив антипольські дії.
Таким чином, польсько-українське протистояння на Волині закінчилося. Як і чим воно завершилося — ми добре знаємо, але кожний це трактує по-своєму.
Нині ми живемо іншим життям, на інших засадах будується співробітництво з іншими країнами і без нього немислиме наше існування як держави. Проте це спілкування не повинно базуватися на історичних поступках, вже дуже багато було поступок нашою історією, нашою територією, нашими правами.
Волинська трагедія — закономірний наслідок історичних і політичних помилок, допущених у 1917—1945 рр. окупаційними режимами, це була лише вершина айсберга, основне підґрунтя якого залишилося під водою в льодовій глибі, в подіях минулих років.
У ці липневі дні скорботи по жертвах Волинської трагедії ми, безумовно, стоїмо на позиціях взаємовибачення і примирення. Ми не заявляємо претензій до поляків, навіть до тих екстремістів, ми маємо право пред’явити претензії лише до своїх інтелектуалів, керманичів державних і громадських організацій — як вони, маючи такий багатий пласт історичних подій і фактів, не змогли розставити всі крапки над “і” й довести алогічність зроблених на нашу адресу, адресу національно-визвольного руху, звинувачень і в результаті принизити Україну.
Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ
