Знову малі і неприготовані

Звістка про те, що польський Сейм не підтримав радикалізм постанови Сенату з приводу вшанування пам’яті трагічних подій, які спіткали наші народи 70 років тому на Волині, дещо зменшила недовіру щодо щирості намірів адвокатури нашої євроінтеграції. Проте остаточно не зняла непорозуміння від недобросусідського інциденту, шовіністичної риторики та какофонії українофобських виступів. Адже такого повороту подій від наших буцімто найщиріших адвокатів у справі вибору сучасного вектора європейської інтеграції ніхто з-посеред мільйонів патріотів України не сподівався. Звісно, окрім п’ятої колони та її зовнішніх підживлювачів. Прихильники Митного союзу, заідеологізованого “Русского міра” хоча не досягли задуманого, все-таки безмежно раді, і нині торжествують. І не дивно, адже чимало поляків намагалися влаштувати їм бажане свято, а українці черговий раз програли, бо виявилися, незважаючи на давні Франкові застереження, знову “малі і неприготовані”.

Степан ВОВКАНИЧ,
м. Львів

Якщо мені заперечать, то хай пояснять: чому ж так звані наші адвокати асиметрично і перманентно досліджують події на Волині, в потрібний їм час актуалізують, оприлюднюють і не вперше спекулюють не тільки цифрами жертв, а й ними ж “склепаним” поняттям етнічної чистки з елементами геноциду? Водночас, неадекватно вживаючи і вживлюючи ці вислови, поменторському закликають українців до примирення, забуваючи злочини “пацифікації”, жертви тюрми Береза Картузька чи акції “Вісла”? Я прекрасно пам’ятаю, як у післявоєнний час через моє село тягнулися безкінечні вози лемків, що їх депортували поляки зі своїх правічних земель. На возах сиділи маленькі діти, до полудрабків прив’язана заморена худібка, з боків — заплакані дорослі, силоміць вигнані солдатами польської держави, що позбавлялася корінного народу на його ж таки історичних землях. То хто ж започаткував елементи геноциду?
Аби були спільні дослідження істориків двох країн, а не лишень емоції польських політиканів, то, як мінімум, з’ясувалось би, що 1943 року Україна своєї держави не мала. Були б широкі діалоги, тоді настільки очевидним стало б, хто народний герой, а хто — агресор, загарбник, що ні пани бузики, ні наші доморощені бузини — не “бузили” б проти українців, а екстремісти польських партійок не грали б на неправді про національновизвольні змагання вояків УПА, про їхній героїзм та подвижництво в ім’я національної ідеї “на своїй — не чужій землі”. Була б відкрита, щира дискусія, а не загортання в папірчики взаємних прикростей і багато із сьогоднішнього стало б зрозумілішим. Якщо, приміром, це гра маленької групки дилетантів, то чому їхня мелодія моментально зачарувала наших північних сусідів — росіян, особливо їх п’яту колону в Україні? Може, музику написали саме вони, а в польському виконанні відчули спільні неореваншистські інтереси і запал? Тяжко нашим сусідам змиритися з Незалежністю України і покаятися.
Зрештою, якщо бути чесними і не прикриватися групкою екстремістів, то можна обійтися і без спільних досліджень. Справді, якщо у нас немає тих нагромаджених томів про злочини Армії Крайової на Волині чи взагалі проти українців, які зловмисно і цілеспрямовано наскладали поляки щодо УПА, то, здавалося б, нам слід негайно почати досліджувати дії АК проти українців. Але чи варто це робити навіть разом?! Адже є загальновідомі висхідні істини, якими заради об’єктивності треба було б керуватися посланцям народу дружньої сусідньої країни. Загарбник чужої землі — це агресор, а коли він після вигнання чи вирізання туземців із поневоленої ним, вочевидь, не своєї землі, знову прагне озброєною силою туди повернутися, аби її повторно зайняти, і виправдовує свої імперські наміри, то він — неореваншист. Сильніший, що захоплює чужу землю, має припинити вбивати і принижувати слабшого, який бореться проти окупації. З огляду на це чи не набагато простіше, нарешті, сказати раз й назавжди справді щире: прощаємо і просимо прощення. Це основоположні істинипервні. Без їхнього чіткого усвідомлення не може бути справжнього каяття, прогресу в добросусідських взаєминах, як не може бути приписування окремим групам, мовляв, невеликих партій, гасел “Львів — польське място”, “Севастополь — русский город” чи творення великої Румунія за рахунок української Буковини. Як не може бути нових російських месиджів “Україна від Ужгорода до Сахаліна” навіть зі столицею у Києві, але, звісно, обов’язково на платформі ідеології “Русского міра”, яка нині показово, самочинно диктує святкування 1025річчя прийняття християнства розпочинати в Москві, а не в Києві. Хоча це історичне дійство відбулося саме у водах Дніпра, і хто тоді знав Москву?!

Моя хата — не скраю
Правдою є й те, що неореваншистські мелодії щодо України блукають не тільки Європою. І це також не повинно дивувати. Адже впродовж усієї нашої спільнокривавої історії західні українці, як і східні, намагалися позбутися всіх окупантів, які видавали себе чи то “старшими братамивизволителями”, чи то гоноровими володарями Польщі від моря до моря, чи то самозваними правителями Великої Румунії, чи нападами угорців (до речі, при мовчанні Польщі) на молоду Закарпатську Україну, з яких, власне, і почалася для українців Друга світова війна. Політика протиставлення західних українців східним характерна для всіх наших сусідів, їхніх церков, як і їхня принизлива характеристика українства, мовляв, їхня ментальна домінанта — “моя хата скраю — я нічого не знаю”.
Проте саме свідоме соборне почуття захисту своєї землі та свободи — “моя хата скраю і я перший ворога зустрічаю” — завжди було притаманне всім захисникам Вітчизни, особливо повстанцям — борцям за волю України. Як на мене, це словосполучення є: а) ключовим поняттям, котре, поперше, не всі народи мають, а спадкоємці імперій — поготів; особливо ті, що після розпаду імперії зла опинилися на загарбаній нею землі поневолених націй; б) його концептуальнособорне визначення могло б суттєво утихомирити закордонний галас, що також не без поляків зчинився, здавалося б, на рівному місці з приводу присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. Адже це рішення торкається суто внутрішньої проблеми українського народу, його екзистенції — державного суверенітету, історичної пам’яті, тяглості розвитку, збереження культурних традицій та національної ідентичності, формування інформаційного простору, комфортного націєтворчого середовища, необхідного для ковітального відродження нації після довготривалої неволі. Львів’яни найперше зрозуміли значення національної семіотики для утвердження Незалежності.
Вони, натхненні творчим запалом довгоочікуваної свободи і державності, поставили понад п’ятнадцять років тому навпроти міського парку на вулиці Вітовського знаковий камінь, напис на ньому сповіщав усім перехожим: Тут буде споруджено пам’ятник борцям за волю України. І це мав бути пам’ятник не дійовим особам селянського повстання на Волині, а борцям проти її окупації, як і всієї України. Але що змінилося відтоді? Камінь далі заростає мохом, хоча під час Євро—2012 та функціонування в парку єдиної(?) в Європі критої фанзони біля нього вперше висадили квіти і навели порядок зі всюдисущими графіті. А де ж наша демократична влада, активна громадськість?
Скільки таких пам’ятних каменівзаявок розкидано по Львову за часів Незалежності? Скільки концептуальних монументів ми збудували, які є і будуть на віки символом боротьби нації за свободу та незалежність, окрасою Львова, його знаковою візиткою? Може, Іванові Трушу, але це — персональний. Може, трагічна постать В’язня біля тюрми на Лонцького… А де ж утілена в граніті, бронзі героїчна картина визвольної боротьби за волю України, яка почалася задовго до її ведення ОУН—УПА? Хіба ті українці, що віддавали життя у війні з поляками в 1918—19 роках чи полягли під Крутами, в Холодному Яру, не боролися за волю України? Власне, в селах Галичини ще в 1942—1943 роках почали масово насипати символічні могили (переважно біля церков) усім борцям за волю України.
Нарешті завершено пам’ятник Бандері, але це знову ж — персональний і здалека, даруйте, дещо трафаретний. Фонові колони пам’ятника мають невиразне і не одразу зрозуміле навантаження. Ба більше, ставити пам’ятники Бандері стає модним змаганням чи не в кожному районі, а то і в селі. Але, вибачте, тоді боролися не за Бандеру, як тепер показово борються за Юлю, а за Україну, народ якої справді повстав проти окупантів. Якби мода не заступила ідею консолідації української нації, історичну правду про те, що всю її визвольну боротьбу нав’язували різні чужі імперії. Повстанці України воювали саме проти імперій, а не між собою. І в цьому, мабуть, головна відмінність сьогоднішніх “свободівців” від справжніх націоналістівпатріотів. А де ж оспівані в камені безпосередні герої — юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України на вірну смерть ще до того і тоді, коли Бандеру ворожі сили тримали у тюрмі? Чи ці сили були лише німецькі? Чи сьогоднішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам’ятник, який би комплексно висвітлював, проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз — ще живі і вже мертві герої — січові стрільці, вояки УПА? Чи всі керівники ОУН після звільнення їх з німецьких тюрем могли розшифрувати потугу абревіатури УПА?

Коли ж втілимо в камені концепт народного опору потрійній окупації?
Те, що УПА виступала проти потрійної окупації України — польської, совєцької та німецької, ще раз підтвердила навдивовижу швидка реакція Європарламенту та наших сусідів — північних і західних — на рішення         В. Ющенка щодо присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. Потрійна окупація України і масовий рух національнопатріотичного опору — ось що має стати основним концептом пам’ятника героям визвольних змагань минулого сторіччя. Це нерівне протистояння криваво пронизує трагедію українськопольської війни, подальшу жорстокість подій “пацифікації”, протестні виступи українців на Волині, ганебну операцію поляків під назвою “Вісла”, енкаведистські репресії перших совєтів та виселення у Сибір, розстріли фашистами Ольжича, Теліги та сотні тисяч замучених, вивезених на каторжні роботи до Німеччини, вбивство другими совєтами Августина Волошина і багатьох інших патріотів. Ще не все з’ясовано у провокаціях проти Хвильового, Скрипника, патріотів Донбасу, Одеси, але незаперечним є факт: патріоти України на рідній своїй землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського двоглавого (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менш кривавого — загарбницького польського.
Як цю трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити — за допомогою кровопивціворлів чи трьох абстрактних кубів, модерних стел чи інших художніх засобів — це завдання митців, і не мені про це судити. Я також не знаю, один чи три Ангели на вершині цієї скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Але я твердо знаю: а) зображення має бути таким, аби кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло — не ми, а нас на нашій же землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), тобто позбавити національної автентичності й гордості; б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку всіх згаданих суб’єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації; в) якби такий пам’ятник звели наперекір економічній, а ще більше моральній кризі в головах на добровільні пожертви українців, спроектували на громадських засадах творчі духовноінтелектуальні скульптури, архітектори, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то багато сьогоднішніх євроінтеграційних обструкцій щодо України просто не було б. У Луцьку, видається, немає більшості членів “Свободи” у місцевій раді. Однак там немає зловживань, коли члени цієї буцімто патріотичної організації голосують за надання депутатурегіоналу ділянки для побудови офісу, як це було вчинено в Львівській міськраді щодо парку ім. Богдана Хмельницького, де біля центральної алеї міського парку культури і відпочинку вирито котлован для будов сучасного скоробагатька. Парадоксально, але це зроблено неподалік згаданого вище знакового каменя, закладеного під пам’ятник упівцям.

Чи використаємо Євро—2012 для вашої і нашої свободи?
Нині буцімто вже важко заперечити слова О. Довженка, наведені в його щоденнику, коли він був закритий у московській відкритій тюрмі, що українці — єдина в Європі нація, що немає власно написаної своєї історії, яку вивчали б у рідній школі. Проте, на жаль, Європа вдає, що не знає про цей факт, як і його наслідки щодо денаціоналізації і цілеспрямоване ослаблення українського соціуму. Результати проведення Євро—2012 свідчать, що поляки, особливо молодь, так не думають. Молодь знає, що навряд чи за сучасної українофобії цей факт скоро знайде віддзеркалення в підручниках з історії України. Тому вона може найшвидше зрозуміти необхідність віддати історикам, а не політикам широку соціалізацію факту потрійної окупації. Якби стояв всенародний пам’ятник борцям проти потрійної колонізації України, подвижникам її національної ідеї, тоді ніхто із закордонних політиків не посмів би і заїкнутися, а тим більше давати вказівки будьякому Президентові України скасувати рішення щодо присвоєння відповідних звань чи вказувати, кого випустити з тюрми та включити в списки для голосування. В іншому випадку це розглядалось би як втручання у внутрішні справи суверенної країни, в її природне право належно шанувати народних героїв, що захищали і полягли за рідну землю, за свободу нації.
Тоді й звання “борець за волю України” стало б винятково народним і присвоювалося в контексті буття нації, ексклюзивного її права визначати героїв трагічної і надзвичайно кривавої боротьби за волю своєї Батьківщини впродовж вельми тривалого історичного періоду, за екзистенцію титульного народу. Тоді не було б спекуляцій: Голодомор 1932—1933 років був геноцидом чи ні; ми ослаблена загарбниками нація чи ні; українська мова є зіставною з відповідними мовами окупантів чи вимагає червонокнижного захисту, як зникаючі види фауни і флори. Тоді перед нами не стояла б дилема: нам далі потрібна залишкова гуманітарна політика чи нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту людини і нації. Чому так важко це зрозуміти нашим державникам, чому така низька громадська активність спільноти?
Час дивитися на пам’ятники подержавницькому: як утвердження національної ідентичності, історичної пам’яті українцями, з одного боку. З іншого, — як намагання п’ятої колони зберегти в Україні імперську семіотику, бажання застовпити українську землю знаками колишніх колонізаторів, викликати зневіру до нашої історії. Імперська семіотика танків, сорокап’яток, полуторок себе вичерпала. Нині треба реагувати на спорудження не лише бюста Сталіну в Запоріжжі, а й пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, білбордів в Мелітополі з проханням до Миколи ІІ: “Прости нас, государь”, спонсорування Затуліним фігури “вражої баби” в Дніпропетровську. Така реакція вимагає волі не лише Президента України, а й усіх нас, наших з вами конкретних дій і пожертв. Якби кожен львів’янин пожертвував хоча б десять гривень, то хіба ми вже давно не спорудили б монумент борцям за волю України? Якби не були байдужими, пасивними, то  захистили б парк Богдана Хмельницького в Львові чи Андріївський узвіз в Києві від знищення.
Думаймо глобально, діймо локально, творімо розумно і згуртовано, зокрема і на високих урядових посадах, і в опозиції, і на громадських засадах. Працюймо всі разом — художники, скульптори, архітектори, науковці, бізнесмени, просто не байдужі інтелектуали, журналісти і освітяни, священики і парафіяни, зрештою, політики — щодо втілення концепції боротьби українських патріотів в ХХ сторіччі (чи тільки в ХХму) проти потрійної колонізації нашої Батьківщини!
Сьогодні є очевидним, що візія майбуття України не в ентропії (невизначеності, хаосі, безпорядку, маргіналізації та креолізації корінної нації), а в негентропії, тобто в упорядкуванні та гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального та економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (у центрі — людина, ринкова економіка) і національної (акцент на відродження титульної нації, патріотичної любові до неї) ідеологій. Пора позбутися націоналізму минулого сторіччя як ідеології поневоленого народу, а реалізовувати доктрину вільної людини і нації у вільному світовому співтоваристві, які всупереч ослабленню поневолювачами вибороли державну незалежність. Вони хочуть на засадах економічного націоналізму стати на шлях самостійного розвитку, побудови інноваційної його моделі, духовного відродження, збереження національної ідентичності та цивілізаційної конкурентоспроможності в непоінформованому про Україну світі.

Потрібна нова парадигма
буття нації
Перед українською нацією всенародна мета: розбудувати власну модерну національну державу на спільних духовнокультурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних підвалинах модернізації національної економіки, її перепрофілювання та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку. У цьому контексті українська ідея має виходити з соціогуманістичних засад стратегії розвитку, з нової парадигми буття нації, що оптимально поєднує моральнонаціодержавоцентричність і усередині країни, і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного захисту і людини, і нації. Украй потрібно відштовхуватися від висхідних, засадничих принципів, виходячи зі стану нашого народу — його національного репера. Що таке репер? На землі репер показує висоту даної точки над рівнем моря. Наш національний репер повинен показувати рівень нищення нації. Ми, за Джеймсом Мейсом, постетнолінгвоінтелектоцидна нація. Ми ослаблена нація, в зміцненні потуги котрої ніхто не зацікавлений: ні Європа, ні Росія. Ніхто за 21 рік не зважив на рівень нашої ослабленості, хоча посіпаки Петра І вирізали Батурин, Катерина ІІ знищила українське лицарство — Запорізьку Січ, більшовики розтерзали УНР, поляки провели “пацифікацію”, німці танками (і не лише) двічі глибоко, вздовж і впоперек перерили українську землю. Проте ніхто не хоче бачити, нікого не болить, що до нас упродовж тривікового поневолення застосовували асиміляційноімперську тактику щодо суспільного загалу та нищення насамперед національних еліт.
Розробляти соціогуманістичну концепцію слід передовсім на культурологічній основі, економічному націоналізмі, на нагальній потребі збереження національної ідентичності, недопущення доросійщення інформаційного простору, знищення питомої української мови, споконвічних традицій і цінностей. У постколоніальному просторі маємо твердо пам’ятати мудрі соціогуманістичні настанови Махатми Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порога, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Нам треба мати не лише свого Вашингтона, а й Ганді.
Нам треба розрізняти серед наших найвідданіших польських прихильників євроінтеграції і пільсудських, і міхніків, і бальцировичів, квасневських, але, насамперед, великого поляка Папу Римського — Івана Павла ІІ. Саме він переніс соціогуманістичний імператив, але вже як ідею “сім’ї” у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи), — у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН, з приводу святкування її п’ятдесятиріччя.
Світ над ініціативою Папи не застановився. Ми спромоглися на популістське святкування Дня ненасильства, але не всіх днів у кожному році та щодо кожного ослабленого народу, його беззахисної мови, культури. Але культура, мова, традиції хоча є надбанням нації, водночас вони — феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення, серед яких назвемо Вацлава Гавела, який пропагує “силу безсилих” як чинник, вартий уваги у міжнародній політиці. Влада безвладних конче потрібна, якщо ми хочемо збудувати громадянське суспільство. Гавел тут успадкував традиції, закладені ще Масариком. У нас таких новітніх традицій немає. Тому треба узагальнити давні настанови, препарувати їх до українських реалій, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають нації, їхні мови і традиції. А це означає, що втрачаємо духовноціннісні змісти.
А, може, ми давно їх уже втратили? І не ми, ослаблені українці, а сита, сильна і байдужа до нас Європа. Адже, якби, скажімо, в рамках доктрини “сім’ї” Папи Івана Павла ІІ на початку ХХ сторіччя Європа не озброїла армії Галлера, якби остання не порушила її імператив не втручатися у військові події між Польщею і ЗУНР, врешті, якби поляки надали обіцяну автономію українцям Галичини, то чи була б масакра на Волині? Аналізуймо далі. Чи парламентські крики сьогоднішніх поляків, які буцімто хочуть нас бачити в ЄС, аби спільно проводити його східноєвропейську політику, не схожі на лемент росіян про “притеснение” їхньої мови в Україні аж до застосування елементів геноциду? Чи не може таку “криваву” акцію легко екстраполювати на кримськотатарський народ, на необхідність присутності, звичайно, російської військової бази в Криму. Вона, мовляв, украй потрібна для захисту якщо не росіян, то звичайних інтернаціональних “совєтскіх” (читай, росіян) людей від нових українських буржуазних націоналістів, німецьких колабораціоністів, неофашистів, волинських головорізів і т. ін. І це все поширюється в русифікований і керований не Україною  ефір.
З огляду на це Європа і світ повинні зрозуміти, що не може бути так, щоб ідеологія штучно створеної імперією т. зв. радянської чи іншої прийшлої людини домінувала і зменшувала середовищеспроможність корінної (титульної) нації, що на рідній землі дала назву державі Україна. Чинник обітованої землі ще глибоко не усвідомлений українцями як одна з основоположних ознак нації. Не киваймо на польських парламентських екстремістів, бо наших крикунів не менше. Зрозуміймо просту істину: ніхто нас не буде поважати, допоки самі себе не шануватимемо, зокрема не поставимо достойні пам’ятники борцям за волю України, а насильно депортованим українцям з їхніх рідноетнічних земель не надамо статусу тимчасово вигнаних. Водночас слід враховувати, окрім етнічних, національних аспектів, повною мірою інтеграційний і цивілізаційний контекст у зрізах минулого, сучасного і майбутнього. Ситуацію можна поліпшити, якщо не допустити створення умов потрійної окупації, що в минулому сторіччі панувала на Волині, яку ніхто чесно не хоче визнати такою, якою її створили сильні світу цього. Потрібен не більшовицький інтернаціоналізм, не німецький нацизм, не націоналізм з елементами великодержавного шовінізму, а соціогуманізм як нова парадигма бінарного захисту людини і нації. Соціогуманістична парадигма буття — це матриця національної ідеї України ХХІ сторіччя. Ніде в світі не повинна повторюватися волинська трагедія, коли корінна нація на своїй обітованій землі через насильницькозагарбницькі триби сильнішого перетворюється на національну меншину, якомога більшого і швидшого знищення якої на її батьківщині прагне кожний зайда, що прибув чи то у військовому обозі, чи в танковому авангарді.
Насамкінець неважко дійти висновку, що за результатами домовленостей переможців Другої світової війни в Ялті і Україна, і Польща потрапили до не найгуманнішої зони впливу сильних світу цього. Польщі вдалося вирватися з дружніх обіймів країн Варшавського договору, керованого Москвою, тобто “імперією зла”, і сховатися під парасольку колективної оборони НАТО. Україна десь трохи пригальмувала, її затримали і далі не відпускають, міцно тримаючи на роздоріжжі та затягуючи до Митного союзу чи то “Русского міра”, чи інших імперських новоутворень. Світ забув застереження, що без України не буде Російської імперії, що без вільної України не буде вільної Польщі, отже, забув ціну вибору Україною європейського вектора інтеграції. В українського вибору не тільки регіональноринкова ціна, а загальнонаціональна, водночас загальнолюдська цінність. Пора зрозуміти всім, що ця ціна — не економічно захмарна, а соціогуманістично висока. Тут важлива не тільки економіка, а й непроминальність духовнокультурних, моральних вартостей, головне, не втратити українськість. На землі не все людське є людяним, і вільна Україна — вільному світові, а демократична світова співдружність — самостійній українській соборній державі, гідній людині та нації, єсть достойною метою взаємодії двох (і не лише) народів. Отож замість допомагати втілити національну ідею Україні, а не підтакувати тим, кому вигідно її тримати у важкій шпагатній розтяжці, чи не краще підставити плече ближньому? Добрий сусід ліпше від далекого брата. Полякам — це зрозуміло, бо ще недавно переживали не найкращі часи у своїй долі, будучи в обіймах якнайстаршого з усіх братів. Тому чи не більш гуманно їм запалити свічку та почати втілювати ідею “сім’ї” свого Великого земляка в міжнародні відносини стосовно своєї найближчої сусідки, разом з нею провести, як Євро—2012, міжнародну конференції “Ялта—2” щодо впровадження в ХХІ сторіччі нової соціогуманістичної доктрини бінарного захисту прав і людини, і нації? Голос сильних світу не повинен робити безголосими народи і народності, що були ослаблені імперіями та окупантами. Таким способом допомогти назавжди покінчити з ностальгією за “імперією зла” так званим радянським людям, що забули не тільки злочинний геноцидний Голодомор українського народу, а й криваві етнічні чистки на українській землі не одного загарбника. Широка і щира підтримка двома палатами польських парламентарів міжнародної акції “Ялта—2” була б кращим застосуванням нашими адвокатами власних сил і талантів, а не чужих ініціатив та підказок, що лунають від реваншистів і великодержавників, що імперським неситим оком зазирають “на край світу, щоб загарбать”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment