Крізь призму особистих відчуттів

Олександр ПОНОМАРІВ,
заступник голови Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Книжка спогадів відомого українського мовознавця Михайла Кочергана являє собою опис життя українця на тлі подій, що відбувалися в Україні з кінця 30-х років минулого століття до сьогодення. Уперше ми зустрілися з ним на початку 60-х років, коли я після закінчення Київського університету ім. Тараса Шевченка прийшов працювати до Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Академії наук Української РСР. А Михайло, закінчивши Дрогобицький педінститут, зробив спробу вступити до аспірантури Інституту мовознавства. Тодішній директор Інституту Іван Білодід уживав усіх заходів, аби не допустити до керованої ним установи галичан. Якщо там деякі з них і працювали, то завдяки попередньому директорові, академіку Леонідові Булаховському. Незважаючи на відмінно складені іспити, Михайла під різними приводами до стаціонарної аспірантури не прийняли.
Мене, вихідця з південносхідного кутка української землі, зблизила з Михайлом, що народився в західній частині Львівщини, національна ідея. Ми часто розмовляли про долю України, про відродження української мови на всіх наших етнічних теренах. Я почув багато розповідей про життя західних областей України після 1939 року. І ось тепер про все це можна прочитати в книжці “Про час, про себе і людей. Спогади” (К., ВЦ “Академія”. — 2012, 224 с.).
Коли настав “золотий” вересень 1939 року, автор спогадів, хоч і був ще малий, “відчував, що спочатку до радянської влади люди ставилися нейтрально, можливо навіть стримано позитивно”. Але представники нової влади швидко почали наводити “нові порядки”, особливо, коли відступали перед приходом німців. Одним із наслідків такого порядкування були “тисячі замордованих, понівечених до невпізнання політичних в’язнів у Самбірській тюрмі”.
Після вигнання німців до села знову прийшли радянські солдати, а з ними й радянська влада. З’явилося розпорядження спалити всі книжки, видрукувані не в радянських видавництвах. За непослух — кара в’язницею або виселенням до Сибіру. “На подвір’ях палали вогнища, в яких горіли “Кобзар” Тараса Шевченка, що був у кожній хаті, твори Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша, Володимира Винниченка, номери журналу “Дзвіночок”…
Одним із великих лих було заганяння людей до колгоспів. “Це ж треба було організовувати колгоспи в Західній Україні 1947 року, в час, коли вихідці зі східних областей України, де були колгоспи і лютував голод, блукали нашими селами в пошуках шматка хліба. Ніхто собі такого життя не бажав, тому опиралися, як могли. Найбільше противилися ті, хто втрачав кров’ю й потом зароблене господарство. Їх влада постаралася ізолювати: в одну ніч вони були вивезені до Сибіру”. Михайлова мати, попри всілякі погрози, відмовлялася вступати до колгоспу і підписала заяву про вступ тільки після того, як її два дні протримали в підвалі (а вдома ж були голодні діти й худоба!). “Вступаючи до колгоспу, ми мали більше десяти гектарів землі. Тепер нам відміряли двадцять п’ять сотих, куди ввійшла хата з подвір’ям і фруктовий сад… Позбавивши селян землі, влада за ці куці присадибні ділянки обкладала людей непосильними податками”.
Можна довго цитувати автора спогадів, але ліпше прочитати їх. Проте наведу ще один уривок із книжки. Досі в Україні є люди, які поширюють брехливі відомості про те, начебто вояки УПА тероризували вчителів, яких привозили в західні області навчати дітей. “У Коблянській школі українську й російську мови викладали випускниці Старобільського учительського інституту, що на Луганщині. Вони в силу своїх можливостей виконували покладені на них обов’язки. Учні й батьки ставилися до них із повагою. Ніхто їх не переслідував, не тероризував, і їхньому життю ніщо не загрожувало. Інша справа, що були молоді вчительки, які ретельно виконували спеціяльні завдання енкаведистів, вистежували, де переховуються повстанці, з ким контактують, і відповідну інформацію надавали репресивним органам. Таких стукачів чекала розплата”.
Долаючи всі негаразди нелегкої долі, талановитий Михайло Кочерган наполегливо працював. Під час навчання в Самбірському педучилищі, поринаючи в глибини педагогічної науки, він почав відвідувати хореографічну студію при міському будинку культури, де опановував ази хореографії під керівництвом досвідченої колишньої балерини загадкової долі Лариси Добржанської, певний час був артистом Дрогобицької філармонії. Це знадобилося йому, коли він став викладачем Дрогобицького педінституту і створив у ньому вокальнохореографічний ансамбль “Пролісок”, у якому був художнім керівником і хореографом.
Доклавши чимало зусиль до вироблення й підготовки програми, керівник ансамблю домігся того, що “Пролісок” став широко відомим в Україні та за її межами. Про виступи “Проліска” писали в газетах, розповідали в радіо й телепередачах Львова, Києва, Москви, столиць прибалтійських та инших республік колишнього Радянського Союзу. Художньому керівникові ансамблю обіцяли звання Заслуженого артиста УРСР. Та не вийшло. “Після якогось урядового концерту в Жовтневому палаці в Києві підійшов до мене один із керівників від культури, показав пальцем на двох дівчат з ансамблю і велів мені відправити їх цього вечора розважати високе начальство. Я сказав, що в моєму колективі дівчата цим не займаються. — Тоді обійдемося без Вашої допомоги, — сказав він. — Варто мені поманити їх пальчиком, і вони самі прибіжать. — І не старайтесь, бо нічого у Вас не вийде. А коли б так раптом сталося, то тих дівчат завтра в ансамблі вже не було б. — Тоді плакало Ваше почесне звання Заслуженого артиста. — Якнебудь переб’юся і без звання, — відповів я”. У розквіті творчих досягнень “Проліска” Михайла Кочергана за “хибні погляди щодо деяких питань ленінської національної політики” було звільнено з посади викладача інституту, а отже, й керівника ансамблю.
Викладацька робота, керування мистецьким колективом, постійне перебування під ковпаком “компетентних органів” не заступили головного в житті М. Кочергана — захоплення науковими дослідженнями. Тему докторської дисертації він обрав складну: “Лексична сполучуваність і значення слова” на матеріялі української, білоруської та російської мов. На канікулах, замість відпочинку під час відпусток він місяцями просиджував у лексичних картотеках мовознавчих установ Києва, Мінська, Ленінграда. А водночас брав участь у наукових конференціях, семінарах, симпозіумах. Михайло Кочерган відбувся як педагог, науковець, митець. Він доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України. Про життєвий шлях ученого й доброго громадянина України читач довідається докладніше, прочитавши його спогади.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment