Монолог Майстра: «Я — актор» 22 липня 2012 року відійшов у засвіти Богдан Сильвестрович Ступка

— Над колискою — ку-ку!
Над чолом крутим — ку-ку!
Над хрестом німим — ку-ку!

Ось як можна вмістити людське життя у три рядки. Кожен із них окремо — нічого, а разом — усе. Лишається тільки позаздрити поетам і поезії, коли їхнє слово справжнє.
Я — актор. Часто говорю чужими словами, очі мої зі сцени чи з екрана випромінюють світло чужої любові, метають блискавиці зненависті, в’януть від байдужості… Є в цьому щось моторошне. Здавна у професії актора вбачали щось принизливе, блюзнірське. Навіть поширена теорія, буцімто гарний актор — це бездоганний камертон, інструмент, майже позбавлений власної особистості, який зате вміє сильно і точно відлунювати почуття й думки інших — режисера, драматурга, сценариста.
Я — актор. І щасливий цим. У мене тисячі життів від першого до останнього “куку”. Нині захоплюються віртуальною реальністю, фантазують щодо можливості засобами технічного прогресу через гру торкнутися інших світів, відчути себе героєм, генієм, чудовиськом, пережити неймовірні пригоди й авантюри. Я вмію це робити без жодних приладів. Бо я — актор. Я навчався цього спершу в студії при Театрі ім. М. Заньковецької в Бориса Хомовича Тягна, а потім (через два десятки років!) у Київському театральному інституті. І коли мене запитують, чому ось стільки років лягло між студією та інститутом, анітрохи не лукавлячи, відповідаю: “Я читав підручник життя”. І користувався знаннями спершу на сцені, а згодом і перед кінокамерою.
Згадуючи ті часи, один із моїх, лагідно кажучи, “доброзичливців”, похвалився, що переграв усі головні ролі в репертуарі театру, а Ступка тоді був усьогонавсього задніми ногами коня. Що ж, можна побути й ногами, аби добре навчитись ходити. А пізніше, навіть падаючи, прохрипіти річардівським голосом: “Півцарства за коня!”
Вчора на подіум я виходив Миколою Задорожним в “Украденому щасті”, Дон Жуаном у “Камінному господарі”, булгаковським Майстром, Тев’ємолочарем, Котляревським, Гоголем…
У театрі я щовечора помирав, зваблював жінок, когось убивав, із когось сміявся. Якщо дотримуватись “вічних” постулатів Станіславського, можна було б збожеволіти або легко шаблонізуватись.
На сцені в театрі кожна мить неповторна. І ту ж саму роль вже не зіграєш як учора. Оце і є закон змінності акторського творення. Ні, не відступати від загального плану вистави, але в деякі моменти мати право імпровізації, доповнювати персонажа власним способом мислення і своїм характером. Саме це підтримували мої вчителірежисери, вихідці зі школи Курбаса — Борис Тягно та Доміан Козачковський, а пізніше і Сергій Данченко, Володимир Опанасенко, Володимир Оглоблін. З їхньої мудрості й діянь ми, актори, приходили до розуміння, що мистецтво — форма, а зміст цієї форми — в тобі, що в один потік двічі не увійдеш.
Доторк до вічного, до класики. Це щось таке хвилююче, таке захмільне, що стаєш, наче переліплений наново з глини Адам, і починаєш творити в собі й собою того відомого всім персонажа, але не такого, яким він був до тебе. Подібне я відчував, коли приступав до ролей Річарда III та Ліра. Першого колись могутньо зіграв Лоуренс Олів’є, другого — Соломон Міхоелс. У “Річарді ІІІ” я шукав засоби, як би проявити і підтвердити, що Господь сотворив і ката, і жертви для нього. У “Королі Лірі” вже на самому початку я з’являюсь зі свічкою серед білого дня. Критики порівняли це з діянням історичного Діогена, що з ліхтарем удень шукав Людину. А режисерові, і мені також, хотілось підкреслити, що немає в короля друзів, окрім власної тіні.
Якщо театр — це рух до героя від вистави до вистави, то кіно — вихоплений і закарбований спалахмить. Можна зробити кілька дублів однієї й  тієї ж миті, а пануватиме обрана режисером. Інколи, на мою думку, і не найкраща. Але кіно — то відразу мільйони глядачів, мільйони поціновувачів і критиків. Відчув це, коли зіграв Богдана Хмельницького у фільмі “Вогнем і мечем” польського режисера Єжи Гофмана. Не такий славний гетьман у поляків, як у нашій літературі, у наших фільмах. Та це й зрозуміло, адже саме повстання українського козацтва і поспільства розвалило польську державу “од можа до можа”. Але я — актор. І зіграв так, як його вельми барвисто описав Генрік Сенкевич. Хмельницький не стереотипний, він більше схожий на того, яким його бачив Тарас Шевченко. Пригадуєте вірш “Якби то ти, Богдане п’яний”?
У кожного сущого на землі індивіда свої таланти, свої людські якості, свої гріхи. І наш гетьман, маючи дар полководця й організатора мас, люблячи свободу й Україну, був сином свого часу. Поляки кажуть, що маса, натовп — це жінка. А жінки люблять сильних мужів. Уже десять літ, як Україна стала незалежною. Важко твориться суспільство, де нема єдності. Поодинці ми наче й українці, а разом — ні. Намагання одними поняттями — масова політика, масова економіка, маскультура — урівняти життя нових багатих і нових злидарів — то марна справа. Навіть прорахунки не залишають ніде порожніх місць. А в культурі порожні місця ніколи не бувають порожніми, їх заповнюють темні сили…
Я — актор. Я учень світу і життя — навіть сьогодні, коли давно вже перейшов свій полудень, продовжую вчитись. В один потік двічі не ввійти.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment