«Не дай спати ходячому…»

Такий життєвий девіз обрав для себе Вчитель з великої літери, шевченкознавець, шевченколюб, активний громадський діяч Іван Павлович Бучківський. Другим його девізом є: Бог і Україна. І це не просто гарні слова — це повсякденна праця — у майже 90 років…

Мирослава ОЛІЙНИК
(БУЧКІВСЬКА),
член Національної спілки журналістів України

Іван Бучківський (мій батько) народився в селі Купновичі Самбірського району на Львівщині, у простій селянській родині Павла і Марії, яка прищепила найголовніше — жадобу до знань. Книжки для нього були і залишаються найбільшим скарбом. А Великий Кобзар став для нього духовним наставником.
Громада села послала здібного хлопця продовжувати навчання до Самбірської гімназії, узявши витрати на себе. Навчання велося польською мовою. Наступний освітній заклад — Дрогобицький учительський інститут. Так він став учителем, пропрацював 65 років на освітянській ниві. У зрілому віці навчання продовжив у Луцькому педінституті за спеціальністю “Українська мова та література”.
Ще у далеких 1944—1947 роках, ризикуючи життям, Іван Павлович проводить підпільний “Університет історії України” для вояків Української Повстанської Армії. Склавши програму занять, за викликом (стук у вікно) він із проводирем ішов посеред ночі у “гніздо” упівців з навколишніх теренів. Учитель розумів, що його виклади — зброя проти більшовизму, тому вміло поєднував основну вчительську і директорську працю з підпільним курсом.
4 серпня 1948 року на могилі у Каневі, взявши грудочку землі, дав обіцянку Шевченкові побудувати в рідній місцевості пам’ятник.
1955 року Іван Павлович із сім’єю з Купнович переїжджає в село Градівка тепер Городоцького району Львівщини, в якому він і дружина Тетяна починають учителювати. Мешкає там і донині, тільки у вічність відійшла кохана дружина, з якою минулого червня відзначали 60ліття спільного життя…
Іван Павлович уміє надихати патріотичними почуттями, якими володіє сам. Його щирий патріотизм відчуває кожен, а в ті роки непросто було бути “українцем”.
За чистоту мови він бореться і досі. Іван Павлович надзвичайно відповідальний, на різних зборах і засіданнях організацій читає змістовні тематичні доповіді, виголошує промови, які переважно готує вночі… Пише вірші, які друкують районні газети.
Мрія про встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку не полишала його ні на мить. Тепер уже “дві мрії”: у рідному селі Купновичі та селі Градівка, яке стало його гаванню…
Ініціатива та безпосередня участь у зведенні пам’ятника вимагали не тільки виснажливої організаторської роботи серед населення, а й невтомного “оббивання порогів” органів влади. Та все минуло — і у вересні 1964 року в селі Градівка було встановлено перший пам’ятник Т. Г. Шевченку на Городоччині як дарунок до 150ліття від дня народження. Другою мрією мало бути погруддя у селі Купновичі Самбірського району. Але визначення місця громадою села, насадження парку не увінчалося відкриттям пам’ятника… На 21 рік було вето радянської влади. Аж 1989 року купновичани (і не тільки) з великим піднесенням “вітали” Шевченка на своїй землі.
Започаткувавши на Городоччині громадськополітичну організацію “Народний Рух України”, І. П. Бучківський згромаджує навколо себе свідомих українців. 1988 року він створює районне об’єднання на захист української мови. Першими членами цього руху були: І. Хома, С. Стойко, О. Дунас, Є. Шабат.
Особливі сторінки життя Івана Павловича відзначені служінням ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Так 1989 року, підпільно, у Градівській школі, бо про приміщення в Городку не могло бути й мови, відбулося перше засідання занедбаної “Просвіти”. Комуністи збунтовані, бо інформація вийшла за межі школи. І. П. Бучківського щотижня викликали у керівні інстанції і погрожували звільненням з роботи… Та ці заборони його не лякали.
Безкорислива діяльність Івана Павловича на ниві Городоцької “Просвіти” триває вже майже 25 років. Осередки організації він створив у селах Градівка та Купновичі, він є членом “Просвіти” міста Самбір.
У Городку та районі І. П. Бучківський як голова церковногромадського комітету на честь виходу українських церков із підпілля 24 вересня 1989 року організував спільну літургію, в якій узяли участь 10 священиків — УГКЦ, УПЦ та УАПЦ. Це був гарний початок у справі примирення українських церков на честь святкування 1000ліття Хрещення Русі. Іван Бучківський організував також 2000 року святкування двотисячоліття приходу в світ Сина Божого Ісуса Христа зі встановленням і освяченням священиками різних конфесій пам’ятного Хреста на Крижовій — на межі Городоцького і Комарнівського деканатів. З його ініціативи споруджено дві символічні могили борцям за волю України, на честь її незалежності організував встановлення пам’ятних хрестів у рідних селах. 2001 року Іван Павлович створив при Градівській середній школі каплицю Покрови Пресвятої Богородиці, яка стала водночас кабінетом християнського виховання. Тут Іван Павлович 15 літ викладав християнську етику, додатково очолював катехизисну школу при церкві Преображення Господнього в рідному селі Градівка.
Усе: час, сили, здоров’я, вкладені у велику справу, — не для похвали й нагород. Відмінна риса І. Бучківського — скромність.
До слова, про здоров’я. У Івана Павловича був цілий “букет” хвороб, які з Божою поміччю переміг. Довге лікування не зламало його твердого духу. Незабутньою подією був випадок узимку 1946 року, в переддень Святого вечора, коли І. Бучківський поспішав до батьків у Купновичі. Засніжена стежина не давала можливості йти далі, тому, вирішивши відпочити, присів… Втрата свідомості від переохолодження могла закінчитися фатально, якби не священик Михайло Греділь, який їхав фірою (возом) неподалік і, помітивши невеличку темну цятку в снігу, вирішив звернути… Подібних “випадків” було немало…
Протягом десяти років Іван Павлович очолював районне методичне об’єднання вчителів української мови та літератури. У Градівській школі створив перший у районі кабінет образотворчого мистецтва.
1997 року вийшла книжка “Минуло п’ятдесят літ…” (“Арсенал”, Львів) — Спогади про Самбірську учительську семінарію і Пласт (ВСУМ) у 1941—1944 рр.), головою редакційної колегії якої став І. Бучківський.
Особливе місце у невтомній діяльності Івана Павловича посідає організація численних екскурсій до святих та визначних місць України. Таких поїздок налічується вже 245! З них до Канева — 25.
Торік подорож пролягала карпатським краєм. У маршрут поїздки, яку організував І. П. Бучківський разом зі своїм помічником Василем Семеновичем Лилом, входили: Гошів — монастир; Старий Угринів — садиба, музей та пам’ятник Степану Бандері; Скит Манявський — православний монастир, заснований Йовом Княжницьким 1606 року біля села Манява ІваноФранківської області, який був одним із осередків культурного життя в Галичині; Яремче; Космач і славнозвісна Говерла! Зупинюся на найважливіших моментах.
Старий Угринів. Садибамузей Степана Бандери, особливо музейкриївка, де ми розглядали збережені атрибути підпільного життя упівців. А ще почули детальну розповідь про С. Бандеру і його побратимів.
На Говерлу разом із усіма вирушив й Іван Бучківський, хоч сили його підвели і він повернувся назад. Що ж, роки беруть своє… Хоча ще кілька років тому Говерла йому підкорилася!
У Криворівні відвідали літературномеморіальний музей Івана Франка. Одна кімната музею присвячена видатній мешканці села Парасці ПлитціГорицвіт, яка є автором понад тисячі рукописних та власноруч переплетених і ілюстрованих книг, великої колекції ікон.
У Космачі ІваноФранківської області, у будинку під номером 218, — музей Олекси Довбуша. На подвір’ї — власноруч витесаний з каменю пам’ятник народному герою, а “причетний” до цього всього — Михайло Ількович Дідишин (справжнє прізвище Юсипчук).
М. Дідишин у горах знайшов хатину, біля якої був смертельно поранений Олекса Довбуш, розібрав її і переніс на своє подвір’я. Як дорогоцінний скарб, оберігає свої надбання. А ще — пише вірші (“свіжа” збірка “О. Довбуш”, Косів, 2011).
Наступною грандіозною поїздкою торік була мандрівка на Запоріжжя, відвідання славнозвісної Хортиці, яка належить до одного з семи чудес України. Острів Хортиця — найбільший на Дніпрі (завдовжки 12,5 км, завширшки 2,5 км), тому і обрали козаки його за свою “резиденцію”. Ми оглянули відтворену Запорозьку Січ, автентичні речі в Музеї історії запорозького козацтва. Тут зустрілися з просвітянами Запоріжжя, які гостинно прийняли нас.
Не менш важливі і цікаві інші пункти нашого маршруту: Умань. Софіївка. Легенда кінця XVIII—початку IX століть. Мальовничий парк, який неможливо обійти за день. Для І. Бучківського ця територія України подвійно дорога — звідси родом була світлої пам’яті його дружина Тетяна, найперший друг і помічниця. Вона, також учителька, потім заступник директора школи справлялася з немалим домашнім господарством, виховала трьох дітей, а найголовніше — за комуністичних часів навчила їх вірити в Бога…
А далі — Нікополь, де Богдан Хмельницький був оголошений гетьманом, звідси вирушив у великий похід на поляків. Дорогою — село Капулівка, де похований Іван Сірко.
Далі Дніпропетровськ, що пам’ятає Дмитра Яворницького, у музеї якого зараз зберігаються незліченні унікальні предмети. Оглянули ми також меморіальний будинокмузей академіка Яворницького, в якому він мешкав у 1905—1940ві роки ХХ ст. Відвідали Жовті Води, знаменні першою переможною битвою Б. Хмельницького 1648 року над військами Речі Посполитої…
Іван Павлович лягає опівночі, а встає раненько, бо чекають на нього невідкладні справи. У районі домовляється про чергову заплановану екскурсію, тут із ним обговорюють найактуальніші події, затверджують плани до реалізації. Справи чекають і у Львові: то засідання обласної “Просвіти”, то зустрічі з людьми для реалізації творчих задумів, то відвідання Музею історії народної освіти, до створення якого причетний…
2012 року, навесні, І. П. Бучковський зорганізував посадку молодого дуба на відзнаку 200річчя від дня народження будителя національного духу Маркіяна Шашкевича. Просвітяни виголошували промови, теплі слова, читали вірші, а Іван Павлович сказав: “До символічного деревця приходитимуть люди, щоб набратися твердості духу, укріпитися в любові до рідної мови, народу, землі, України”.
А восени святкували 100ліття Пласту в Самборі Львівської області. Склавши пластову присягу 1942 року, Іван Павлович пройшов із нею нелегкий шлях боротьби за українську ідею. Це була і є важлива віха його патріотичного життя, він став найстаршим пластуном Самбірщини.
2011 року, згідно з Указом президента України, його нагородили ювілейною медаллю “20 років незалежності України”. Але І. П. Бучковський працює не задля нагород…
Прикра ситуація склалася нині з приміщенням Городоцької “Просвіти”, яке захопили приватні особи. Гірко, що люди у переддень святкування 145річчя організації опинилися на вулиці…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment