Не хата, а музей — із пропискою для хотинської історії

Будинок у селі Хотин Радивилівського району, в якому мешкає Надія Мельник зі своєю родиною, унікальний: заходиш до нього як до звичайної оселі, а виходиш — нібито занурився у вікові глибини історії, частину будівлі господиня обладнала під етнічнокраєзнавчий музей, а експонати — речі, зібрані на рідних теренах за останні півстоліття.

Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська обл.

“Моя колекція —
не кладовище експонатів”
— Колись мені наснився дивний сон, — розповідає Надія Андріївна, — ніби стою я над виритою ямою і кидаю туди всі свої надбання: книги, старовинний одяг, давні побутові речі тощо. Як раптом голос ізза спини: “Що ти робиш?! Схаменися! Не викидай! Ти знаєш, як усе це важко збиралося, але ти не знаєш, як усього цього потребує покоління 2001го року”. Чому саме 2001го, я тоді не второпала… Та ось нещодавно  приходить на екскурсію до мого музею один клас з Хотинської школи. Від побаченого діти були в захваті. Роздивляються, розпитують… Я також їх запитала: “З якого ви, дітки, року народження будете?” І тут всі видають: “З 2001го!” Тоді й пригадала оте видіння. Отже, моя справа — не лише для мене, а й для наступних поколінь, адже музей — це не склад, не кладовище експонатів, а безмежний простір від минулого до майбутнього, відкритий для людей.

Ритуальний горщик
Першим “серйозним” експонатом для колекції Надії Мельник став давній ритуальний горщик. Його селянка знайшла на місці колишнього дохристиянського могильника у сусідньому селі Полуничне. Екскаватор копав пісок, серед якого опинилася потріскана посудина, такий собі гібрид горнятка та глечика.
Невдовзі цей могильник став місцем розкопу для археологічної експедиції під керівництвом легендарного Ігоря Свєшнікова. Ігор Кирилович почав цікавитися у місцевих мешканців про знахідки. Дізнався й про археологічну колекцію Надії Мельник. Ось так і зав’язалася дружба двох дослідників історії, що тривала десятиліття, аж до смерті Ігоря Кириловича.
А науковці за допомогою сучасних технологій встановили, що знайденому горщику дві з половиною тисячі років, він — ритуальний. У нього висипали прах померлого, закопували посудину разом із двома іншими горщиками — для їжі та питва. Ось таким чином, за давніми віруваннями, людина мала вікувати на тому світі.
Легендарний Свєшніков навчив, як визначати вік реліквії
— Щодо найдавніших речей з мого музею, — розповідає Надія Андріївна, — то тут чимало так званих тисячників. Зокрема це кремнієві знахідки (серпи, молоти, сокири), яким по десять тисяч років. Трохи менший вік у наконечників, списів… Деякі з них збереглися з первіснообщинного ладу. Найцінніші речі Висоцької культури, з яких і розпочалося моє захоплення старожитностями. На деяких екземплярах, знайдених у Полуничному, зберігся навіть давній орнамент — гілочки ялини. Це символ вічного життя. З часів Висоцької культури маю дві бронзові застібки для одягу, сережки або ж, як їх називають, дармовиси, та дитячий браслет. А ось люльки, знайдені на хотинських теренах. Утім, це вже експонати пізнішої доби — Хмельниччини. Серед речей цього історичного періоду я виокремила б козацьку шаблю і великий господарський глечик. Шаблю знайдено на місці переправи козаків під час Берестецької битви 1651 року, на річці Пляшівка, яку чистив екскаватор і ковшем викинув на берег збережену в мулі козацьку амуніцію. Щоправда, шабля виявилася пощербленою, з відбитим вістрям. А глечик дістався мені від односельців, котрі знайшли його на горищі і принесли до музею. Цей горщик також став предметом дослідження науковців. Експертиза встановила, що він із ХVІІ століття. Більше того, на його горловині добре збереглася полива, і саме по цій поливі Ігор Кирилович Свєшніков навчив мене визначати вік предмета та його належність до певної культури.

На покуті — “Благословенник” від прадіда
У музеї Надії Мельник тисячі експонатів. І за кожним із них конкретна історія, а то й доля, якот із вишитою сорочкою, яку передала односельчанка Катерина Франчук.
У повоєнний час подружжя Франчуків опинилося на засланні в Норильську, брали участь у тамтешньому повстанні в’язнів, витримали всю доленосну тяжбу і зберегли національний дух. А підтримувати духовний зв’язок з Україною допомагав їм національний одяг, пошитий власноруч на засланні.
Є щось глибинне і в рушникові, що висить поруч із сорочкою. Він вишитий на сході України, у Хотині опинився 1933 року, коли за шматочок хліба люди з підрадянської України віддавали останнє. Орнамент цього рушника різниться від хотинських, де переважно вишивали квіти. А на тому, обміняному на хліб, — колоски.
У домашньому музеї пані Надії мене вразила зброя — від козацького періоду до часів Другої світової війни. Тут і повстанські обрізи, і незвичні круглі гранати, схожі на ядра до гармат, і навіть сокира, більша від звичної  удвадцятеро.
— Кілька разів під час війни довкола Хотина падали збиті літаки, — згадує Надія Мельник, — отож односельці брали з літаків метал і переплавляли його на посуд, якого не вистачало. Серед такого алюмінієвого посуду у моїй колекції і ложки, і тарілочки, і каструльки. А перша у посудному наборі — ложка мого діда Івана, яку він вилив ще на початку минулого століття, коли одружувався. Тоді це був іменний подарунок дружині в день весілля. Сімейного в музеї дуже багато, починаючи від прадідівської ікони “Благословенник”, яка передається з покоління в покоління.

Односельці, знані за піснями та прізвиськами
Окрім музею, у пані Надії ще низка дослідницьких справ. Одну з них вона вже втілила в життя — видала книгу про історію рідного села “Святі місця землі моєї… Хотин”. На черзі — нова книга про минувшину та сучасне Гоноратки, прилеглого до Хотина села. Надія Андріївна також збирає і записує стародавні розповіді та народні пісні свого краю. Лишень із уст односельчанки Марії Іванівни Романюк, яка уже, на жаль, відійшла у засвіти, хотинська дослідниця фольклору записала понад сто пісень, частина з яких (повстанських) притаманна тутешньому краю.
Є в творчому арсеналі матеріали про відомих людей, що народилися, пов’язали свою долю з Хотином, Полуничним, Гонораткою; є науковокраєзнавча праця про розпис місцевих писанок, є товста папка зібраного матеріалу про походження сільських прізвиськ.
— У Рівному я брала участь у науковій народознавчій конференції, де говорили про те, як  виникають прізвиська. Тема так захопила, що я вирішила дослідити всі прізвиська, що побутують у нашій місцевості. У результаті відкрила для себе багато цікавого, пов’язаного з людськими долями. От, приміром, є у нас люди, яких здавна називають Пташини та Комахи. Чому? У першому випадку чоловік поселився в селі, взяв город під лісом, посіяв там пшеницю, але щоразу, коли навідувався на поле, заставав там зграю птаства, що живилося посівом. У розпачі він скаржився землякам: “Та хіба ж це моє поле. Це ж пташине”. Ось так і нарік сам себе Пташиною. Щодо Комах. Облюбував чоловік місце для будівництва хати, а там — комашник. Не зміг селянин зруйнувати комашине царство, та й інше місце для житла вибирати не хотів, тому переніс комашник до лісу. Відтоді в народі сам став Комахою.

Музей є —
музеюсадибі бути!
У виставковій залі музею представлено лише дещицю старовинних речей, бо їх усіх вмістити в площу, виділену під музей, неможливо. Але вихід із цієї ситуації є. Більше того, є можливість створити в Хотині справжній музейсадибу.
— Від діда мені лишилося у спадок старе господарство: хатина, стодола, клуня, —  говорить пані Надія, — а там верстати, діжки, посуд, лавки, столи, жорна… Більшість цих речей дід Іван виготовив власноруч. Приміром, дерев’яні сумки для школярів, які він майстрував у повоєнний час і якими користувалося півсела. Або ж дерев’яні туфлі — таких ніде не зустрінете. А тоді, після війни, ходили і в такому взутті… Або ж печатка “Просвіти” із сусіднього села Острів… Отож у дідовій хаті можна відкрити воістину народний музей, де кожна річ нагадувала б про старовину, про історію суспільного розвитку. Але перед відкриттям такого музею треба відремонтувати хатину — підлатати стіни, дах, у якому ще з минулої війни є не менше десятка дір від куль. На відновлення необхідні кошти. З району мені пропонували на ремонт дідівської хатини три тисячі гривень. Але ж це мізер. Утім, я  маю надію, що задум вдасться здійснити, що до нового музею, як і до теперішнього, навідуватимуться люди, у ньому часто відбуватимуться народознавчі заходи, а отже, не перериватиметься сув’язь поколінь.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment