Пересопниця — столиця першокниги. Культурно-археологічний центр на Волині

Людмила ТАРАН

Одна дорога сюди чого варта! Краєвиди насичують зір і лікують душу. Соковиті пагорби, куди оком не кинь — щедра зелень. Обабіч доріг — дикі айстри, квітучий звіробій, дивина скіпетровидна, петрів батіг, сивий полин. А ще — лелечі гнізда, що є показником екологічного благополуччя. Коли ішла до княжого дитинця вже в Пересопниці, один бузьок стояв просто на дорозі й дивився на мене: мовляв, чого порушуєш мій спокій?
Його видно здалеку — висока вежа із золотою банею ніби виростає із розкрилля сторінок величезної Книги, горує понад смарагдовим довкіллям. Це — Культурноархеологічний центр, присвячений Пересопницькому Євангелію. Будувався він до ювілею — 450річчя Першокниги у 2011му. Не секрет: як завжди, прискореним методом, за три місяці. Саме тут, у Пересопниці, на місці, де 1561 р. завершилася п’ятирічна праця над Книгою, звели музейний комплекс. Це — два поверхи вежі: археологічний музей і музей Пересопницького Євангелія. Поряд, на мальовничій території, — відтворена садиба княжого дружинника, сцена, майданчик для ярмарків, монастирище (княжий некрополь), а через дорогу, коло Святомиколаївської церкви та дзвіниці ХVIII ст., на дитинці, оточеному оборонними валами, — музей давньоруської зброї та обладунків “Фортеця”. Звідти відкриваються такі краєвиди, що душа розширюється, а серце співає… Без пафосу мовлю: промовляє сама історія. Тим більше, коли поряд, в експозиції, тутешні автентичні раритети.
Пересопниця не в ХVІ столітті заснована: в ХІІ—ХІІІ ст. — це столиця удільного князівства, літописне місто, де правили відомі представники династії Мономаховичів. Утім, археологічна частина експозиції розпочинається з палеолітичних артефактів — і всі вони віднайдені туттаки, як і чимало інших унікальних речей.
На початку ХІІІ ст. удільним князем у Пересопниці був Мстислав Ярославович Німий, який княжив тут понад тридцять років. Саме він, вважається, побудував відомий монастир Різдва Пресвятої Богородиці. Тут і було пізніше завершено переклад Євангелія українською мовою. Нині на місці, де знаходився монастир, стоїть хрест.
Пересопницьке Євангеліє — реліквія загальнослов’янського значення. На ньому президенти України присягають на вірність народові.
Культурноархеологічний центр зводився з розрахунку, щоб було приміщення не тільки для експозиції та фондів, а й для бібліотеки, конференцзалу, а також невеличкий блок, де могли б ночувати археологи. На такому плануванні Центру, до речі, наполіг його директор Микола Федоришин, котрий, як мовиться, бував по світах і бачив, як це прийнято у відповідних закладах: місця і для зустрічей науковців, і для побуту археологів, і, власне, музейний простір.

Покликання, доля, місія
Директор культурноархеологічного центру Микола Федоришин — людина на своєму місці. І це не тільки тому, що виріс він фактично у самій Пересопниці. Мова про “сродну працю” за Сковородою. Культуролог, організатор міжнародних фольклорних фестивалів, він, за його словами, все життя йшов до того, щоб бути поруч Української Першокниги. Далеко до того часу, як постав музейний комплекс у Пересопниці, його цікавила історія рідного краю. Та й невипадково з дитинства траплялися йому старовинні залізні наконечники, ножі, черепки глиняного посуду чи давні свистульки. Якнеяк, землі тут споконвіку були заселені. Всі артефакти згодом передав до археологічної експозиції.
Починав Микола Федоришин як завідувач клубу в с. Іскра Рівненського району. Згодом — директор Рівненського районного краєзнавчого музею (автор експозиції), потім — праця на відповідальних посадах Рівненщини, пов’язаних із культурою, освітою, охороною культурної спадщини тощо. Доля повернула його на круги своя, до Пересопниці, де з 17 серпня 2011 року М. Федоришин — директор Культурноархеологічного центру “Пересопниця”.
Натура Миколи Васильовича — активна, діяльна. Було б таких українців критична маса — і вийшли б ми на рівень Польщі чи країн Балтії. Ентузіастичний, ініціативний, він, що в наших широтах досі рідкість, має і менеджерський талант. А ще — наполегливий і послідовний. У Пересопниці він з однодумцями домігся встановлення пам’ятного Знака українській Першокнизі. Легко сказати. Ішов 1989 рік. М. Федоришин: “Тоді ми заручилися підтримкою Спілки письменників України. Час був непевний: комуністи не здавали своїх позицій, але демократи намагалися йти в наступ. І тут, у Пересопниці, сталося майже диво: представники обох політичних таборів були на урочистостях з нагоди відкриття пам’ятного знака. У мене зберігаються світлини цієї події. Сама ідея святкування ювілею створення Пересопницького Євангелія вже тоді набула значення символу української державності”.
Звісно, Микола Васильович активний просвітянин із 1989го. У 2005—2009 рр. — голова Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, з 2009го — член правління ВУТ “Просвіта”.
Щойно Україна стала незалежною, Микола Федоришин зініціював встановлення пам’ятника на місці загибелі повстанського художника Ніла Хасевича (с. Сухівці, 1992 р.). Далі настав час організації міжнародних фольклорних фестивалів у Рівному, Луцьку, Львові, Житомирі, Дубні, за кордоном — у Польщі. Його дітище — багаторічний фольклорний фестиваль “Коляда”. Слов’янський фольклорний фестиваль, єдиний у Європі, на якому представлені звичаї зимових свят і обрядів слов’янських країн, що відбувається у м. Рівному в рамках календаря C.I.O.F.F. (ЮНЕСКО).
Головним організатором фестивалю є Рівненська міська громадська організація “Творче об’єднання “Коляда”. Географія фестивалю охоплює 19 областей України, а також країни слов’янського світу — Болгарію, Македонію, Словаччину, Польщу, Молдову, Росію, Білорусь тощо.
За роки проведення фестивалю “Коляда” учасникамивиконавцями були близько 4,5 тисяч людей.
Відразу, як тільки М. Федоришин став директором Культурноархеологічного центру “Пересопниця”, заснував фестивалі: духовної музики “Блага вість”, “Козацькі зустрічі у Пересопниці”, археологічний “Русь Пересопницька”.
Він — автор книг, брошур, низки публікацій у наукових виданнях, які стосуються історії Волині, Пересопницького Євангелія, фольклорної спадщини українців. Саме М. Федоришин дослідив докладно про шляхи й конкретні місця, де перебувала Першокнига: Пересопниця—Клевань (1630—1648) — Звягель (суч. НовоградВолинський) (1648—1649) — Чигирин, Біла Церква, Київ (1649—1701) — Переяслав (1701—1862) — Полтава (1862—1873 — 1881) — СанктПетербург (1873—1881) — Полтава (1881—1941) — Уфа (1941—1947) — Київ (1947 — донині). Так зникла ще одна “біла пляма” в історії нашої культури.
Ініціативи й енергії Миколі Васильовичу не бракує. І ще важливий момент: коли частогусто нарікаємо на брак коштів (а коли їх достатньо, тим паче — на полі культури?), цей чоловік уміє віднайти їх. Чи з повітря бере, чи зпід землі? Але на проекти, фестивалі, конференції, розбудову музею таки “дістає”. І не самодин має перейматися, щоб екскурсійні групи до Пересопниці текли широкою рікою, як це було відразу, щойно постав Культурноархеологічний центр. За півроку з часу відкриття його відвідало 30 тисяч туристів. Тоді заклад заробив 100 тисяч гривень. А далі? “Пересопниця” включена до маршруту “Історична Волинь”, який охоплює п’ять західних регіонів: Житомирщину, Хмельниччину, Тернопільщину, Волинську область та Рівненщину. Але ж окреме завдання — залучення туристів. У нас і досі немає культурної індустрії. А, може, немає культури відвідування знакових місць? Моя чеська приятелька, яка об’їхала Україну, завважила: українці мало цікавляться своїми скарбами… Чи неправда?

Нетлінний скарб
У Пересопницькому центрі — факсимільне відтворення найвизначнішої нашої пам’ятки. До речі, саме тут, в одному залі з українською Першокнигою — унікальна колекція євангелія, перекладеного мовами народів світу. Не знаю, чи є ще десь подібна експозиція?
Як же з’явилося на світ Пересопницьке євангеліє? Воно постало завдяки княгині Анастасії Гольшанській, коріння роду якої переплетене з литовським княжим родом Гедимінів. Народилася вона у Дубровиці на Волині орієнтовно між 1508 і 1510 роками. Як зазначають історики, представники роду Гольшанських зіграли помітну роль і в литовській, і в українській історії. Свого часу вони обіймали провідні посади в урядах Великого князівства Литовського, мали володіння на території України, Литви та Білорусі, сповідували православну віру і вважались опікунами та щедрими меценатами КиєвоПечерського монастиря.
У батьківському домі була чудова бібліотека. Анастасія, як інші жінки її стану, була освіченою, начитаною. У п’ятнадцять літ вийшла заміж за Кузьму Засласького (Жеславського). Народила двох дітей. Та 1556 року втратила чоловіка. Княгиня вирішила в пам’ять про нього створити Євангеліє, якому б не було рівних в усій окрузі. Тоготаки року в Заславі, на Волині ж, розпочалася боговгодна натхненна праця. Головною фігурою був архімандрит Григорій, високоосвічена людина свого часу. А чорним чорнилом і циноброю на пергаменті виводив Михайло Василевич, син протоієрея з лемківського Сянока. Хто ж створив високохудожні мініатюри, заставки, кінцівки і розкішні орнаменти, за якими прочитується висока традиція? 2011 р. мистецтвознавець та художник Лев Скоп у своїй книжці “Майстер мініатюр Пересопницького Євангелія — Федуско, маляр з Самбора” приписав авторство мініатюр і орнаментального оздоблення рукописної перлини названому художникові.
Ось і соборна Україна у цих трьох, ні, чотирьох — із княгинею ГольшанськоюЗаславською — постатях.
Тривала праця над відтворенням чотирикнижжя протягом п’яти років. Завершилася вона у Пересопниці, в монастирі Пречистої Богоматері, 29 серпня 1561 року. Цей рік став останнім у земному житті княгині Анастасії…
Як засвідчує Вікіпедія, ця пам’ятка нашої писемності містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях. Зокрема співвідношення та взаємодія народнорозмовних і книжних елементів в українській літературнописемній мові XVI ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови. На фонетичному рівні це наявність народнорозмовної фонеми И переднього ряду високого підняття, українські рефлекси ятя, перехід о, е в і в новозакритому складі тощо. На морфологічному рівні засвідчено велику кількість варіантів за рахунок закінчень, властивих живомовній практиці. Синтаксична структура виразно українська.
Як склалася доля Першокниги далі? Про це докладно розповідають публікації М. Федоришина. Знаменно те, що 17 квітня 1701 р. гетьман України Іван Мазепа подарував її Переяславському кафедральному собору. З 1799 р. зберігалася в бібліотеці Переяславської семінарії, згодом у Полтавській семінарії, в Полтавському історикокраєзнавчому музеї, в заповіднику “КиєвоПечерська лавра”. З 24 грудня 1948 року — у відділі (тепер інституті) рукопису Бібліотеки АН УРСР (нині Національна бібіліотека України ім. В. Вернадського), де й зберігається. Оригінал пам’ятки в бібліотеці Переяславської семінарії у 1830х роках відкрив і ввів до наукового обігу визначний український учений Осип Бодянський, який свого часу був учнем Переяславської семінарії.
Недарма мовлено: книги, як і люди, мають свою долю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment