Побіжні роздуми над однією фотографією

Йосип СТРУЦЮК,
м. Луцьк

Переді мною — світлина.
Але її важко назвати світлиною.
Світлина повинна походити від чогось світлого, а тут, як глянеш — моторошно стає. Для того, щоб убити людину, достатньо однієї кулі, одного удару, а їх на тілі в цієї людини аж… 52. Їх отримав смиренний і богобоязливий селянин з Радехівщини Б. Івахів. І отримав ці удари багнетом не від нащадків Батия, відомих нам ще зі шкільних підручників своєю жорстокістю, а від своїх же християн, від своїх же католиків (уточнимо, римокатоликів). Бо він був грекокатолик. І не ходив Б. Івахів за границю, щоб руйнувати на чужій землі чужі храми так, як руйнували його вбивці на Холмщині. Тільки за три місяці 1938 року знищили близько 200 церков. І не палив він чужі села, як “доблесні” вояки Армії крайової. Чи не за те вони зараз у своїй країні — в пошані. Мало того, навіть — герої! А ті, хто відстоював священне право народу на незалежність і хотів вигнати зі своєї землі озвірілих окупантів — вороги не лишень тих, з ким воювали, а й для різних табачників, симоненків, колесніченків і їм подібних. Ще й роблять їх при неукраїнській владі ворогами рідного народу. Бо нам наших героїв підбирають наші сусіди, висовуючи зазвичай наперед різношерстих покручів і колаборантів.
Б. Івахів за польського панування не мав можливості навчатися в школі рідною мовою. Якби й випадково вдалося вивчитися — йому не дозволили б працювати в жодній державній установі. Його, як і інших його земляків, заганяли на службу Божу в костел. У нього зайдаосадник міг відібрати землю, ще й познущатися над ним. Але смиренний і богобоязливий терпів усе, він навіть не взяв у руки вила, щоб боронитися. Тоді за що ж загинув цей чоловік? Та ще й такою смертю! Відповідь одна: тільки тому, що був українцем. Виходить, українець не мав права жити на рідній землі, бо вона приглянулася чужинцеві. А якщо відважився жити — то мусив усе терпіти, що йому диктував окупант.
Уже після того, як його скололи багнетами, я певен, не один з українських хлопців узяв до рук зброю і пішов супроти споконвічних поневолювачів. Війни часто починалися так, як Перша світова — з пострілу в Сараєво. Немає нічого дивного, що незабаром у кровопролиття й пожежі обернулася уся Волинь. І не лишень Волинь. Одначе треба наголосити, що кровопролиття розпочали першими всетаки не українці. Ось як про це пише письменник і дослідних тих подій Андрій Криштальський: “10 квітня 1943 року поляки на чолі з німцями великими силами оточили село Княже, що знаходиться на межі Волині й Львівщини (нині в межах Сокальського району). Більшість його жителів, котрих вдалося впіймати, незалежно від віку й статі, розстріляли або спалили живцем. В одному з тогочасних повстанських документів йдеться: “Між іншим, заслугою польської провокації є злочинний погром німцями кількох українських сіл на Горохівщині (Волинь). А саме, 10 квітня цього року дуже рано до села Княже приїхало около 200 німецьких і польських поліцистів і, послугуючись готовими списками, почали мордувати цілі родини, грабувати й палити. Вбито і живцем спалено около 425 українців. Згоріло кругло 60 господарств. В той спосіб знищили ще 5 сел, між іншим Квасів, Охлопів і ін. Коли виявилось, що списки жертв виготовили для німців місцеві зорганізовані поляки, українські партизани Української Повстанчої Армії почали у відповідь по всій Волині самооборонну акцію перед терором німців і поляків”. (За потреби я надам посилання на друковані джерела, згідно з якими публікуються ті чи інші факти, — А. К.).
І далі А. Криштальський, спираючись на документи, стверджує: “Слідом за цими жахливими розправами кара впала на чудово облаштовану українську колонію Красний Сад. 23 квітня 1943 року, за 5 днів до Великодня, сюди зненацька прибули поляки з сусідніх польських колоній Маруся та Анджеювка на чолі з німецькими офіцерами. Як свідчать очевидці, напруга між мешканцями обох сусідніх населених пунктів наростала поступово, окрім згаданих вище причин для ворожнечі значну роль зіграв чинник заздрості, адже село Красний Сад належало до заможних, чого не можна сказати про сусідню польську колонію Маруся. Колишня жителька знищеного села Галина Козік (у заміжжі Вітюк) пригадує: “Якесь відчуття небезпеки все ж тоді відчувалося… Старші люди казали, що їм сни бачилися погані. А поляки, які жили на колонії Маруся, не раз говорили, що ми будемо красити яйця на Пасху своєю кров’ю… Майже так і сталося. Тільки не на Пасху, а раніше”.
Розгорнулася небачена досі трагедія. Коли село оточили, першими загинули чоловіки, які працювали на полях. Озвірілі нападники ходили від садиби до садиби, заганяли людей до хлівів та клунь й убивали всіх без розбору: німецький офіцер — пострілами з пістолета, а поляки кололи вилами й рубали сокирами”.
Назви в такий спосіб знищених сіл можна було б продовжувати. І було це задовго до 11 липня 1943 року, від якого запопадливі до відплати польські хроністи чомусь розпочинають відлік т. зв. “волинської різанини”.
Як відомо, в окремих селах на заході України мешкали чехи й німці, але їх українська караюча месницька рука не чіпала, бо вони не нав’язували свою державність цій землі та її народові. До речі, українці (а це правда) вчилися в цих колоністів господарювати. Треба сказати, що окремі села, особливо чеські, навіть суттєво допомагали воякам УПА і не лишень провіантом.
Деякі пани зза Бугу нині стверджують, що 11 лютого 1943 року на Волині було знищено 100 (не менше і не більше!) польських сіл. Бажано було б поіменно назвати їх. Урештірешт, якщо вже так на страшні звинувачення тягне, то можна створити міжнародну комісію, яка б підтвердила чи заперечила ту статистику. А вона переконує, що на Волині загинуло 100 тис. (не більше і не менше!) поляків. Варто було б їх засвідчити не фальшивками. Хоча жертви (і не малі), без сумніву, були. Але й із українського боку були теж (і немалі). Якщо врахувати, що майже вся зброя недавньої польської армії залишилася в поляків, то не важко здогадатися, яку перевагу на своєму боці вони мали.
Наш народ не раз виступав проти іноземного панування і був жорстоко придушений окупантами. Тоді не рахували, скількох убили. Наших ватажків, які повстали проти іноземного свавілля, возили аж у Варшаву і там привселюдно на майданах вішали, розпинали на хрестах, кидали роздягнутими на борони, поміщали в розпечені мідні бики. Пригадайте, чи ми повсталих на ваших кресах колинебудь втихомирювали своєю зброєю і привозили на страту до Києва чи Львова?
Одначе ці речі, на жаль, і в Україні не всім зрозумілі. Верховна Рада зі своїх лав виділила 184 багнети (у спини своїм патріотам) на підтримку сьогоднішнім польським шовіністам. Треба чесно зізнатися, що від того польській стороні втіхи мало, бо все то відверто проросійські, прокомуністичні елементи, яких чесні поляки у себе давно відкинули на смітник історії.
Здавалося б, зрозуміло, що чвари поміж українцями й поляками спровокувала третя (і навіть четверта) сторона. До речі, як упродовж багатовікової нашої історії. То чи не краще було б наші болі відкласти в такі комірчини пам’яті (відкинувши всілякі звинувачення), щоб їх важко було дістати, аби ми, як два цивілізовані слов’янські народи, йшли плічопліч у своє більш достойне, ніж зараз маємо, майбутнє. Час, у якому ми живемо, мусить бути часом порозуміння і взаємопрощення. В іншому випадку наш спільний шлях (а він у сусідів мав би бути) лежить у нікуди. І його не скерує в правильному напрямі навіть візит президента Польщі. Він лишень загострює конфлікт, бо вітання такого візиту на державному рівні означатиме, що українці односторонньо визнали свою провину в час “волинської різанини”, а польських злочинів на цій же території ніби й не було, хоч ми вже знаємо, що вони розпочалися задовго до липневих подій. Візит міг би бути доречним тільки в тому випадку, якби Комаровський відвідав і ті села, де польські шовіністи в роки Другої світової війни розправлялися з українцями (з “ознаками геноциду”), і було б не зайве, якби публічно вибачився перед Україною за споконвічну загарбницьку політику Польщі. Візит польського Президента, що відбувся, так і не розставив крапки над і у волинській трагедії, а збурив не лишень волиняків, батьки й діди яких відстоювали в ті важкі часи свою незалежність і боролися (пробачте вже, як могли і вміли) з окупантами. А боротьба з окупантами, як правило, у всіх народів завжди жорстока.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment