Право на спогади

Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ,
доктор філологічних наук, академік, м. Львів

Ім’я Михайла Кочергана відоме ученим-мовознавцям і студентам, які навчаються за його підручниками з порівняльного мовознавства. І ось приємна несподіванка — книга спогадів.
Є різні типи спогадів: егоцентричні, де все зосереджується на особі спогадальника, і такі, де автор прагне більше розповісти про оточення, намагаючись залишатися у затінку, мовби за кулісами театрального дійства. Важко віддати перевагу якомусь із цих типів, та вони й не існують у чистому вигляді, бо тоді й не були б спогадами, а спогади мусять бути про щось.
Михайло Кочерган намагається зрівноважити всі три зазначені в назві книги компоненти, розташувавши їх у певній послідовності й визначаючи своєрідну градацію рівнів: час, я, люди. Така послідовність, зновутаки, умовна, бо час сприймається через призму особистості, поведінка й характери виявляються у певних ситуаціях, обставинах, в які ставить людину час. Мені, може, ще й тому захотілося відгукнутися на книжку спогадів Михайла Кочергана, що на певному етапі його і мого життя наші шляхи перетнулися, і я став навіть епізодичним персонажем його книжки. Власне, того епізоду, який наклав певний відбиток на наші подальші долі чи принаймні визначив певні орієнтири, лінії поведінки.
Я пишу не рецензію, а читацький відгук, тому дозволю собі порушити пропорції щодо вагомості подій, і почну з епізоду, коли доля звела нас під час навчання у Дрогобицькому педагогічному інституті імені Івана Франка, де склалася група студентів, які вчилися думати не зовсім так, як цього вимагали тогочасні навчальні програми. Власне, ми могли б познайомитися значно раніше. Річ у тім, що Михайло Кочерган після закінчення сільської семирічної школи навчався у Самбірському педагогічному училищі. Я теж після семирічної школи у своєму селі відіслав документи в те училище. Але мені забули надіслати повідомлення, що я прийнятий (усі оцінки були відмінні), і я пішов у 8 клас середньої школи в місті Турці. Цікаво, що з деякими учителями Самбірського педагогічного училища згодом мене зводила доля. Так, у Дрогобицькому педінституті викладав Іван Васильович Рибінцев, переведений сюди з Самбірського педучилища. А через багато років, 1973го, відгук на мою кандидатську дисертацію від провідної установи — Київського педінституту ім. М. Горького (тепер Київський державний університет ім. Михайла Драгоманова) писав доцент цього інституту, полтавець Петро Панасович Хропко, який у 1950ті теж викладав у Самбірському педагогічному училищі, про що мені тоді розповів.
Чіпка пам’ять Михайла Кочергана зафіксувала події, які сталися під час нашого навчання у Дрогобицькому педінституті. Зокрема те, що 1957 року група студентів створила літературне об’єднання і його учасники намагалися оприлюднити свої твори. “Пам’ятаю, — пише Михайло Петрович, — як ми випускали стіннівку “Молоді голоси”, як обговорювали її макет, як компонували зміст. Передову написав Ільницький […], потім — лірична поезія (зокрема й мої вправи), а далі — байки (наприклад, “Ослицялінгвіст”) і сатиричні твори, якто “Еврика” Петра Кантаровського. Газета викликала нечуваний інтерес. На перерві вишикувалася до неї черга, чути було, як студенти коментують прочитане, вгадують, про кого той чи інший сатиричний опус. На другій перерві газети на стіні вже не було. …Кантаровський розплачувався за неї ще дуже довго. Після закінчення інституту він влаштувався на роботу на обласне радіо, однак через тиждень чи два змушений був залишити роботу (як йому пояснили, “не ми в цьому винні”), тоді він влаштувався в районну газету, але й там йому не дали довго затриматися. Тоді він звернувся в облвно, однак вакансії вчителя у всій Львівській області для нього не виявилося. Згодом після тривалої перерви знайшов роботу вчителем у селі Смолин Яворівського району” (с. 81), нарешті, додам уже від себе, остаточно осів у рідному селі Великі Дідушичі Стрийського району, де й передчасно закінчив свій життєвий шлях.
Історія з літературною стіннівкою була лише першим дзвіночком тривоги, який надто часто дзеленчав на життєвій дорозі Михайла Кочергана, та все ж усупереч обставинам він зумів реалізувати свій талант, утвердити себе як учений.
Загалом уся книжка спогадів “Про час, про себе і людей” — своєрідна одіссея з рифами, підступними сиренами, проходами між Сціллою і Харибдою, які всетаки вдавалося обійти, здолати і врештірешт добратися до своєї духовної Ітаки. Не без підтримки людей, які в подібних випадках завжди приходять на допомогу.
Не переповідатиму всіх епізодів складних перипетій на життєвій і творчій дорозі Михайла Кочергана. Скажу тільки, що він веде розповідь спокійно і стримано, скрашуючи cвоє уже повторне переживання то пофілософськи вибачливо, то із щирою вдячністю. Такий тон не спонукає його ховати прізвища людей за початковими літерами чи фігурами умовчання. Стан стоїчної рівноваги не покидає його навіть тоді, коли після хвилі піднесення доводиться падати вниз без, здавалося б, особливої надії на порятунок. Як, приміром, в епізодах, коли після успішного захисту кандидатської дисертації і тріумфу студентського ансамблю “Пролісок”, яким він керував, на українській, союзній та зарубіжних сценах. Кар’єра круто обірвалася у зв’язку зі звинуваченням у “проявах українського буржуазного націоналізму”. Це був 1969 рік, рік між першою хвилею арештів 1965 року і другою — 1972го. Ось як описує Михайло Петрович обставини свого звільнення з роботи у Дрогобицькому педагогічному інституті після одного інциденту на державній екзаменаційній сесії: “Я сидів поруч з екзаменатором і тихо, щоб ніхто не чув, не погоджувався з деякими відповідями і просив пояснити суперечності в них. Зокрема я спитав, як стикується положення студентки про державність російської мови із […] статтею Леніна (“Чи потрібна обов’язкова державна мова”. — М. І.); чому нещодавно Український народний хор імені Верьовки у Дрогобичі виступав з концертом, цілий відділ якого утворювали колядки і щедрівки, що, за визначенням студентки, є проявами українського буржуазного націоналізму; як російська мова може стати єдиною світовою мовою, коли найсильнішими є позиції англійської, і невже всі нації добровільно відмовляться від своїх мов; як пояснити суперечність у відповідях студентів, коли один з них твердить про СРСР як єдину державу, а другий говорить, що УРСР є державою (то скільки у нас держав — одна чи п’ятнадцять?), і які ознаки держави, згідно з положеннями праці Леніна “Держава і революція”, має Україна (власна армія, власні гроші тощо”) (с.133).
Звісно, відповіді на ці питання одержати він не міг, зате справа з донесення співрозмовника пішла в КДБ, і на засіданні ради інституту Михайла Кочергана звільнили з роботи. Роки “ходіння по муках”, опис яких зайняв би надто багато місця, завершилися усетаки ІваноФранківським педінститутом (сьогодні Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника), де ректором став недавній секретар парткому Дрогобицького педінституту О. Устенко, людина ініціативна й амбіційна, що знала фаховий рівень Кочергана, відтак — Черкаси, де працював на посаді професора, а потім завідувача кафедри загального і російського мовознавства, і нарешті, з 1992 року Михайло Кочерган — завідувач кафедри загального й українського мовознавства Київського лінгвістичного університету, в якому сьогодні є професоромконсультантом.
Як засвідчує біобібліографічний покажчик М. Кочергана, виданий 2006 року, учений до того часу підготував п’ять докторів і 16 кандидатів наук, виступив офіційним опонентом на 37 захистах (сьогодні ці дані застарілі).
Попри напружену наукову працю Михайло Кочерган ніколи не був осторонь процесів, які відбувалися у суспільстві: він був учасником історичної демонстрації фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” і на заклик Василя Стуса разом із багатьма глядачами встав на знак протесту проти арештів української інтелігенції. 1988 року Михайла Кочергана обирають головою Товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта” Черкаського педагогічного інституту та одним із співголів обласного об’єднання “Просвіти” і Руху, а 2004 року він — серед учасників історичного Майдану 2004 року. Про ці та інші події автор розповідає колоритно, докладно й переконливо, наче пише розділ наукового дослідження.
Бібліографічний покажчик, виданий до 70річчя науковця, має назву “У дзеркалі часу”. Той час спотворював багато облич, але обличчя людини, про яку йдеться, постає без кривизни і деформації, тому дає їй право писати спогади, сповідатися перед сучасниками.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment