Талант, що виростав із пісні

Микола ЦИМБАЛЮК

З цього роду Пржевальський
Хотів якось пожартувати, мовляв, прізвище у В. Є. Перевальського, академіка НАМУ, українського графіка, завкафедрою графіки Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури майже як у всесвітньо відомого мандрівника і природодослідника Миколи Пржевальського. І яке ж було моє здивування, коли почув, що вони таки справді з одного роду.
Василь Євдокимович народився на Полтавщині (тепер це Золотоніський район Черкаської обл.) у селі Бубнів, що трохи нижче Канева, на лівому березі Дніпра.
Нині рідного Бубнова, того великого козацького села, яке значиться ще на карті Боплана, вже нема: під час заповнення Кременчуцького водосховища населення виселили, сади вирубали, хати зруйнували. Залишилася лиш пам’ять ще живих бубнівчан та ґрунтовна наукова розвідка Максимовича про славну Бубнівську козацьку сотню. А рідні місця навіки викарбувані на гравюрах і виписані у пейзажах Василя Перевальського.
А нещодавно з Омська до нього завітав Дмитро Перевальський. “Дивлюся на нього, — каже Василь Євдокимович, який про гостя ніколи нічого не чув, — а він копія мого двоюрідного брата”. З’ясувалося, що “росіянин” приїхав шукати свої корені. Кожний хоче знати свої витоки. Про Перевальського-Пржевальського він довідався аж у Польщі, в Кракові. В одній із книгарень йому до рук потрапила книжка про козацького ватажка Корнія Перевальського. За короля Яна Казиміра у складі реєстрового війська він разом з поляками ходив московитів під Смоленськ воювати. З того часу, перебуваючи на службі в корони, і став писатися він у польському варіанті як Пржевальський. 1581 року за хоробрість і військову звитягу король дарував йому шляхетство і герб Лук. І землями наділив — на Смоленщині. Тепер білоруси вважають рід славного українського козака з Полтавщини своїм.

Дідова наука
Доля дітей війни подібна: втрата батьків на фронті, холодне й голодне дитинство. У Василя з одною відмінністю: Василевого батька, Євдокима, 1938 року репресували…
— Мати, родичі розповідали (бо я з’явився на світ за два місяці до його арешту): батька забрали за доносом голови сільради Петра Гавриловича Темченка (він же Гавриленко). Що було причиною, й досі невідомо. Але в ті роки зло, ницість, підлість, що пронизало суспільство зверху донизу, сягали апогею. Дід Василя був з “куркулів”, помер у голодовку. Тож батько був з родини розкуркулених, але такого трудягу, майстра на всі руки в окрузі треба було ще пошукати. Беручкий був до всього, за що не візьметься, все в нього до ладу виходило. І в колгоспі працював. А влітку — у риболовецькій артілі, взимку ж чоботи шив. Та не як ремісник, а — як модельєр, митець. Мати цвяшки з дерева стругала, а він шив — на кілька сіл. Власноруч виготовив справжню дніпровську довбанку, п’ятиметрову. Досі зберігається в селі у племінника. Якось голова у нас в хаті на вечорині гуляв. Напившись-наївшись, каже: “Оце в тебе п’ю і їм, і тебе з’їм”! І через недовгий час приїхав воронок і забрав. Якщо вірити офіційній довідці, батько помер 1941 року. Хтозна, де і як закінчився страдний земний шлях його, бо ж тоді енкаведисти масово розстрілювали ув’язнених, щоб “розвантажити” переповнені совєтські тюрми та концтабори.
Тож ріс Василь, із гірким сумом каже, ніби безбатченком. Що став митцем, завдячує насамперед матері, яка змалку підтримувала потяг до малювання (тривалий час піч була його першим мольбертом, вуглина — пензлем). А двоюрідний дід Карпо Перевальський допоміг остаточно визначитися з майбутнім. Працював він поштарем і часто давав онукові читати газети. А як Василь став “штатним” декламатором у школі, в сільському клубі, то дід Карпо прирадив і самому писати дописи до газет. Одного разу золотоніська районка його вірші навіть опублікувала. Дід тішився з непосидючого й розумного онука, але якось сказав, що “краще тобі бути художником”.
Босоніж по науку
Злигодні напівсирітського дитинства відходили на другий план перед материнською любов’ю, глибиною народної пісні, красою рідної природи і заповітною мрією — стати художником. Після семирічки Василь вирішив: поїду вчитися на художника в Київ. Мати не дуже й перечила.
— У Києві жили дві тітки, батькові сестри, — розповідав Василь Перевальський. — Після того, як їх виселили з хати (розкуркулили), вони поїхали в столицю, де все життя працювали на найгірших роботах. Приїхав, а взутися нема в що, бо в нашому сільмазі навіть найдешевшої взуванки — сандалів не можна було купити. Тому на іспит у художньо-ремісниче училище №17, що на Хрещатику, за Центральним гастрономом, пішов… босоніж.
Він провчився там два роки і побачив, що в училищі на художника, як це собі уявляв, не вчать. День учать, а день — практика — виконання лицювальних робіт на будівництві. Але таких учителів з креслення, основ рисування не мав у подальшому навчанні. Якось один із педагогів, Володимир Рязанов, переглянувши рисунки Перевальського, порадив вступати до Художньої школи. З численними пригодами (через два місяці, оголосивши “дизертиром трудового фронту” і погрожуючи карною відповідальністю, його забрали назад у ремісниче училище) Василю вдалося не без добрих людей здійснити таки свою мрію — закінчити Художню школу. А 1965 року — Художній інститут.

Материна груша
Волею випадку, чи, радше, долі, В. Перевальський потрапив не на педагогічний, куди писав заяву, а на графічний факультет. Про мистецтво графіки у нього було поверхове уявлення. І коли побачив своє прізвище в списку зарахованих на факультет графіки, “не те щоб радий був, бо лише потім зрозумів: це те, що мені потрібно, де можу себе реалізувати, бо люблю поезію, українську народну пісню”. Найулюбленішою технікою його стала гравюра на дереві — ксилографія, або дереворит.
У той час якраз почалося виселення людей з їхнього села. Односельці, отримавши мізерні копійки за предківську землю, хати, сади, виїжджали хто куди: у Дніпропетровськ, найближчі села і містечка. Тоді і спиляли вони разом з матір’ю напівдику товстезну стару грушу, яку, напевно, ще прапрадід його садив. Напиляли кругляків, заповнили ними, — пересипавши попелом, за порадою мами, щоб не потріскались під час висихання, — повне, величезне жлукто з цільної верби.
Потім ні в кого не було такого прекрасного матеріалу для роботи, як у нього. З давніх-давен для графіків-ксилографів грушеве дерево було найідеальнішим матеріалом в Україні. Наприклад, Лаврська друкарня понад 300 років, з 1616 до 1917-го, безперервно працювала на грушевій дошці.

Хрещений батько
Василь Перевальський десятки років свого творчого життя віддав книжковій графіці. Він також співавтор кількох монументальних робіт: проекту вітража “Шевченко і народ” в інтер’єрі Київського університету ім. Т. Шевченка (разом з В. Задорожним та Ф. Глущуком, 1967) та проекту пам’ятного знака “Голодомор 1932—1933”, встановленого на Михайлівській площі в Києві. Однак книжка, змістовна, в розкішному художньо-поліграфічному виконанні, супроводжувала і супроводжує його все життя. З самого дитинства.
Одна з його бабусь, маючи кілька старовинних, ХVIII ст. церковних книжок, вбачаючи справжнього цінителя таких скарбів, казала: помру, ці книжки будуть тобі. Але ще до смерті передала їх Василю, зокрема Акафіст Варвари Великомучениці, де кожна деталь друку, шрифт — мистецтво, не кажучи про гравюри. На жаль, товариш, який позичив, щоб скопіювати фронтиспіс із зображенням Катерини, повернув без “оної”, як писали тоді. Іншу, 1773 р. видання Євангеліє з гравюрами Аверкія Козачковського просто вкрали. Так само як паризьке видання книжки Рембрандта 1880 р. з його геліогравюрами, що була надрукована в лічених екземплярах. Цей Рембрандт був з бібліотеки Володимира Орендаренка, нащадка гетьмана Тимоша Орендаренка. Він і подарував Рембрандта Георгію Кириловичу Ткаченку, останньому кобзареві України, з яким Перевальський дружив майже 40 років.
А з Ткаченком Василь познайомився далекого 1955 року в Художньому музеї на виставці художників Мартиновича, Пимоненка та ін. Георгій Кирилович жив у Москві, та повернувшись у Київ, відновив тут старосвітське кобзарство. Сам прекрасно грав на старій бандурі. Інструмент виготовив у середині 1960-х років першокласний столяр Василь Сніжний за кресленнями Георгія Кириловича (після його смерті Перевальський передав бандуру в Музей театрального мистецтва). Хоч би де був Ткаченко, Рембрандта, позначеного печаткою-короною Орендаренків, возив із собою.
Але єдине і найдорогоцінніше зі спадку старшого товариша Перевальському залишилося на все життя — любов до свого народу, української культури, національна і громадянська гідність. Тож коли до нього зайшов тоді ще незнайомий йому Микола Холодний і подав записку Алли Горської: “Василю, зробіть для цього чоловіка все, що він у вас попросить” (а його треба було прописати на власній житлоплощі), він, не вагаючись, так і зробив.
За Холодним було, як він сам розповідав, встановлено постійне стеження співробітників КДБ. Почали викликати на “бесіди” й Перевальського. “Першим, хто зі мною “працював”, — згадує він, — був оперуповноважений Київського облуправління КДБ Марчук”. У Євгена Марчука, який тільки-но починав свою кар’єру, була на диво вичерпна поінформованість про все, що відбувалося в квартирі Перевальського. Але висунути йому якесь серйозне обвинувачення не можна було. Друкарський станок, який стояв у нього, за своїми технічними можливостями годився для друкування графічних робіт (5—10 гравюр на день!), а не листівок. Стосунки з більшістю митців, художників, наприклад, Дерегусом, не виходили за рамки творчих. Але навіть тоді, коли Василя Євдокимовича примусили виписати Холодного, ні зібрання шістдесятників у нього на квартирі, ні участь у Клубі творчої молоді не могли стати серйозним звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі”.

Пісні про кохання
Василь Перевальський учився в майстерні Касіяна. Попервах метр української графіки нечасто бачив у себе на заняттях свого студента (бо той змушений був заробляти на шматок хліба). Відповідно й оцінка його творчих можливостей була невисокою. Але побачивши, які Василь ріже дереворити, був у захопленні. Свої теми він з першого курсу обирав з народних пісень, дум, поезії Шевченка, Тичини, Максима Рильського. А на дипломну взяв народні пісні про кохання. Рецензент Леонід Владич (Розенберг Вольф Пінхусович) — активний критик, який викладав у них в інституті, був розумним мистецтвознавцем. Він усе відмовляв Перевальського-студента, мовляв, ну нащо вам те кохання, візьміть колискові, це нейтральніше.
Любов перемогла. Він зробив дев’ять дипломних гравюр, хоча хотів 25. Захист відбувся успішно, але після закінчення інституту на академічній раді загроза виселення з Києва (за націоналістичні прояви) була, здавалося б, невідворотною. Заступився Касіян, та й Білецький підтримав студента, який ще недавно запрошував його на гурток читати лекцію про національне в мистецтві.
Національні мотиви стали наскрізною темою в творчості Василя Перевальського. Після інституту і роботи в Творчих майстернях АМ СРСР він багато і плідно працював над художнім оформленням та ілюструванням книжкових видань. До найвизначніших можна віднести: Українські народні пісні про кохання (1968, надруковані 1971), Українські народні пісні в записах В. Гнатюка (1971), українські народні пісні “Веснянки” (1984) , пісенні весільні, побутові; численні ілюстрації до творів І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, І. Драча, Б. Олійника, О. Гончара, П. Загребельного, В. Земляка та ін.
Своє слово, свою штихелеву лінію Перевальський провів і у жанрі екслібриса. Як стверджує один із мистецтвознавців, його екслібрис вартий картини: своєрідної, безперечно національної. Як і в Піснях про кохання він зрозумів, що за темою ці пісні не мають ні місця, ні часу, ні персонажів, і тому робив їх зовсім інакше. І в екслібрисах Перевальський випрацював оцю форму лаконізму, де немає багатьох аспектів — ні об’ємності, ні глибини, ні просторовості, ні тону реального, ні освітлення. Всього цього екслібриси він позбавив, що зробило їх символами яскравими і зрозумілими кожному. До того ж увів багато паралелізмів: голуби, птахи, риби, тобто символи, властиві для народної пісні. Таким чином сама форма запрацювала як національна.
Але графіка — не єдина стихія Перевальського. З дитинства він пристрасно любить природу, її неповторну красу. У першу ж вільну хвилину від штихеля, різця чи професорської кафедри він береться за етюдник і малює магічну красу храму природи. Це та краса, яку творить великий і талановитий Митець, який починав з дитячих рисунків вуглиною у бідній селянській хаті над Дніпром.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment