Вона жива, доки ми її пам’ятаємо До 100-річчя від дня народження Ольги Мак

77Знайомство моє з Ольгою Мак почалося, на жаль, не з читання її творів, а з університетської лекції. Один із викладачів, завзятий дослідник української діаспори, якось згадав про самобутню письменницю та її книжки. Утім, подальшого розвитку та розмова не мала, а віднайти хоч щось із її творів мені тоді не вдалося. І лише через кілька років я отримав змогу прочитати книжки Ольги Мак: спершу — “Чудасій”, а позаяк ця повість мене просто приголомшила — так талановито й соковито виписала своїх героїв письменниця, то зразу ж за нею прочитав і “Каміння під косою”, потім — “З часів єжовщини” та й усі менші твори, які спромігся знайти. Закономірно, що й особистість самої авторки мене дуже зацікавила.

Володимир БУЗЕЙЧУК

Ольга Мак (Ольга Нилівна Петрова) народилася у Кам’янціПодільському 20 липня 1913 року. Невдовзі після народження доньки родина Нила Семеновича Петрова перебралася до Києва. Тут сім’я пережила Першу світову війну, революційні події, визвольні змагання. Врештірешт 1920 року війна і голод змусили Петрових переїхати в провінцію. Новим їхнім осідком стало село Вільхівчик біля Корсуня. Одначе солодким життя не було й там. Скрута, недоїдання, холод і хвороби призвели до того, що передчасно відійшли з цього світу батько та двоє сестер. Згорьована родина повернулася знову до Кам’янцяПодільського. Тут Ольга закінчила семирічку.
Однією з найкращих подруг Ольги у школі була її ровесниця (народилася 5 вересня 1913 року) Тамара Бистрицька (Сис), яка згодом стане відомою фольклористкою, досліджуватиме Поділля. Тамара Андріївна зберегла спогади про Ольгу Мак: “У школі я зустрілася з Ольгою Петровою. Ніяк не передбачалося, що ця великомучениця буде відомою українською письменницею в Канаді Ольгою Мак.
У старших класах Олюнька захопилася декламацією і балетом. Хто його знає, де вона викопувала ті танці, але на нашій шкільній сцені вона зробилася непереможною”.
Ольга дуже добре вчилася, навчання давалося їй, як і її подрузі, легко. З такими знаннями — пряма дорога до вишу, та життя ж мало внести й свої корективи. Аби вступити до вищого навчального закладу, треба було мати трудовий стаж. Шістнадцятирічній Ользі довелося потрудитися в радгоспі у селі Солобківці, вчителювати й ліквідовувати неписьменність.
Тут вона зустріла інспектора народної освіти Вадима Дрочинського. Вони одружилися наприкінці 1931 року. Молода родина помандрувала Україною: Харків, Кривий Ріг (тут народилася донька Вікторія), згодом — Ніжин, де чоловікові (через політичносімейні обставини Вадимові Дрочинському довелося взяти прізвище материних родичів — Дорошенко) після захисту дисертації запропонували посаду доцента у педінституті. Ольга стала студенткою літературнолінгвістичного факультету, в Ніжині ж з’явилась на світ донька Мирослава. Під час навчання в педінституті Ольга й почала писати, хоча тоді творила “для себе”. Як згадувала письменниця в одному з інтерв’ю, писати так, як хотіла, в умовах совєтської дійсності вона не могла, а писати так, як вимагалося — не бажала. “Продажність не лежить у моїй вдачі й тому я махнула рукою на своє покликання”.
Інститут Ольга закінчила 1938го. Випускні іспити відбувалися дуже складно — її чоловіка вже було заарештовано, тож адміністрація й викладачі дивилися на неї зизом, як на дружину “ворога народу”. Одначе вона з честю витримала й іспити, й зневагу від учорашніх “товаришів”, хоч і одержала не диплом, а лише довідку про те, що прослухала курс інституту.

Поневіряння на чужині
Останній арешт Вадима Дорошенка стався перед самою війною, 1941 року. Зо два роки Ольга з малими дітьми поневірялася рідною землею: Бершадь, Бердичів, знову Кам’янець, і зрештою 1943 року дісталася Галичини. Деякий час перебули в Добромилі, недалеко від рідного села нового Ольжиного знайомого Миколи Геца. Ольга перехворіла на тиф і лише дивом лишилася жива.
Фронт відкочувався на захід, тож Ольга з доньками виїхала до Словаччини, а звідти з великими труднощами — до Австрії. Там у таборі для переміщених осіб знайшла вона тимчасовий прихисток і відкрилася світові як письменниця. Відтоді як Ольга Гец чи О. Г. публікує свої дописи у “Нових днях” і “Свободі”, а першою публікацією була стаття “До праці”.
Микола по війні відшукав Ольгу й доньок у таборі, там вони одружилися й 1947 року переїздять до Бразилії, де їм судилося прожити 23 роки. Спершу вони втрапили до РіодеЖанейро, перебивалися з хліба на воду. Потім перебралися до Куритиби, де вже було багато українців. Для Ольги Нилівни ці роки хоч і не були легкими, та все ж — досить плідними, бо майже всі головні твори було написано тут, у Бразилії: книжка спогадів “З часів єжовщини”, повісті “Бог вогню”, “Чудасій” і “Куди йшла стежка”, романи “Жаїра” й “Проти переконань”.

Письменник — не крамар
Письменницька доля Ольги Мак трохи схожа на долю Астрід Ліндґрен: повість “Бог вогню”, що належить до найбільш відомих і популярних книжок української письменниці, починалася з казочок для малого сина Миколки. Так само й шведська чарівниця розповідала доньці казочки, які згодом переросли у відомі на весь світ шедеври літератури.
1970 року Ольга Нилівна переїжджає до Канади, де на той час уже осіли її доньки. Про цю подію вона відгукнулася дуже просто: “Врешті мій корабель прибився до затишної пристані. Навіть не знаю, як я витримала в Бразилії 23 роки”.
У Канаді Ольга Нилівна опікувалася онуками й мала змогу безперешкодно писати, тож “Каміння під косою” було написано вже у значно кращих умовах, ніж попередній творчий доробок.
1993 року Ольга Мак уперше за довгі роки еміграції відвідала Україну. Візит був дуже насичений. Вона побувала в Києві, Ніжині, Карашині, Вільхівчику, Каневі, Кам’янціПодільському, Львові, Чернівцях. Зустрічалася з учителями, учнями й студентами, письменниками та науковцями, брала участь у лекціях, дискусіях і науковій конференції, присвяченій річниці Голодомору 1932—1933 років. І скрізь Ольга Мак нагадувала, що треба любити Батьківщину й віддано їй служити, а ще — стерегтися духовного голодомору, бо “від голоду харчевого гине людина, а від голоду духовного — нація”.
Творча спадщина Ольги Мак велика, та водночас і маловідома українському читачеві. На жаль, у сучасній  Україні рідко є місце для таких письменників і такої літератури. Зараз у моді інші  смаки. Та маємо знайти час і змогу для нового прочитання її творів.
За кордоном спогади “З часів єжовщини” видавалися тричі і мали широкий розголос. Важко уявити, що людина може бути настільки безправна, настільки вразлива й незахищена від державної машини. Здавалося б, і наша сучасна ситуація щодо прав людини — не ідеальна. Але чи далеко ми, сучасні громадяни України, відійшли від свого нещодавнього минулого з концтаборами й судамитрійками? Може, тому, що кепсько знаємо власну історію, про яку писала й Ольга Мак.
1955 року в Мюнхені вона видала першу книжку “Бог вогню” під назвою “В СантоАнтоніо”. Пригодницька повість про українського хлопчака у Бразилії дуже сподобалася юним читачам.
А вже наступного року в Торонто побачила світ нова повість (хоча можна її назвати й романом) — “Чудасій”, яка просто сколихнула українську громадськість на еміграції. Водночас похмура й іронічна, дещо схожа на “Місто” Валер’яна Підмогильного та “Народжених під Сатурном” Віктора Вальтара, майстерно написана повість відкривала читачам дещо нове у їхньому сприйнятті України й себе щодо України.
“Дивак” (“чудік”, як було задумано спершу, через явну російськість авторка змінила на “чудасій”) Олекса Вухо з сотень “нормальних” виявився в підсумку найлюдянішим, найпоряднішим і — таки нормальним. Серед усіх сірих і “якбичогоневийшлих” приятелів і колег лише він один мав чітке бачення перспектив України й українців. І як тут не погодитися з видатним психологом Еріхом Фроммом, який казав: “…від того, що мільйони людей схильні до одних і тих таки вад, ці вади не стають чеснотами; від того, що безліч людей поділяють одні помилки, вони не стають істиною, а від того, що мільйони людей страждають на одну форму психічної патології, ці люди не одужують”.
Аби повість “Чудасій” свого часу стала відома на теренах України, Олекса Вухо цілком міг би стати взірцем для молодих борців за волю Батьківщини — не забуваймо, що й УПА ще не була остаточно знищена, й патріотично налаштованої молоді в Україні не бракувало.

Дорога до земляків
І як письменниця, і як філолог Ольга Мак постійно наполягає на необхідності пильнувати чистоту мови, не дозволяти паплюжити її чужими впливами. Зокрема, в статті “А він почав скакати собі до очей” показано, як польські й німецькі впливи, геть не узгоджені з вимогами української мови, чинять їй шкоду. Але найгірше навіть не це, а те, що представники української діаспори дедалі більше послуговуються не українською мовою, а мовою тієї країни, куди їх закинула доля. Ті ж, хто все ж говорить і пише українською, щодалі піддаються впливові зросійщених українських правописів, про що з болем Ольга Мак нагадує в статті “Катедра українських студій, чи кафедра малоросіянства?” Стаття гостро полемічна, не без політичних підтекстів, тож не дивно, що багатьом вона не сподобалася.
В Україні 1993 року ввели новий правопис, було задекларовано, що до української мови повернуть питомо національні форми, та ж освічені люди бачили, що українській мові повернуто надто мало, а забрали багато. Ольга Мак пише статті, листи, пропозиції, але… хто її чує?.. Цю статтюрозпач в Україні передрукували з американської “Свободи” кілька газет і журналів, та на тому — все.
Один із листів до Галини Кирпи й Дмитра Чередниченка, в якому Ольга Мак наводила спогади про свою подорож до України, закінчувався дуже сумним рядком, дописаним від руки її акуратним рівним, майже каліграфічним почерком: “Закінчення, мабуть, не буде. Ольга”.
Померла Ольга Мак 18 січня 1998 року в Торонто. 22 січня її поховали на цвинтарі Св. Володимира в Овквілі, Онтаріо.
Леся ХрапливаЩур якось зізналась:  “Чи могла б бути більша мрія для нас, емігрантів,  як те, щоб нас знали й читали в рідному краю?!”
Цьогоріч діти Ольги Мак з нагоди 100річчя від дня її народження планують урочисто відкрити новий пам’ятник на могилі мами — видатної письменниці українського зарубіжжя. А ще — дуже хочуть видати якомога більше з її творчої спадщини, аби світ і передовсім співвітчизники мали змогу з нею вільно знайомитися. Недавно дещо вже й збулося: “Каміння під косою” вийшло англійською.
А поки що, на жаль, Ольга Мак на Батьківщині не почувається вдома. Лише кілька творів її видано в Україні. Недослідженим залишається архів, неопубліковані деякі пізніші речі. Та є сподівання, що книжки й статті Ольги Мак написані недаремно, що багатьох молодих українців вони розбудять, і залишаться з нами не на один день.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment