Книга про двох побратимів-подвижників Тарахан-Береза Зінаїда. «Заворожи мені, волхве…»: Тарас Шевченко і Михайло Щепкін. — К.: «Мистецтво», 2012. — 352 с.

Відома й авторитетна дослідниця-шевченкознавець із Канева Зінаїда Тарахан-Береза продовжує свої успішні студії на полі шевченкознавства. Авторка сотень статей, розвідок і рецензій відповідної тематики, кількох монографій, серед яких справжньою вершиною бачиться її “Святиня” — літопис Тарасової гори, Зінаїда Панасівна щойно презентувала не тільки науковцям, а й усій читаючій громаді чергову свою ґрунтовну працю — “Заворожи мені, волхве…” (Тарас Шевченко і Михайло Щепкін), вишукано видрукувану видавництвом “Мистецтво”.

Володимир ПОЛІЩУК,
доктор філології, професор
м. Черкаси

Уважно прочитавши книгу (чи книгу-альбом, бо й так її можна назвати, зважаючи на кількість і якість уміщеного ілюстративного матеріалу), перш ніж відзначити її безперечні достоїнства, висловлю певний сумнів щодо підзаголовка — отого самого “Тарас Шевченко і Михайло Щепкін”, оскільки в тексті монографії значно більше місця відведено саме геніальному акторові Щепкіну, а не геніальному поетові Шевченку, й оскільки ракурс бачення теми їхніх взаємин окреслюється саме “від” Щепкіна, то, думається, логічніше було б у підзаголовку персоналії двох видатних особистостей поміняти місцями: “Михайло Щепкін і Тарас Шевченко”. Не кажу, що це надто суттєве зауваження, і все ж…
Коло Шевченкових друзів і знайомих, як відомо, вельми широке. І тема ця — “Шевченко в колі сучасників” — здобулася на широке висвітлення. Є навіть окремі видання відповідної тематики. Та і взаємини між Тарасом Шевченком і Михайлом Щепкіним описані доволі широко, принаймні про них більш чи менш детально писали практично всі біографи Шевченка, є й окремі розвідки. Одначе ж, як і в більшості аспектів і тем шевченкознавства, тема взаємин актора і поета потребує дальших розробок, більшої, об’єктивнішої, а незрідка і критичнішої уваги дослідників, передовсім таких науково й етично сумлінних, як Зінаїда Тарахан-Береза. Цей “комплімент” на адресу авторки монографії цілком нею заслужений не тільки згаданими сотнями праць, а й десятками років наполегливої, прискіпливої, уважної й компетентної архівної роботи, а також, звісно, досконалим знанням літературно-мистецької спадщини Шевченка і, що теж вельми важливо, такою ж тривалою усвідомленою відданістю справі гідного пошанування, вивчення і популяризації спадщини Тараса Григоровича. Хай це не сприймається надто пафосно, але можемо з певністю казати, поглянувши й на життєву й творчу біографію Зінаїди Панасівни, що ця талановита жінка все своє життя присвятила Шевченковому слову й образу.
Книга не обмежується тільки осмисленням взаємин Шевченка і Щепкіна. У ній достатньо переконливо й виразно окреслено широке суспільне тло Російської імперії другої половини XVIІI — і майже всього ХІХ століть, показано підступне і в’язке “юридично-правове” поле самодержавно-кріпосницької системи, зокрема й те витончене крючкотворство, що його так яскраво описано у творах класичної літератури. У монографії широко показано обставини й історію становлення новочасного театру в Російській імперії загалом та в Україні зокрема у першій половині ХІХ ст., тобто до утворення відомого “театру корифеїв”. Цілком фахово аналізується стилістика театральної мови, еволюція різних складових театральної справи тощо. Природно, все це є в монографії актуальним, адже мовиться про реформаційну місію Михайла Щепкіна в історії театру. Вельми цікавою і фактично відкривавчою є аналітична інформація про діяльність перших класиків нового українського письменства Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка у процесі становлення нового українського театру, а також про їхню роль у творчій долі М. Щепкіна. Скажімо, З. Тарахан-Береза дошукується в архівах тези про те, що саме Г. Квітка-Основ’яненко спонукав М. Щепкіна взятися за комедійні ролі, визначивши таким чином стрижневу лінію творчого шляху видатного актора. Цікаво виписано в книзі історії Полтавського та Харківського театрів 1810—1820-х років, об’єктивно показано вельми непрості процеси зародження паростків власне українського театру, які пробивалися крізь загати заборон і цензури щодо всього “малоросійського”, умови життя тогочасних акторів, серед яких було немало покріпачених, зокрема і М. Щепкін. Важливою, отже, позитивною особливістю рецензованої монографії є те, що авторці в ній вдалося достатньо органічно й науково обґрунтовано поєднати особистісну лінію долі Михайла Щепкіна з суспільно-політичним, культурологічним і суспільно-побутовим контекстом його часу. Отже, стрижневою віссю дослідження є доля і творчість Михайла Щепкіна, з якою на значній “території” книги переплітаються доля і творчість Тараса Шевченка.
Структурно монографія З. Тарахан-Берези складається з чотирьох “основних” розділів, кожен із яких має певні смислові домінанти, а також кількох мініатюрних “вставних новелок” (назвемо їх так) і блоку ілюстративних додатків із малярської спадщини Тараса Шевченка.
Перший розділ — “Без волі немає долі” — присвячений з’ясуванню біографічних відомостей про Михайла Щепкіна, власне, — це переважно історія закріпачення його предків і тернистого шляху до отримання “вольної”. Саме тут, із перших же сторінок, авторка монографії обґрунтовує (документально, “архівно”, доказово) українську “природу” Михайла Щепкіна, його органічне вростання в українську ментальність, плекання в ньому української душі, яка довічно й діяльно житиме в акторові, і яка, безсумнівно, стане згодом своєрідною “базою” для поріднення з такою ж душею Тараса Шевченка. У цьому розділі дослідниця аргументовано вдається до низки полемічних моментів у долі актора, особливо в заплутаній історії визволення М. Щепкіна з кріпацтва. Послуговуючись багатьма архівними свідченнями і джерелами, З. Тарахан-Береза фактично й переконливо “реабілітує” князя Миколу Рєпніна, який відіграв ключову роль у визволенні талановитого актора, але над ім’ям якого тривалий час висіли неприємні звинувачення, породжені недоброзичливцями. Якраз у цьому розділі й демонструє дослідниця різні бюрократичні крючкотворства на шляху можливого розкріпачення людини, а також подає фотокопії багатьох важливих і рідкісних документів, виявлених нею в архівах Москви, Петербурга, інших міст.
Другий розділ — “Талант істинно народний” — відзначається ґрунтовною документальною базою, численними посиланнями на архівні джерела й цитуваннями першоджерел. Ключова семантика розділу — становлення Михайла Щепкіна як актора на кону Полтавського і Харківського театрів, долання ним театральних шаблонів, невпинне творче зростання, здобуття популярності. І все це на широкому суспільно-побутовому й культурологічному тлі. Достатньо ґрунтовно висвітлена майже сорокарічна творча діяльність М. Щепкіна у Московському театрі, показано творче новаторство і реформаторство актора в театральній справі й неодмінне, на чому постійно й доказово наголошує авторка монографії, культивування актором української тематики, яку він силою свого таланту і всупереч різним заборонам і настановам подавав не вульгарно, не карикатурно, а щиродушевно, позитивно-прихильно, досягнувши, зрештою, саме такого сприйняття “малоросійської” тематики навіть у тогочасних імперських столицях. З. Тарахан-Береза переконливо показує й ту важливу “відроджувальну” роль, яку відіграв М. Щепкін у популяризації п’єс М. Гоголя, які російська публіка спочатку не сприймала, та магія щепкінського таланту й тут подолала упередження, забезпечивши успіх згодом уже класичним гоголівським комедіям.
І тільки в третьому розділі на “кін” монографії прямо виходить тема взаємин Тараса Шевченка та Михайла Щепкіна. Дослідниця на документальній основі простежує історію їхнього знайомства, подальшої щирої дружби і взаємопідтримки, особливо зосереджуючись на періоді Шевченкового “післязаслання” та факті приїзду понад сімдесятилітнього М. Щепкіна до Нижнього Новгорода, аби побачити звільненого поета. І в цьому розділі виписане “коло сучасників” Щепкіна й Шевченка (особливо Гоголь, П. Куліш), а також проведено історико-текстологічне коментування Шевченкових творів, які мали посвяту М. Щепкіну (“Чигирин”, “Заворожи мені, волхве”, “Неофіти”). До аналітичного літературознавчого тексту подається цікавий і доречний ілюстративний матеріал. З. Тарахан-Береза цілком слушно наголошує на вельми важливому значенні приїзду Щепкіна до Нижнього Новгорода: “Щепкін, безсумнівно, воскресив у Шевченкові віру в себе і свій талант. Про це свідчить і триптих “Доля. Муза. Слава”, створений 9 лютого 1858 року також у Нижньому Новгороді вже по від’їзді актора…” (с. 191).
Нарешті, розділ четвертий — “Таємниця одного портрета”. Розділ має помітно інакшу “фактуру”, хоча цілком від перших трьох не відособлений, бо ж імена Шевченка і Щепкіна тут активно фігурують. Авторка оповідає про власне, як пишеться в анотації до книги, “оригінальне дослідження щодо живописного твору Т. Г. Шевченка “Портрет Михайла Щепкіна”, але йдеться тут не про відому Шевченкову картину 1858 року, а про портрет, датований орієнтовно 1843 роком. Вона описує історію віднайдення твору, низку експертних оцінок щодо нього, подає відповідний документально-ілюстративний матеріал, з якого достатньо переконливо висновується, що описаний “Портрет невідомого” є твором Т. Шевченка, на якому зображений М. Щепкін.
Є у книжці й кілька своєрідних “вставних новелок” (с. 85, 115, 123), котрими коментуються три малознані портрети (М. Щепкіна, Е. Рашель, Т. Шевченка), авторство й історія створення яких не доведені, але вони дотичні до осмислюваної в монографії тематики.
Безсумнівно, слід відзначити поліграфічні якості книги, котру можна вважати вельми вартісним науково-творчим дослідженням, вагомим внеском Зінаїди Тарахан-Берези не тільки в шевченкознавство, а і в щепкінознавство.
Видання стане добрим дарунком авторки до 200-літнього Шевченкового ювілею та 225-річчя Михайла Щепкіна.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment