Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ — український письменник, публіцист, краєзнавець. Батько письменника Володимир Терлецький — виходець із Чернігівщини. З цим краєм пов’язане життя Віктора Володимировича, його краєзнавчі дослідження. Тут, у Глухові, провів дитинство, 1953 року закінчив школу, став студентом фізико-математичного факультету Київського педінституту. Після служби в армії оселився в Шостці, вчителював, захопився краєзнавством і літературознавством. Досліджує історію, літературу давньої землі українських сіверян. Надрукував понад 500 матеріалів у періодичних виданнях, автор близько десятка книжок цієї тематики.
Його нова розвідка — про історію просвітянського руху рідного краю.
Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ,
голова Шосткинського МО “Просвіти”
Найперше маємо сказати про найактивнішого і, безперечно, найпліднішого сіверянинапросвітянина з колишнього містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії Пантелеймона Куліша.
1 січня 1868 р. Куліш писав із Варшави до свого землякаприятеля П. О. Чуйкевича: “Годилось би тобі, Петре, сповістити, хто ж се такий розумний проявився у Вороніжі, що забажав наших книжок… Вклонися ж ти від мене тій спасенній людині і перекажи їй, що книжок наших роздобуде вона в городі Чернігові… Є там книгар Кранц якийся. То він до його й обернецця, щоб вистойчив у Вороніж Шевченка… твори, що спасають чоловікові душу”. То був Марк Кранц, власник книгарнічитальні, яка була відкрита у Чернігові ще в січні 1861 року.
Та ще до цього, міцно ставши на просвітницькі засади, Куліш 1857 року видав український підручник для початкового навчання “Граматку”, заснувавши перший український фонетичний правопис, по праву названий його ім’ям — “кулішівка”. Через три роки у відкритій у Петербурзі власній українській друкарні Куліш видає альманах “Хата”.
Нелегкою була для нього ця просвітницька справа. У листі до Я. Головацького 20 лютого 1860 року він писав: “Пани московські добре вже второпали, що Україна — сама по собі нація. І, як тілько зможуть, загороджують нам дорогу до самопізнання. Журналу українського не дозволяють. Насилу можна було напечатать невеличкий альманах “Хату”.
А ось збірники “Левада”, “Пасіка”, “Гумно” не були йому дозволені до друку. Однак Куліш не здавався. У його друкарні почали виходити брошурки, так звані “Метелики”, для розповсюдження їх серед народу за найдешевшими цінами. І ніколи не забував про земляків.
…Наприкінці 1868 року у Львові було засновано Товариство “Просвіта”. Із перших його кроків Куліш радо відгукнувся на справи Товариства. Коли він прямував із Варшави до Відня, то на Йорданських святах 1869 року зустрівся з Анатолем Вахнянином (1841—1908), першим головою “Просвіти” (1868—1870 рр.) Вони обговорили низку питань і домовилися, що Куліш буде надсилати до Товариства твори власні і наддніпрянських авторів. Свого слова Пантелеймон Олександрович дотримувався. Навіть допомагав редакції Товариства коштами. Це засвідчив Вахнянин у листі до Івана Франка: “Куліш мав рішучий вплив на редакцію”. Сіверянин підтримував зв’язки з Омеляном Огоновським (1833—1894), головою “Просвіти” в 1877—1894 рр.; К. Сушкевичем, котрий також свого часу керував “Просвітою” на Галичині.
Познайомившись у Відні 1863 року з Іваном Пулюєм, Куліш узявся разом із ним перекладати “Біблію” на живу українську мову. Цій праці він надавав величезного значення у справі національнокультурного відродження України. Книга “Святе Письмо нового заповіту. Мовою руськоукраїнською” побачила світ у Львові 1880 р. у друкарні Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Друге її видання вийшло у Відні 1912го.
1868 року до Різдва Куліш написав вертепну містерію “Іродова морока”, у якій високо оцінив діяльність “Просвіти”. Вона мала антимосковське спрямування. Зрозуміло, чому шлях твору до читача виявився надто важким і тривалим. 1869го Куліш надіслав його до львівського журналу “Правда”. Анатолій Вахнянин, аби не зашкодити Пантелеймону Олександровичу і просвітницьким справам загалом, не поспішав із публікацією. Він радив поетові видати “Іродову мороку” окремою книжкою. Внісши деякі зміни до тексту (Ірода зробив турецьким султаном, а москалів — сердюками), Куліш вмістив її до своєї книжки “Хуторская философия и удаленная от света поэзия” (СПб., 1879). Однак це видання відразу ж конфіскували. З часом про “Іродову мороку” забули. На її слід натрапив Кирило Студинський (співпрацював із “Просвітою” у Львові в 1870х роках) при підготовці до друку листування Куліша з Вахнянином. 1903 року працю видав у Львові літературний критик Ю. Романчук, професор академічної гімназії у Львові, члензасновник і п’ятий голова “Просвіти”, згодом її почесний член. Вона побачила світ у 4му томі творів Куліша. Тоді ж “Іродова морока” з’явилася в чернівецькому часописі “Буковина” (№№ 129—132, 135—137), яку за першою редакцією подав Сильвестр Яричевський.
1927 р. в журналі “Україна” (кн. 1—2) про неї висловився Михайло Грушевський у статті “Перша редакція “Іродової мороки” Куліша”, назвавши твір “жагучою політичною”, “їдкою, грізною, до неба вопіющою сатирою на сучасне Московське царство та його насильства над Україною”.
За нашого часу ця вертепна містерія була введена до 2го тому творів П. Куліша (К., 1989), але не в повному обсязі. Повний текст її знайшов і опублікував з розповіддю про історію твору професор Михайло Веркалець у журналі “Дніпро” (1994, № 7—8).
Куліш у цій праці, по суті, уклав гімн “Просвіті”:
Слава Спасу в Віфлеємі,
Слава тій Просвіті,
Що розлила так, як море,
Волю й правду в світі.
5 травня 1907 року М. М. Коцюбинський писав до студента Глухівського учительського інституту Костянтина Зленка: “Дуже Вам вдячний за Ваші заходи придбати нам членів. Тих 5 добродіїв, про яких писали, прийнято вже членами чернігівської “Просвіти”, і посилаються їм повідомлення про се, а 3м ще й квитки на вкладки.
А як там далі стоїть справа? Коли б знайшлося хоч 10 чоловік, ми одкрили б філію у Глухові”. Того часу Костянтин Прохорович разом із вихованцем інституту, згодом відомим письменником С. Васильченком разом брали активну участь у студентському просвітницькому русі.
Шкода, що не збереглося листування між Коцюбинським і Зленком. Та й автограф цього письменника залишається невідомим. Його вперше було надруковано за фотокопією 21 жовтня 1959 р. в канадській газеті “Українське слово”.
Із глухівцем Іваном Методійовичем Руденком, акторомкоміком, відомим під прибраним ім’ям “Найда”, листувався просвітянинчернігівець Б. Д. Грінченко. 26 серпня 1900 року він писав: “Старий рукопис присилайте, але з оригіналом, бо коректуватиму його з первописом. Чи сподобалась же Вам “Хвиля за хвилею”, чи не могли б Ви її поширити в Глухові — хоч штук з 10? Я прислав би на продаж по 75 коп.”. Спілкувався з Грінченком і фольклорист, етнограф Олександр Малинка (1871—1942), який у 1898—1903 роках учителював у Глухові. На його “Сборник материалов по малорусскому фольклору” (Чернігів, 1902) Грінченко відгукнувся рецензією.
Просвітянськими шляхами крокували члени родини Шрамченків з містечка Вороніж. Найстарший із синів Микола Миколайович, який 1876 року був поручителем сестри Ганни, коли вона у Михайлівській церкві обвінчалася з істориком О. М. Лазаревським.
Олександра Миколаївна Шрамченко (1850—1908) після закінчення Київського інституту шляхетних дівчат була начальницею жіночої гімназії в м. Кролевці. Її брат Олександр (1859—1921) був істориком, етнографом, фольклористом. Публікувався на сторінках “Киевской старины” під псевдонімом “Шрко А.”, газети “Черниговское слово”; був відповідальним редактором журналу “Україна”, редактором “Українського етнографічного збірника”. У 1919—1921 рр. він учений секретар комітету Всенародної бібліотеки при Всеукраїнській академії наук. Його син Святослав (1893—1958, м. Філадельфія, США) очолював Міністерство морських справ УНР, в еміграції — українську громаду в Ченстохові (Польща), став автором близько 200 праць з історії визвольних змагань 1917—1921 років в Україні.
Олексій Миколайович Шрамченко (1866—1898) був редактором неофіційної частини “Черниговских губернских ведомостей”.
Садиба Шрамченків містилася майже в історичному центрі містечка Вороніж. Уродженець Сіверянщини, добрий знавець цього краю, літераторемігрант Грицько Сірик (1918—2002) так описав її в книжці “Вороніж та його околиці”: “Садиба ШрамівШрамченків сягала ширини близько 50 метрів з двоповерховим кам’яним будинком, зверненим на схід. Оскільки тут берег Осоти досить похилий, то й сходи до ґанку Шрамченкового будинку були досить високі, нагадуючи трибуну середньовічних лицарів… В одному з будинків містилась воронізька “Просвіта” й містечкова бібліотека. У 1931 році були намагання відновити тут бібліотеку й закласти книгарню… Бібліотеку в зародку ліквідували, а книгарню після двох місяців продажу книжок та шкільного приладдя зачинили, її продавця Суворова заарештували”.
В іншому місці цей свідок зазначає, що просвітяни створили театральний гурток, який давав вистави переважно влітку в парку біля приміщення пожежної. Після 1920 року освітою воронежців турбувалася семирічка імені Пантелеймона Куліша, яка піднялася на фундаменті будинку поміщика Гудими. Однак перед початком колективізації — “загальної руїни господарювання та нищення воронежців п’ятирічними планами” щодо семирічки заборонили вживати ім’я Пантелеймона Куліша. “На Троєщині, — писав далі Гр. Сірик, — Фалько, Федір Чайка, Федір Скиба, Петро Іванович Богуславський, Бурдюг та інші були свідомими воронежцями й керувалися “Просвітою”. “Просвіта” була визнана “буржуазним націоналізмом”.
Уродженець Воронежа, син священика о. Іоанна П. І. Богуславський, вихованець чернігівської духовної семінарії, московської духовної академії, після закордонного відрядження викладав у навчальних закладах Чернігова. Повернувшись 1920 року до рідного Воронежа, завідував семирічною школою, яка ще носила ім’я П. О. Куліша. Був заарештований за фальшивим доносом, де провів останні роки життя — невідомо.
У Глухові, вчителюючи в школі № 1, певний час мешкав уродженець Чернігівщини Іван Михайлович Піонтковський (1892—1938). Брався за поетичне перо:
Мої тут думи, почуття,
Мій спів і стогін Україні —
Мої коханії надії —
На краще вільнеє життя.
27 березня 1938 року був заарештований, а 3 травня того ж року за рішенням Трійки при управлінні НКВС по Чернігівській області розстріляний. Тоді ж був розстріляний і шосткинець Ф. Г. Петруненко, кореспондент Лесі Українки в 1911—1913 роках. Просвітянин, поет, який “перші вірші написав на 29 році життя в 1908 р. під впливом творів Шевченка й Куліша”.
У с. Гамаліївка Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Шосткинський район Сумської обл.) народився Павло Михайлович Дубровський (1857—1916). Навчався у Стародубському духовному училищі, Чернігівській духовній семінарії. Вступивши 1877 року до Петровської сільськогосподарської і лісівничої академії, став на шлях свідомої освітньопросвітянської діяльності. Цікаві свідчення про нього залишив у “Спогадах” Євген Чикаленко: “Дубровський, хоч і почув від мене українську мову, поставився до мене дуже обережно, почав розпитувати — хто я, звідки; довідавшись, що я скінчив Єлисаветське реальне училище… порадив мені добути запоруку, тоді він мені даватиме книжки з гуртової бібліотеки… Через якийсь час Дубровський дав мені прочитати у “Вольному слові” високоцінну та інтересну статтю Драгоманова “Історична Польща та великоруська демократія”, що потім вийшла і окремою книжкою”.
З 1 жовтня 1889 року Дубровський працював агрономом Полтавської губернії; зініціював видання журналу “Хуторянин”, який сам і вів як заступник редактора в 1896—1906 рр. Був одним з ініціаторів клопотання про дозвіл відкриття у Полтаві громадської бібліотеки. Просвітницькі ідеї були повсякчас у його полі зору. Навіть тоді, коли перебрався до Петрограда і редагував журнал “Сельское хозяйство и лесоводство”, послідовно і чітко вів українську лінію.
Поблизу с. Локотки (нині частина м. Шостки) у будинку офіцера Корпусу лісничих В. В. Марковича минали дитячі роки майбутнього письменника Дмитра Васильовича Марковича (1848—1920). Одним із його вихователів був дядько Опанас Васильович Маркович, член КирилоМефодіївського товариства.
У Локотках Дмитро Маркович проходив ази школи життя, пізнавав суть найпекучіших питань того часу:
— Дядя, разве людей продают?
— Продают как скотов, как лошадей, не по правде это. Цього, Митю мій коханий, вже скоро не буде. Це гріх великий.
З 1859 року Дмитро Маркович навчався в НовгородСіверській гімназії. Згадував про приїзд дядька: “Несмотря на массу работы и занятий, он успел составить любительский спектакль и поставить “Наталку Полтавку”… Приезд дядьки произвел целую революцию в обществе и в гимназии… Несомненно знаю, что в классах в свободное от уроков время читались Шевченко и другие поэты, даже Мицкевич попольски; пелись песни украинские, русские, сербские…”
На смерть О. Я. Кониського, автора книги “Життя українського поета Т. Г. Шевченка”, Маркович відгукнувся згадкою “З давнього минулого”, у якій засвідчив, що “небіжчик увесь свій вік служив одверто добру і до останньої хвилини любив вітчизну і був їй вірний”.
Таким був і життєвий шлях Дмитра Марковича, якому після приходу до влади Центральної Ради запропонували урядову посаду Головного прокурора, а в уряді Павла Скоропадського — прокурора генерального суду, як людині, що отримала юридичну освіту в Ніжинському ліцеї, а потім у Новоросійському (Одеському) університеті. Автор численних публікацій, книжки “По степах та хуторах”.
У Шостці розпочався життєвий шлях Григорія Микитовича Іваниці (1892—1938). Закінчивши Ніжинський історикофілологічний інститут, Київський університет святого Володимира, він обіймав посаду професора Київського інституту народної освіти, був секретарем комісії історикофілологічного відділу науковопедагогічної комісії ВУАН та членом педагогічнопсихологічної секції соціальноекономічного відділу Інституту української наукової мови.
Просвітянин Григорій Іваниця метою свого життя обрав захист української мови та літератури і поширення її серед співвітчизників. Це втілював у життя як співробітник журналу “Радянська освіта”, автор підручників з української мови (зокрема, методики її навчання), читанок для різних груп трудових шкіл, робітничих факультетів, шкіл для дорослих. Для росіян видав “Курс украинского языка (в кратком практическом изложении с хрестоматией)” (1925, 1927). Зміст видання свідчив про широку обізнаність автора з літературним процесом: до книжки увів твори В. Еллана, В. Чумака, П. Тичини, Г. Косинки, В. Сосюри, О. Журливої, О. Донченка, Є. Плужника, Г. Чупринки.
У справі вигаданої “Спілки визволення України” Г. М. Іваницю заарештували і вивезли за межі України, де він і загинув. І лише в серпні 1989 року було опубліковане офіційне повідомлення Прокуратури Української РСР про відсутність складу злочину в його діях та опротестовано вирок.
Помітний слід на просвітянській ниві залишили уродженці с. Погрібки (нині с. Коротченкове Шосткинського району Сумської обл.) Михайло (1864—1927) та Сергій (1876—1934) Рклицькі.
Михайло, навчаючись на юридичному факультеті Харківського університету, близько зійшовся з Павлом Грабовським. Обоє як активні члени групи “Чорний переділ” були заслані до Сибіру. 16 березня 1892 року Павло Арсенович писав з Тобольська до Б. Д. Грінченка: “Ви колись писали, що М. В. Рклицький живе в Чернігові; чи не пробували ви притягти його до української праці літературної? Він має кебету до писання і вміє писати з українським гумором, до того, добре знає життя нашого духовенства; він читав мені навіть деякі оповідання… До письменства нашого його, на мою думку, можна б навернути”.
Грабовський не помилився. Рклицький справді взявся за літературну справу. Записані у НовгородСіверському повіті на Чернігівщині пісні та ігри передав до праці Б. Д. Грінченка “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях” (Т.ІІІ., Чернігів, 1899). Відома його стаття “Сельские бесплатные библиотекичитальни в Малороссии” (1903). Його праця “Із спогадів про Павла Граба та його добу”, вперше надрукована у збірнику “Література” (К., 1928), цінна багатим фактичним матеріалом про побратима.
Наповненим українською самодостатністю, просвітництвом було життя його брата Сергія, вихованця НовгородСіверської гімназії та Харківського університету. Серед його публікацій слід насамперед назвати: “Три дела “о рядовом линейного Оренбургского № 1 батальйона Тарасе Шевченко” (“Киевская старина, 1905, № 2), “Мазепова церква в с. Дегтяревке” (там само, 1900, № 6), “Еще о колядках и щедривках в Черниговщине” (там само, 1906, № 2).
Працюючи в Кременчуцькій жіночій гімназії, Сергій Рклицький на основі архівних пошуків у Миколаївській церкві с. Свірж, що неподалік його рідного села Погребки, зібрав “Пісні люду нашого про панщину й волю” і видав 1918 року у Кременчуцькій “Просвіті”. Нині це видання стало бібліографічною рідкістю.
Вершиною його просвітянських видань стали “Правда о языке Украины”, “Думки людей науки про мову й нашу мову”. За радянського часу ці праці замовчували, тримали у спецсховах. Лише завдяки “Слову Просвіти” нещодавно була надана можливість деякою мірою донести до читачів їхній зміст (див.: “Рклицькі відомі і невідомі” (2010, 27 травня—2 червня). Перша книжечка була видана в Градизьку на Полтавщині 1917 року. Епіграфом до неї автор узяв слова Пантелеймона Куліша: “Буде жити наше слово, буде!”
Року 1926го С. Рклицький видав книжку “Думки людей науки про мову й нашу мову”, навівши висловлювання українських, російських та багатьох європейських учених, публіцистів, навіть політичних діячів, яких закатував сталінський тоталітарний режим (М. Бухарін, А. Кримський, С. Єфремов).
…У квітні 1989 року відбулася Сумська обласна установча конференція щодо заснування Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, у роботі якої взяв участь і автор цієї статті. 31 травня того року за його інформацієюзакликом було створено осередок Товариства в Шостці, яким у різні роки керували Л. М. Ісайкіна, Михайло Колотуша, Наталія Смикодуб, Віктор Терлецький. Але значно раніше просвітянську роботу в місті проводив працівник місцевого заводу хімічних реактивів А. Г. Погрібний, який згодом став визначним філологомакадеміком, одним із засновників Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Напередодні сторіччя від дня смерті поета він провів на підприємстві вечір на пошану нашого Кобзаря (виступ хорового колективу, постановка “Наймички”, читання поезій Тараса Григоровича тощо. І надалі Анатолій Погрібний приїздив до міста: то на презентацію моєї книжечки “Костянтин Ушинський і Сумщина”, яка вийшла з його передмовою, то на літературномистецькі свята пам’яті Куліша на землі колишнього Кулішевого хутора, то на відвідини музею автора “Чорної ради” при міській бібліотеці, міст НовгородаСіверського, Глухова. І щоразу привозив для бібліотек валізи книжок.
Просвітяни Шостки порушували питання про перейменування вулиці Кірова на проспект Івана Богуна, який на початку 1664 року йшов з вірними йому козаками під НовгородСіверський і загинув тут від рук польської шляхти. Проводили різноманітні просвітницькі заходи, найголовніші з них:
— літературні вечори у Шостці та Воронежі з нагоди 170річчя П. О. Куліша;
— науковопросвітницька конференція, присвячена 400річчю від дня народження Богдана Хмельницького;
— міські педагогічні читання “Творча спадщина К. Д. Ушинського і сучасність”. У них брали участь науковці, письменники Станіслав Реп’ях, Василь Івашків, Олесь Федорук, Василь Шендеровський — гості з Києва, Львова, Чернігова…
Пам’ятними залишилися зустрічі просвітян Шостки з відомими діячами України В’ячеславом Чорноволом, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Левком Лук’яненком. На працю надихали листи від великого знавця української мови Б. Д. АнтоненкаДавидовича. На відкритті пам’ятника П. О. Кулішу в смт Вороніж виступив з промовою тодішній міністр культури, нині Герой України академік І. М. Дзюба. 2005 року на Шосткинщині побували переможці 6го загальнонаціонального конкурсу “Українська мова — мова єднання”, організаційний комітет якого очолює Ю. А. Роботін (м. Одеса). На північносхідній Сіверянщині виходить у світ літературномистецький альманах “Українська хвиля” (упорядник П. В. Товстуха). 2012 року до читачів надійшла вже четверта збірка, де надруковані не тільки місцеві автори, а й шановні гості: Ада Роговцева, уродженка Глухова; Володимир Яворівський; сатирик і гуморист Гриць Гайовий.
З 1995 року видав 12 книжок автор цієї статті — праці про зв’язки з Сіверянщиною Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя, М. О. Максимовича, П. О. Куліша, К. Д. Ушинського. Більше десяти брошурок видав просвітянин В. Кириєвський. У цих “метеликах” трактуються сторінки з праць О. М. Лазаревського, “Опису НовгородСіверського намісництва”, видання священика отця Іоанна Танського, власні пошуки й дослідження рідного краю. Під його керівництвом діє загін учнівпошуковців “Кремінь”. У Шостці видається газета для дітей — орган самоуправління шкіл району “Шкільне сузір’я”.
