Вона підходила до Данченка й запитувала: «За що даєте мені роль?»

img_3459
фото О Литвиненка

— Пані Ларисо, торік у Польщі вийшла присвячена Вам книжка “Щаслива самотність актриси”. Авторка, театральний критик Алла Підлужна, аналізує різні етапи Вашої мистецької біографії. І перший з них — робота у Львівському національному українському драматичному театрі імені М. Заньковецької. Ви там сформувалися як творча особистість і, певно, багато чого навчилися?
— Я пропрацювала в Театрі імені М. Заньковецької 30 років, навчалася в Студії при театрі. Моїм педагогом був учень Леся Курбаса — Борис Хомич Тягно. Його вихованцями є також Богдан Ступка, Наталія Лотоцька, Богдан Козак. Він, не називаючи імен, передав нам систему психофізики Курбаса, де задіяні не тільки фізична та емоційна сфера, а й інтелект. На заняттях нам казали: “Якщо обрали цю стезю, віддавайтеся мистецтву до кінця. Глядача не цікавить, чи їли ви сьогодні, який у вас настрій і які діти за вами плачуть. Ти вийшла на сцену, і глядач мусить побачити: актриса знає, що таке “Березіль”, вона читала філософа К’єркегора”. Потім мене лишили в театрі. Прийшов режисер Сергій Данченко, до якого я підходила й запитувала: “За що Ви мені даєте роль — я ж не гідна того?” Він так сміявся, мабуть, другої подібної актриси ніколи не бачив. Сергій Володимирович дав мені головну роль у своїй першій дипломній виставі “Перший день свободи Кручковського”. Пізніше я грала у нього всі великі ролі. Я люблю співрозмовника, який розумніший за мене, партнерів, до яких можу тягнутися, тоді я краще розкриваюся. І Данченко дав мені таких партнерів. Коли він призначив мене на роль Ганни в “Украденому щасті” І. Франка, ми з Богданом Ступкою (він грав Миколу) і Федором Стригуном (Михайло) пішли в бойківську хату у львівському Шевченківському гаю і там проводили навіть не читки, а говоріння — промовляли все, що думаємо про свої ролі. Потім почалися репетиції. Я підійшла до Данченка і кажу: прем’єру зіграти не зможу, бо в мені сидить дитина”. А він відповідає: “Репетируй, щоб ти проклала доріжку”. І я мала репетиції. Я розумію, який величезний внесок у мене зробив Данченко, не диктуючи, не тероризуючи. Він давав мені читати книжки (саме тоді познайомилася з творчістю О. Солженіцина). А ролі пропонував із баченням перспективи. Пам’ятаю, літо, колектив пішов у відпустку, а я не йду — репетирую Маклену Грасу (з однойменної п’єси М. Куліша), щоб видзвонитися в ту 13річну дівчинку, яка протистояла залізним верхам. Мені пощастило — в Театрі імені М. Заньковецької розвивався мій людський, творчий, інтелектуальний потенціал. Люди, які працювали там, знали мови, літературу, любили ритмізовану думку, поезію. І я тим займалася. Хоч була дуже завантажена: інколи виставу “Марія Заньковецька” грали тричі на день, а я все одно робила поетичні композиції. Професор Львівського університету Неоніла Іванівна Міщенко якось мені сказала: “От вилучили цілий пласт поезії тих, хто живе в діаспорі”. Вона ті імена відновила, ми записали цикл передач на Львівському обласному телебаченні й провели вечори у міському Музеї етнографії. Вони були присвячені поезії Олени Теліги, Галини Мазуренко, Наталії ЛівицькоїХолодної, Оксани Лятуринської. Пригадую, на одному вечорі слухачів так захопили вірші та історії з життя Галини Мазуренко, що я, розповідаючи, раптом подивилася в очі тим, хто сидів у залі, і…втратила голос. Удруге такий випадок стався зі мною під час вечора пам’яті з нагоди річниці Голодомору в Україні. Я його вела й читала поезію. Тож коли сиділа біля виходу на сцену, до мене підсіла старенька бабця, яка почала начебто собі розказувати про ті часи. Я так перейнялася, що вийшла на сцену і не змогла говорити. У певний момент свого акторського життя усвідомила (і цього мене теж навчила праця в театрі): перше — ти маєш пройматися людськими болями й емоціями, а друге — ти як творча людина мусиш себе відсторонювати, відчужувати й розуміти, що не можна втрачати форми.
— Ви з успіхом грали у багатолюдних виставах репертуарної сцени, що ж вивело на створення монотеатру Лариси Кадирової?
— За 30 років зіграла провідні ролі у творах Лесі Українки, Мольєра, Шекспіра, Чехова, Горького, Винниченка й Куліша. Найвища класика! Мій інтелект не пройшов повз неї. Я стала сповідувати думки цих авторів. З таким багажем я переїхала у столицю й зіграла на франківській сцені у спектаклях “Росмерсгольм”, “Крихітка Цахес”, “Тартюф”. І ось такий випадок. Останнє інтерв’ю С. Данченка у фойє Національного театру імені І. Франка. Я ішла й побачила. Стала осторонь. Так боляче зробилось, відчувала: відлітає людина. Він, поволі пересуваючись, підійшов до мене й каже: “Знаєш, про що я мрію? Зробити з тобою моновиставу”. Тоді я ще й не думала про це, а як він відійшов, стала тим займатися. Та енергія, яка в мені весь час нуртувала, мусила знайти вихід. Адже Ступка за час свого художнього керівництва не дав мені жодної ролі на великій сцені. Тому я заходилася організовувати фестивалі, робити монодрами. Спочатку не було де. Щиро вдячна Богданові Ступці й директорові Театру імені І. Франка Михайлові Захаревичу за те, що вони виселили буфет і зробили ту малу сцену у фойє, за якою й нині сумую. Вона стала дивовижно театральною, з тими колонами, пілястрами, амфітеатром, маленьким залом, де я бачила очі глядачів… Тоді я збагнула, що монодрама — це вища математика акторства. Збрехати в ній (ні в думках, ні в дії, ні в емоції) ти не маєш права. І там видно, що ти за людина, які ідеали сповідуєш. Видно з того, як ти реагуєш, що для тебе основне, видно  навіть з мовчання.
— Театр душі й інтелекту, який Ви пропонуєте, є гідною альтернативою так званій масовій культурі в її найгірших проявах, яка заполонила нині не лише екрани, а й театральні сцени. Нас переконують, що саме низькопробні дійства хоче бачити публіка.
— Ще від античних часів люди хочуть хліба й видовищ. Але від нас залежить, який це буде хліб і які видовища. Ми, митці, маємо підняти загальний рівень культури. Щоб люди йшли не пореготати. Їх слід манити цікавинками — національними, культурними, психологічними, інтелектуальними. І порушувати на сцені такі питання, в таку форму їх огортати, щоб глядач включав свідомість, підсвідомість, душу, досвід.
— Розумне, добре й вічне сієте не тільки на театральному кону, а й на численних культурнопросвітницьких заходах у музеях, у теле й радіопрограмах.
— Для мене дуже важливо відновити такі імена, як Садовський, Саксаганський, Лисенко, Старицький. Щоб люди дізналися й замислилися: що це були за дворяни, які закладали власні маєтки, як Михайло Старицький — Кліщинці, для того, аби театр існував?! Бодай короткий час.
— Окрема сторінка Вашого життя — легендарна Марія Заньковецька, яка стала талісманом і, мабуть, оберегом Вашої долі. Яка різниця між образом актриси, втіленим Вами на львівській сцені у спектаклі за п’єсою Івана Рябокляча, і в новій моновиставі “Коли розлучаються двоє” на Камерній сцені Театру імені І. Франка?
— Марія Костянтинівна стала ближчою, людянішою. У тій давній виставі, яку я зіграла 600(!) разів, це була ікона, наповнена моїми жестами, акторськими відчуттями. А тепер це моя рідна людина, родичка по духу. Я наповнила її образ власними думками про театр, мистецтво.
— Ця світла постать надихнула Вас на створення унікального Міжнародного фестивалю жіночих моновистав “Марія”, який Ви не втомлюєтеся проводити, незважаючи на фінансові труднощі. Хто, крім Міністерства культури, допомагає Вам?
— Перебуваю у постійному діалозі з “Просвітою”. Вважаю, те, що робить в Україні Товариство “Просвіта”, — прекрасно. Його діяльність, спрямована на видання книжок для дітей і дорослих, відзначення важливих історичних дат, спорудження пам’ятників, співпраця зі мною в увічненні пам’яті М. Заньковецької та інших великих імен продовжує прекрасні починання, які заклали Леся Українка й Микола Лисенко.
— Театрали вже знають: у жовтні вони розкошуватимуть, безоплатно переглядаючи різноманітні спектаклі унікального фестивалю жіночих монодрам “Марія”. Чому, незважаючи на фінансові труднощі, не відмовляєтеся від його щорічного проведення?
— Так, є труднощі, трапляються й непорозуміння. Дуже тяжко завжди дається перший фестивальний день, коли відбувається пресконференція, відкриття виставки і я граю. Іноді бувають парадоксальні випадки. Якось забула вдягнути руду перуку Сари Бернар. Помітила це, коли вже лунали оплески, а я розкланювалася. Сказала публіці: “Почекайте, я вдягну перуку, побачите, якою повинна бути”. У виставі “Стара жінка висиджує” наприкінці моя героїня має зняти з себе макіяж, а я забула це зробити. Але радію, коли бачу, як на фестивалі вирує людське спілкування. Цієї осені, сподіваюся, відбудеться десятий, ювілейний фестиваль “Марія”. А мені восени мине 70. Тож хотіла б відзначити ці два ювілеї водночас.

Спілкувалася
Тетяна КРОП

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment