Запрошуємо в Колодяжне!

dsc_01111 серпня 2013 року виповнюється 100 років від дня смерті Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач) — видатної української поетеси, драматурга, громадської діячки. З нагоди цієї пам’ятної дати Волинський краєзнавчий музей провів низку науково-освітніх заходів, серед яких: “Лесині дні в навчальних закладах міста”, “Дні музею в таборах літнього відпочинку” та інші. Нині у музеї експонується фотодокументальна виставка “Леся Українка і Волинь”, на якій представлені світлини, що засвідчують доленосний період життя письменниці — її перебування в м. Луцьку та с. Колодяжному.
1—2 серпня у Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки відбудеться цикл заходів “Музей збирає друзів”, присвячених пам’яті видатної землячки. А сьогодні знайомимося власне з музеєм, який розташований на садибі Косачів у с. Колодяжному Ковельського району Волинської області. Про музей розповідає його завіду­вач Віра Михайлівна Комзюк — заслужений працівник культури України, кавалер Ордена Княгині Ольги третього ступеня, почесний краєзнавець України, лауреат премії ім. Петра Тронька НСКУ. Віра Михайлівна — невтомна трудівниця, яка уже 34 роки свого життя віддала музейництву, утвердилась як першокласний дослідник-науковець, експозиціонер, досягнула визнання в Україні.

— Саме з Колодяжного Лариса Петрівна Косач пішла у широкий світ Лесею Українкою, бо під віршем “Конвалії” підписала: “1884 рік, село Колодяжне, Леся Українка”. А конвалія у нас росте біля сірого будинку батьків.
Будинок називається сірим, бо віконниці і веранда в нього сірого кольору. Таким його збудували Косачі. Щоправда, нині він “пересипаний”, тобто реставрований. Є фотографія Лесі з родиною на веранді цього будинку. Будинок із південного боку має два поверхи. На другому поверсі — невеличка кімната (6 кв. м.) — робочий кабінет Олени Пчілки. А на першому поверсі вітальня, робочий кабінет батька, спальня і кухня Косачів. Тут є їхні речі — стіл, стільці, самовар, шкатулка, весь посуд у буфеті, етажерка, плахта, вишита сорочка (її Ольга Косач-Кривенюк вишила для свого чоловіка).
Родина мала велику бібліотеку, зокрема, й 86 томів енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона, які теж є експонатами музею. Усі експонати дібрано за спогадами і фотографіями. Косачі були дворянами середнього достатку, але жили по-народному просто й скромно. Петро Антонович працював головою з’їзду мирових посередників, тобто юристом, займався селянськими питаннями.
Щороку в родині святкували день народження Тараса Шевченка. Зі стіни знімали портрет, ставили на стіл, прикрашали рушником, поруч запалювали свічку. Михайло із Лесею читали гостям “Кобзаря”. Також у сірому батьківському будинку відзначали різні релігійні свята. І у нас ця традиція збереглася. Щороку з учнями місцевої школи ми проводимо “Різдво у Косачів”, “Великдень у Косачів”, інші свята.
Меморіальна експозиція музею представлена у двох будинках: Лесиному будиночку — “білому”, побудованому 1890 року для старших дітей як літературне шале-флігель, і батьківському будинку — “сірому”, спорудженому Петром Косачем, батьком поетеси 1896 року. Меморіальні будинки є пам’ятками історії, в них відтворено обстановку, яка була за життя поетеси.
— Леся Українка — Велика жінка України, одна з найвидатніших жінок людства, одна з наймогутніших людських душ, яка перемогла недугу плоті, відкинула розпач, не піддалася зневірі і була наймужнішою з усіх мужчин.
“Лесин білий домик” — “літературний” літній флігель, де троє старших дітей жили і займалися творчістю. Але фактично в ньому більше жила Леся, бо Михайло з Ольгою вчилися в гімназії. Тому його назвали “Лесин білий” і ми цю назву зберегли. Балкон цього будиночка Леся називала сонячним солярієм. Наверху був невеликий шар піску, що нагрівався від сонця. Цим піском вона осипала хворі руки й ноги — так лікувала свій туберкульоз у нашому Колодяжному. У будинку дві кімнати — голуба й рожева. Своєму дядькові Михайлу Драгоманову (брату мами) Леся призналася в листі: “Ніде мені так добре не працюється, як у моїй рожевій хатинці з білими меандрами”. Голуба кімната — вітальня. Із тих часів тут зберігся камін, дзеркало та Лесин рояль. Вона на ньому грала, але в 19 років зрозуміла, що не зможе бути музикантом. Три роки тому обласна рада виділила кошти і Наталія Свириденко та Ярослав Пінчук з Києва реставрували цей музичний інструмент. Родинні Косачівські речі нам подарував зять Ізидори Косач — найменшої сестри Лесі — Олександр Петров. Вони зберігаються в нашому музеї з 1965 року.
Родина Косачів подарувала нам чимало речей. У нас є узори, зібрані Ольгою Косач на Київщині, Полтавщині й Катеринославщині. Родина подарувала їх за умови, що ми видамо їх  окремою книжечкою. Ми це зробили, об’єднавшись із Київським музеєм, в колекції якого три узори, а у нас — сім. Окрім того, ми видали ще чимало книжок — “Народні пісні з голосу Лесі Українки”, першу збірку, перші переклади… Зараз готується 16-томне академічне видання творів Лесі Українки, але на відміну від наших проектів, коли воно побачить світ — не відомо.
У Колодяжному Леся Українка написала багато поетичних творів, які увійшли до скарбниці української та світової літератури. Літературна експозиція розміщена в спеціальному приміщенні, побудованому 1980 року. У літературному музеї в чотирьох експозиційних залах зібрано документальні матеріали та експонати, які розповідають про життя і творчість Лесі Українки. Садибу придбав батько письменниці Петро Антонович Косач 1868 року.
— Наприкінці травня 1882 року Косачі переїхали на постійне проживання до села Колодяжного під Ковелем. Із листів дізнаємося, що Леся Українка, яка мешкала тут з деякими перервами до 1907 року, знала всіх його мешканців, побувала чи не в кожній хаті. Колись на садибі була ще й третя дерев’яна будівля — старий дім Косачів, який належав дядьку Григорію Антоновичу Косачу і стояв на місці нинішнього літературного музею. У роки війни цей будинок було зруйновано.
Наш музей — найстаріший. Адже в Києві музей відкрито 1965 року, в Новограді-Волинському — 1970-го, в Ялті — 1980-го, а наш — 10 липня 1949 року. Хоча ще 1937 року, як тільки помер останній власник цієї садиби Микола Косач (похований на цвинтарі у с. Колодяжному), Союз українок Галичини почав збирати кошти для її викупу у селян…
1978 р. на території музею-садиби Лесі Українки розпочали спорудження приміщення літературного музею. Восени 1980 р. у новобудові відкрилася перша літературна експозиція. А “сірий” будинок доповнив меморіальну частину. Оформляли літературний музей львівські художники на чолі з Романом Батогом, які продумали все — від світильників, рам до рушників. Зараз діє експозиція 1991 року, друга за ліком.
Тож у літературному музеї маємо виставковий зал,  великий конференц-зал, де проводимо свої заходи,  робочі і фондові кімнати. Родина в Колодяжному мала 4 га саду, 500 га землі і три житлові будинки. А у нас під музеєм нині трішечки більше 6 га землі, площа самої садиби — 1,2 га. Штат музею — чотири наукові працівники.
2004 року відкрито сектор музею — монографічну експозицію “Музей “Лісової пісні” в урочищі Нечімному біля с. Скулин за 17 км від с. Колодяжне. У тому урочищі озеро, біля якого жив пастух, дядько Лев Скулинський, який захоплював Лесю різноманітними легендами, зокрема, і про мавок. У “Лісовій пісні” вона не змінила ані його імені, ані прізвища. У першу суботу серпня у нас відбувається міжнародне свято — “Лісова пісня”. А у неділю всі гості їдуть до Нечімного.
З 1963 року музей став філіалом Волинського краєзнавчого музею. Нині площа музею: загальна — 830 кв.м., експозиційна — 471 кв.м., прилеглої території — садиба 1,2 га, лісопарк — 6,5 га.
Колекція музею нараховує понад 5,6 тис. музейних предметів основного фонду, зокрема й меморіальні, що є безцінними для історії та культури українського народу.
— Саме в нашому селі Леся написала стародавню історію східних народів — у 19 років пішла з села істориком. У нашому селі вона стала великим поетом, адже написала тут близько 50 літературних творів, свою першу збірочку вона теж укладала в нашому Колодяжному. Її сільська подруга Варвара Дмитрук проспівала 150 пісень, які Леся записала, так вона стала фольклористкою. У краєзнавчому музеї зберігається зошит із записами пісень, зробленими Лесею Українкою. І ці та інші пісні (разом — 225) вона наспівала в Грузії за два місяці до смерті своєму чоловікові Клименту Васильовичу Квітці. У нашому селі вона стала великим драматургом, бо свою першу драматичну поему “Блакитна троянда” написала тут. У нашому селі з братом Михайлом стала перекладачем — Гоголеві “Вечори на хуторі біля Диканьки” переклали, коли їй було 14 років. А в 18 років у Колодяжному склала список із 75 прізвищ прозаїків та поетів Європи, твори яких потрібно перекласти. Долучала до перекладу і брата, і сестру, і всіх друзів — вони хотіли, щоб українці читали світову літературу рідною мовою.
У травні 1891 року тут гостювала родина Івана Франка. Уявіть — шестеро дітей Косачів і троє Франка. Іван Якович тут пробув лише тиждень, а його родина поїхала аж на початку вересня. Олена Пчілка писала дітям віршовані вистави, вони їх розучували і “ставили концерти” мешканцям села. Тут часто гостювало чимало відомих людей.
На території садиби в глибині саду встановлено бронзове погруддя Лесі Українки (скульптор В. Сколоздра). За садибою — лісопарк, посаджений на честь 100-річчя від дня народження письменниці, та криниця — Лесин кадуб. Працівники літературно-меморіального музею проводять значну пошукову, науково-дослідницьку, збиральницьку та науково-освітню роботу. Підтримують тісні зв’язки з українською діаспорою у Канаді та США.
Популярність Колодяжненського літературно-меморіального музею-садиби Лесі Українки зростає з року в рік, він став відомим далеко за межами України. Цьому сприяє гостинність берегині дому та його колективу.

Записав Євген БУКЕТ
Фото Олексія ЛУПАНДІНА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment