Мовні стратегії на мовній карті України: реалії сьогодення

Ти — весь у слові, як у сповиткові,
З колиски до калини при горбі…
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся у собі
Б. Олійник

Анатолій ЗАГНІТКО,
доктор філологічних наук, професор, член-кор. НАН України, м. Донецьк

“Проза” мовного питання
Про мовні проблеми в Україні написано багато. Багато… — це слово містке, але не виявляє усієї якості створеного тому, що 1) в одних публікаціях відчутним постає біль і страждання душі дописувача за рідну українську мову, її стан і статус у сучасному суспільстві зі спробою пошуку моделі вирішення питання належного посилення її навантаження в усіх сферах життя — від адміністративноуправлінського вияву до повсякденного вжитку; 2) в інших усвідомленим є бажання автора проаналізувати мовну ситуацію України та скваліфікувати моделі розвитку — від найоптимістичніших (тези про посилення української мови в усіх сферах життя) до найпесимістичніших (думки про повне знецінення української мови в суспільному розвитку та її витіснення на повну периферію; адже ще один з апологетів “збільшовиченої” ери стверджував, що в людському поступі виживуть найсильніші мови); 3) а ще в інших — повне заперечення необхідності вольового вирішення мовного/мовних питань, а розв’язання його тільки демократичним шляхом, хоча шляхи цього демократичного вирішення остаточно не простежувано.
Виявлені три групи публікацій аж ніякою мірою не охоплюють увесь спектр сучасних міркувань різноманітних авторів про мовне/мовні питання, адже тут не враховано і численні звернення високоавторитетних фахівців, творчих спілок про необхідність збереження мовного багатства України. Якщо поглянути на мапу мовних публікацій, то їхній безперечний кількісний сплеск відбувся в період ухвалення Закону “Про засади державної мовної політики” та його упровадження в дію через серію “парадно показових” сесій місцевих рад — від сільських до міських та обласних (звичайно, авторам закону прагнулося “всенародного схвалення”, та не вийшло, тільки низка областей миттєво й “організовано” відрапортувала про повне схвалення, хоча і такий перебіг вельми показовий), а згодом і підписання Президентом України. Звичайно, були ословеснені “застереження” про обов’язкове прийняття Державної програми підтримки української мови…, що у травні повторив і Президент України В. Янукович із нагоди Свята слов’янської писемності. Інколи навіть виголошували “сентенціюмрію” про окремий закон щодо державної мови… Нічого, крім сумнозвісного закону КіваловаКолесніченка, сьогодні немає…
Можливо, з тих напрацювань, що стали наслідком активної самовідданої роботи двох комісій під головуванням експрезидента України Леоніда Кравчука та віцепрем’єрміністра Раїси Богатирьової й буде щось відібрано та в обкраяному вигляді запропоновано до виконання. Наразі ж навіть підготовки чогось подібного не відчутно. Чому? Та, власне, тому, що триває вивчення потрібності видозміни закону та вияв здобуття такими заходами симпатій у народу, забезпечення належного резонансу. А тим часом: 1) повністю винаціоналізовано та видержавнено Перший національний канал України, на якому до певного часу домінував українськомовний продукт (це давало постійні підстави для багатьох звинувачувати його в хуторянстві), котрий тепер також продукує більшість програм мовами національних меншин, тобто мовою однієї національнорегіональної меншини — російськомовної; 2) імпортовану кінопродукцію тепер тільки супроводжувано мовнодержавними субтитрами; 3) різноманітними шляхами упроваджувано тезу про елітність та елітарність російськомовного (регіональномовного) спілкування, адже бізнес прагне тільки цього, а інтерв’ювовані зазвичай послуговуються російською; 4) в інтернетовому павутинні не відбулося українськомовного прориву ані з програмним забезпеченням, ані з новітніми комп’ютерними технологіями, тобто продовжено глобальну практику повного російськомовного забезпечення комп’ютерного програмування; 5) сфера української книги, періодики, засобів масової інформації звузилася до катастрофічного вияву, особливо в областях України з регіональним статусом російської мови, де хоча б показово, для закону дотримувались мовної толерантності, а сама регіональна мова поступово заступає всі функції державної, активізуючи відцентрові внутрішньодержавні тенденції. Підтвердження цьому легко віднайти у відмові суду вести засідання українською мовою в одному із судів Донеччини; 6) оголошення на транспорті виконуються зазвичай регіональною російською, що легко простежити на прикладі громадського транспорту Донецька та інших міст області; 7) реклама повсюдно набуває статусу регіональномовної; 8) відео та музична продукція на всіх видах транспорту (автокомпанії “Гюнсел”, “Шериф”, “Автосвіт” та ін.; потяги ICT за маршрутами “Донецьк—Київ” та ін.) і под.
Річ не тільки у мові, та й не лише у мові
Пригадався випадок, що трапився цієї весни під час перебігу авторитетної міжнародної конференції “Людина. Комп’ютер. Комунікація”, що відбувалася в Національному університеті “Львівська політехніка” (28—30 травня 2013 року) і в якій брали участь лінгвісти, етнолінгвісти, лінгвокультурологи та фахівці комп’ютерних технологій, тому що все це відбувалось в Інституті комп’ютерних наук. На конференцію прибули науковці з усієї України, а також з Польщі, Росії, Чехії, Молдови та ін. Як завжди, на подібних форумах важливими є не тільки доповіді, виголошення власних студіювань, а й обмін думками, коли з неупереджених джерел можна почерпнути багато для себе нового, а також поглянути на власні напрацювання з іншого боку, усвідомити, якими шляхами йдуть твої колеги. Для мене було дещо несподіваним дізнатися, що відомі дослідники з Люблінського університету імені Марії КюріСклодовської (Польща) доклали максимум зусиль, аби в них на повну силу запрацювала українська філологія, а водночас і білоруська. Приємно було почути, що україністика не тільки відбулась у цьому вищому навчальному закладі, а й належно утверджується: наявна магістратура, виконуються кандидатські дисертації (здобуття доктора філософії, за їхньою термінологією). Білорусистика, на жаль, не відбулась. Подібна ситуація з білорусистикою трапилась і в Краківському університеті. За моєю інформацією, це торкається й низки інших польських університетів. Тут, безперечно, вина Білоруської держави та її керівництва, завдяки якому протягом останніх двадцяти років відбулася повна нівеляція статусу білоруської мови у власному просторі, хоча формально вона залишається державною, але державною мовою є та, що “підперта каральним апаратом усієї держави” (І. Бодуен де Куртене; дослідник вживав термін не мова, а діалект), а в Білорусі підперта якраз російська мова як державна. Якою мірою та наскільки сильнішими стали горизонти самої Білорусі загалом та білоруської мови, літератури, культури зокрема внаслідок проголошення двох державними? Не спрацювало — маємо те, що маємо…
Загалом будьякий форум, особливо ж науковий, за влучним висловленням Юрія Степанова, якраз і цікавий такими несподіваними зустрічами, особистими знайомствами, обміном думками, часто вкрай суперечливими міркуваннями. Під час однієї з перерв відбувався активний диспут: хто міркував загалом про перспективи славістики як такої, хто ж роздумував про поєднання (синтез) різних наук з лінгвістикою та розширенням числа й кількості таких нових актуалізованих напрямків як: психолінгвістика, нейролінгвістика, юридична лінгвістика (з підгалузями судової, криміналістичної та інших), сугестивна лінгвістика (лінгвістика впливу) тощо. Водночас виникли й питання мовної толерантності, мовного співжиття, мовних конфліктів та багато інших. У цьому розрізі цікавою була думка авторитетного філологарусиста з Казанського університету (нині зі статусом федерального, що об’єднав низку державних вишів), яка розповідала про мовну ситуацію в сучасному Татарстані з його двома державними мовами — російською і татарською. З певним внутрішнім дискомфортом вона торкнулася тези про обов’язкове вивчення татарської мови, адже, як стверджує сучасний мер Казані, ви живете на цій землі і просто зобов’язані знати цю мову. Кажучи про те, що геніальний мовознавець і талановитий організатор та основоположник однієї з найавторитетніших шкіл російської лінгвістики Іван Бодуен де Куртене обґрунтував і пропагував тезу про рівність усіх мов (звідси випливає — й народів рівність), відома професор, поза усяким сумнівом, внутрішньо дотримувалась думки, що обов’язковою виступає тільки російська. На це ж спрямований також Указ Президента Росії про добровільне вивчення усіх національних мов, упроваджений у дію з 1 січня 2013 року. Щоправда, татарська мова в цьому разі захищена статусом державної на своїй території. Висновкова думка професорки апелювала до мовної “гармонії” в колишньому Радянському Союзі, де усі були рівні, і ніхто не мав жодних привілеїв. У той час очевидним привілеєм була повна радянізація усіх республік з особливою формою їхнього російщення (І. Лосєв).
Справді й так: тільки вивчення української мови було добровільне, а вивчення російської — обов’язкове, адже всі управлінські структури, судочинство, армійський та каральнорепресивний апарати, освіта й наука та багато іншого провадилися лише російською. Автор цих рядків виконував кандидатську дисертацію з української лінгвістики, але писав саму дисертацію та її автореферат російською мовою.
Ініціаторам відомого закону та його “ухвалювальникам” хотілося б, напевне, статус добровільного вивчення запровадити щодо державної мови. Звичайно, у своїх міркуваннях вони постійно апелюють до думки виборців, яким, мовляв, вони ніяк не можуть зрадити. У цьому є доля істини, але аж ніяк не повна і вичерпна. Певна електоральна частина і під час постання України як окремої суверенної Держави, та й сьогодні не вірить у її самодостатність, а українців вважає звичайнісінькою вигадкою (не заглиблюватимуся тут у ті чи ті теорії). Ця частка нікуди не пропала, вона живе — за одними підрахунками вона становить близько двадцяти відсотків, за іншими — вона трохи більша. Вона завжди сповідувала ідею посилення навантаження російської мови. Щоправда, зазвичай це бачила в якихось часткових реаліях.
Виформовуватися ж ідея другої державної почала в період другого обрання Президентом України Леоніда Кучми, згодом і в обранні на цю посаду Віктора Ющенка (хоч як це парадоксально), остаточно ж утвердилась у відповідних засадничих принципах Партії регіонів. Своєї обіцянки нинішній Президент України Віктор Янукович у цьому питанні дотримав. Не слід забувати, що значна частина росіян і в самій Росії, і в Україні у відповідних управлінських кабінетах, і зпоміж звичайних трударів вважають винними в розпаді колишньої радянської імперії саме українців. Тому панславістська теза про об’єднання слов’ян, принаймні колишнього Радянського Союзу, має опертям народ України, що постане одним із визначальних чинників завершення першого етапу створення конфедерації держав під проводом однієї держави та з обов’язковим знанням тільки однієї мови. І річ не тільки у мові, та й не стільки у мові, як у тих об’єднавчих чинниках, що опрацьовуються в надрах єдиного центру.
Мовні проблеми минулого
Сучасні мовні колізії спричинені тривалою історією. Вирішальну роль зіграли постійні репресії проти української мови, а згодом сповідувана теза про те, що так історично склалося. Водночас вагомим поставало те, що тільки російська мова в межах колишньої Росії (до 1917 року) та Радянського Союзу відкривала шлях до кар’єрного зростання. Навіть українські майстри художнього слова, які всієї душею і серцем служили рідному народу, поклали життя за нього, крім гонінь, нічого іншого не мали. Треба було мати високої сили Дух, бути вірним традиціям, щоб не зламатися. Питання ж мовного співжиття студіювалися давно, особливо ж знаковими вони виступали в період можливого формування власної держави. Адже і в гетьманаті Павла Скоропадського, і в Центральній Раді вирішальною для України бачили об’єднавчу силу та потенціал української мови. Одним із відомих політиків тих часів був Іван Огієнко — міністр освіти Української Народної Республіки, згодом міністр віросповідань, перший ректор Кам’янецьПодільського державного університету.
Чи не найвагомішими є студіювання мовних питань І. Огієнка у межах Наукового товариства імені Шевченка, де він проаналізував рідномовні обов’язки (“Наука про рідномовні обов’язки”, 1936) з наголошенням: “Мова — це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова — душа і цінність кожної національності, її святощі і найцінніший скарб… І доки живе мова — житиме й народ як національність… Не стане мови, не стане національності”. Концепція рідномовних обов’язків прямо співвідноситься з функційним навантаженням мови в суспільстві та окреслює особливості поширення мови в суспільстві, співіснування мов. Загалом І. Огієнко схарактеризував ті принципи, поза якими народ як національність не може зберегти себе, тому що “Уявлення про духовну зрілість окремої особи, як і про зрілість всього народу можна скласти передусім за культурою його літературної мови” і далі “Кожний свідомий громадянин повинен практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу”. За активного розвитку білінгвізму особливо знаковими постають рідномовні обов’язки з їхніми десятьма мовними заповідями, які повинні сповідувати кожен патріотично налаштований до своєї держави громадянин. Не менше уваги приділив Іавн Огієнко проблемам української мови в інших працях (“Складання української мови”, 1938). Прямо І. Огієнко не говорить про питання двомовності, водночас у висвітленні питання статусу рідної мови та її провідної ролі у формуванні нації та державності останньої відчутним є вплив поширення тенденцій двомовності в Україні.
Цікаво, що в цей час досить гострою була дискусія М. Грушевського з І. Линниченком, професором Новоросійського університету в Одесі (праця І. Линниченка “Малорусский вопрос и автономия Малороссии: открытое письмо профессору М. С. Грушевскому” (1917) як відгук на статті М. Грушевського (“Звичайна схема “Руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства” (збірник “Статьи по славяноведению”, Пг., 1904). Для І. Линниченка цілком природним постає видозміна мовної орієнтації тих земель, народи яких “перестали бути об’єктом державної історії”. Полемізуючи з М. Грушевським, І. Линниченко дотримується думки, що треба вивчати історію держави, а не народності, “яка самостійного державного значення ніколи не мала”.
М. Грушевський стоїть на тих позиціях, що “Елементи великоросійської мови випирають елементи українські, незвичайно збіднюють українську мову, і нарешті, діло доходить навіть до повної утрати почуття мови” (“Про українську мову й українську справу”, 1907). За нерозвинутого білінгвізму М. Грушевський вважав повністю неправильним викладання предметів шкільного циклу нерідною мовою (пор. також погляди професора І. Лучицького). Не менш важливою є теза про те, що народ піднімається, маючи школу своєю мовою: “Галичани… піднялися й просвітилися через те, що мали освіту на рідній мові — і школу, і книжку, а холмські українці і під руською (російською — А. З.) державою підупали без сього” (“Про українську мову і українську школу”). Проф. І. Линниченко допускав функційне навантаження української (можливо, й інших мов національних меншин) в освіті, але тільки в початковій, увесь інший освітянський та науковий простір повинні бути тільки російськомовними. У цих та низці інших думок легко впізнавані сучасні реалії, зболені проблеми сьогодення, тому що програму повноцінного й адекватного навантаження української мови як державної не опрацьовано, не віднайдено моделі належного забезпечення потреб в українськомовному слові усіх регіонів України заради збереження державної цілісності та адекватної самоідентифікації кожного її громадянина.
Мовна духовність сучасного покоління
Питання мовного облаштуваня Української Держави не нові… Вони завжди були гострі, актуальні. Сьогодні ж вони особливо знакові, тому що сформоване за часів Незалежної України нове покоління або ж повірить у самодостатність не тільки і не стільки української мови, яка витримала тисячолітнє випробування і всупереч будьяким “кнопкодавцям” залишалася самодостатньою, а й у самодостатність Української Держави, або ж повністю розчарується не лише у функційному статусі української мови, а й самої України як самодостатньої держави. Наскільки це покоління самоідентифікуватиме себе з нею — повністю залежить від сучасних мовних стратегій, але ніяк не маніпуляцій. І водночас — які патріотичні принципи сповідуватиме. Так, наприклад, вистава “Нація” (за М. Матіос) ІваноФранківського академічного обласного українського музичнодраматичного театру імені І. Франка 22 травня 2013 року за участю самої авторки з повним аншлагом засвідчила духовну єдність усієї Української землі.
Нинішня телепродукція та й усі ЗМІ належним чином не пропагують патріотизму як такого, сповідування національних цінностей, надання переваги власному зпоміж інших. Я був свідком надзвичайно важливої реальності сьогодення, замкнутого на пам’ять минулого… До Личаківського цвинтаря у Львові під’їхало відразу кілька автобусів зі школярами з Польщі (із Жешова (Ряшева)). Треба було бачити, з яким внутрішнім благоговінням слухали вони розповідь екскурсовода про Марію Конопницьку, Габріелю Запольську, які поховані на цьому цвинтарі. Особливо ж трепетним було їхнє ставлення до меморіального комплексу “Львівських орлят”, де поховані учасники буремних кровопролитних змагань 1917—1920 рр. Таке ставлення до минулого, співвідношення власного Я з цим минулим не можна сформувати за одну хвилину, миттєво, на це повинні працювати і сім’я, і школа, і загалом — усе суспільство.
І зовсім інший епізод… Травневий ранок нинішнього року в Києві. Учитель пропонує десятикласникам одного з престижних ліцеїв відвідати могили відомих майстрів художнього слова, культури, діячів Держави, на що чує тихе незадоволення, ремствування… Діалогу з минулим не відбулося, його немає в душі. Кажуть, Зигмунд Фрейд для відновлення та поновлення усього пережитого клав руку на лоба (голову) пацієнтові для того, аби він згадав наявне в несвідомому. Можливо, й нам, сучасним, варто покласти руку на чоло, щоб ми згадали усе та не втрачали ще не втрачене. Вини школярів у такому ремствуванні немає, адже здебільшого на каналах або безкінечні телесеріали про злочинні угруповання, про “перевертнів” у погонах, або ж фільми (аж ніяк не шедеври) соціалістичного реалізму, що пропагують дбайливе ставлення до колгоспного (а його уже нема), до виробничої солідарності (а виробництва повноцінного ще нема), до моральних цінностей сімейного життя в гуртожитках (а такі гуртожитки скрізь зліквідовано) тощо. То на чому ж формуватися патріотичним ідеалам молодого покоління, що повинно убирати, всотувати в себе щось… А весь гламур з його глянцем заповнений зовсім іншими цінностями та реаліями. З одного боку, вивчають українську мову, але її не чують ані в засобах масової інформації, ані з уст “талановитих” політиків (крім опозиції), з іншого, — чують регіональну російську по радіо та сприймають її у різноманітних виявах телепродукції, але жодних патріотично свідомих та державно налаштованих у ній ідеалів немає. Таким молоде покоління здебільшого є на роздоріжжі… Можливо, таких і потребує сучасна влада? Можливо… Та не такі потрібні для розбудови Держави, її розпросторення.
Гіпотез та обґрунтувань сучасного стану мовних проблем немало, зпоміж яких часто поширеною останнім часом постає теза, за словами Миколи Рябчука, про формування в Україні фактично двох націй — “аборигенної”, на основі автохтонного українського етносу, і “креольської”, на основі колоністів, тобто їхніх нащадків, і величезної кількості асимільованих у їхню культуру і, головне, у їхній світогляд автохтонів. “І ті, й ті вважають себе українцями. І ті, й ті на свій лад люблять Україну (але бажано без тих других, котрі їм лише заважають). Фактично це два народи з подібною самоназвою, але з цілком різними культурними кодами, героями, символами, уявленнями про минуле й майбутнє, політичними цінностями, геополітичними орієнтирами” (Слово Просвіти. — 2013. — Ч. 26). Кожний розуміє Державу посвоєму, відповідно оцінюючи її рух. Незаперечним є той факт, що процес поступового — з різними відступами та гальмуваннями — удержавлення та одержавлення державної мови від минулого року (з часу ухвалення Закону “Про засади державної мовної політики”) не тільки призупинено, а й чітко простежувано тенденцію до її абсолютного послаблення, а в силу цього активізацію відцентрових тенденцій у внутрішньодержавному облаштуванні. Мовні стратегії належать до надзвичайно тонкої матерії, витворюючи для багатьох небачену плівку взаємодії та гармонізації кожної людини як особистості в державнонаціональному просторі. У державному просторі найбільша сила належить тій мові, яка консолідує навколо себе усі інші для надання їм рівноцінного статусу. За вивищення однієї з регіональних мов (Європейська хартія регіональних мов або мов меншин ратифікована Україною у травні 2003 року) відбувається, на перший погляд, мало спостережуване порушення принципу симетрії мовних стратегій. У сучасній Україні очевидною є повна асиметрія функційного навантаження державної мови та регіональних мов (зокрема російської). Питання мовної стратегії не можна переводити в площину суто ринкової економіки, тому що цивілізаційний поступ у ХХІ столітті визначають духовнокультурні цінності, зпоміж яких пріоритет належить мові. Тільки духовно багата людина і культурноцілісна нація спроможні творити МАЙБУТТЯ ДЕРЖАВИ, а не бути лише споживачами.
Замість висновків
Можна було б зробити й висновки, але чи можливо це… Висновки в мовному питанні робить народ та його власна Держава, що оберігає та зберігає усі цінності та значущості від далекого минулого до сьогодення. Слова і справді “страшні, / Коли вони мовчать” (Ліна Костенко), але слова не можуть мовчати, вони кричать: Ми у Тобі, пізнай через нас самого себе. Власне, Держава належить тим, кому належить мова. Заявлена теза постає вічною, її ніяк не можна відкинути, бо навіть новітні держави будуються на власній мовній політиці. Підтвердження легко знайти і в концептуально засадничих принципах формування Ізраїлю, і в розбудові Словаччини, і в мовній політиці Македонії, Словенії та багатьох інших країн. У загальному вимірі молоде покоління досить чітко зорієнтоване на власну державу. Залишилося тільки виформувати відповідні патріотичні цінності. Якщо Держава цього не робить, то мовний патріотизм, ставлення до Держави формують передові митці та подвижники, завдяки яким і постала Українська Держава як суверенна, і розвивається, та й утверджується. Таким подвижникам ще б підтримку Держави на всіх рівнях, то й розмов про різноманітні періодичні кризи не було б. Адже тільки людина може перетворювати думки в слова, думати словами, зберігати пам’ять тисячоліть у словах, постійно розширюючи та динамізуючи обсяги та місткість такої пам’яті в часопросторі, творити та спілкуватися за допомогою цієї унікальної символьної репрезентації досвіду. Людина ніколи не задумується над природністю цього процесу та його значущістю, що цілком подібно до процесу дихання, коли ніхто не розмірковує, для чого ми дихаємо, або ж для чого потрібне повітря людині. Неусвідомлення аж ніяк не звільняє та не вивільняє нас від відповідальності за долю збереженого віками та переданого нам як неоціненнонеповторний скарб.
В України як Держави є національне майбуття. Ернест Ренан витлумачує націю як велику солідарність, що вийшла з усвідомлення спільних жертв у минулому і подібних у майбутньому. Така солідарність передбачає минуле, але вона і в теперішньому виражається реальним фактом — згодою, чітко вираженим бажанням продовжувати спільне життя, адже основним чинником, за Едуардом Майєром, об’єднання людей у націю є воля, або ж ідея: одну національність утворюють групи, що прагнуть становити цю єдність; для створення цієї єдності повинна бути активність, зусилля волі, що і відрізняє націю від простої сукупності людей. Україна має волю як цілісність та чітко поставлену мету захисту своїх національновизначальних інтересів. Тільки за такої умови Україна спроможна впевнено дивитися вперед і поставати самодостатньою в колі цивілізованих держав, зберегти власну ідентичність і самовизначальність.

тобто продовжено глобальну практику повного російськомовного забезпечення комп’ютерного програмування; 5) сфера української книги, періодики, засобів масової інформації звузилася до катастрофічного вияву, особливо в областях України з регіональним статусом російської мови, де хоча б показово, для закону дотримувались мовної толерантності, а сама регіональна мова поступово заступає всі функції державної, активізуючи відцентрові внутрішньодержавні тенденції. Підтвердження цьому легко віднайти у відмові суду вести засідання українською мовою в одному із судів Донеччини; 6) оголошення на транспорті виконуються зазвичай регіональною російською, що легко простежити на прикладі громадського транспорту Донецька та інших міст області; 7) реклама повсюдно набуває статусу регіональномовної; 8) відео- та музична продукція на всіх видах транспорту (автокомпанії “Гюнсел”, “Шериф”, “Автосвіт” та ін.; потяги ICT за маршрутами “Донецьк—Київ” та ін.) і под.

Річ не тільки у мові,
та й не лише у мові
Пригадався випадок, що трапився цієї весни під час перебігу авторитетної міжнародної конференції “Людина. Комп’ютер. Комунікація”, що відбувалася в Національному університеті “Львівська політехніка” (28—30 травня 2013 року) і в якій брали участь лінгвісти, етнолінгвісти, лінгвокультурологи та фахівці комп’ютерних технологій. На конференцію прибули науковці з усієї України, а також з Польщі, Росії, Чехії, Молдови та ін. Як завжди, на подібних форумах важливими є не тільки доповіді, виголошення власних студіювань, а й обмін думками, коли з неупереджених джерел можна почерпнути для себе багато нового, а також поглянути на власні напрацювання з іншого боку, усвідомити, якими шляхами йдуть твої колеги. Для мене було дещо несподіваним дізнатися, що відомі дослідники з Люблінського університету імені Марії Кюрі-Склодовської (Польща) доклали максимум зусиль, аби в них на повну силу запрацювала українська філологія, а водночас і білоруська. Приємно було почути, що україністика не тільки відбулась у цьому вищому навчальному закладі, а й належно утверджується: наявна магістратура, виконуються кандидатські дисертації (здобуття доктора філософії, за їхньою термінологією). Білорусистика, на жаль, не відбулась. Подібна ситуація з білорусистикою трапилась і в Краківському університеті. За моєю інформацією, це торкається й низки інших польських університетів. Тут, безперечно, вина Білоруської держави та її керівництва, завдяки якому протягом останніх двадцяти років відбулася повна нівеляція статусу білоруської мови у власному просторі, хоча формально вона залишається державною, але державною мовою є та, що “підперта каральним апаратом усієї держави” (І. Бодуен де Куртене; дослідник вживав термін не мова, а діалект), а в Білорусі підперта якраз російська мова як державна. Якою мірою та наскільки сильнішими стали горизонти самої Білорусі загалом та білоруської мови, літератури, культури зокрема внаслідок проголошення двох державними? Не спрацювало — маємо те, що маємо…
Загалом будь-який форум, особливо ж науковий, за влучним висловленням Юрія Степанова, якраз і цікавий такими несподіваними зустрічами, особистими знайомствами, обміном думками, часто вкрай суперечливими міркуваннями. Під час однієї з перерв відбувався активний диспут: хто міркував загалом про перспективи славістики як такої, хто ж роздумував про поєднання різних наук з лінгвістикою та розширенням числа й кількості таких нових актуалізованих напрямків, як: психолінгвістика, нейролінгвістика, юридична лінгвістика (з підгалузями судової, криміналістичної та інших), сугестивна лінгвістика (лінгвістика впливу) тощо. Водночас виникли й питання мовної толерантності, мовного співжиття, мовних конфліктів та багато інших. У цьому розрізі цікавою була думка авторитетного філолога-русиста з Казанського університету (нині зі статусом федерального, що об’єднав низку державних вишів), яка розповідала про мовну ситуацію в сучасному Татарстані з його двома державними мовами — російською і татарською. З певним внутрішнім дискомфортом вона торкнулася тези про обов’язкове вивчення татарської мови, адже, як стверджує сучасний мер Казані, ви живете на цій землі і просто зобов’язані знати цю мову. Кажучи про те, що геніальний мовознавець і талановитий організатор та основоположник однієї з найавторитетніших шкіл російської лінгвістики Іван Бодуен де Куртене обґрунтував і пропагував тезу про рівність усіх мов (звідси випливає — й народів рівність), відома професор, поза усяким сумнівом, внутрішньо дотримувалась думки, що обов’язковою виступає тільки російська. На це ж спрямований також Указ Президента Росії про добровільне вивчення усіх національних мов, упроваджений у дію з 1 січня 2013 року. Щоправда, татарська мова в цьому разі захищена статусом державної на своїй території. Висновкова думка професорки апелювала до мовної “гармонії” в колишньому Радянському Союзі, де усі були рівні і ніхто не мав жодних привілеїв. У той час очевидним привілеєм була пов­на радянізація усіх республік з особливою формою їхнього російщення (І. Лосєв).
Справді так: тільки вивчення української мови було добровільне, а вивчення російської — обов’язкове, адже всі управлінські структури, судочинство, армійський та карально-репресивний апарати, освіта й наука та багато іншого провадилися лише російською. Автор цих рядків виконував кандидатську дисертацію з української лінгвістики, але писав саму дисертацію та її автореферат російською мовою.
Ініціаторам відомого закону та його “ухвалювальникам” хотілося б, напевне, статус добровільного вивчення запровадити щодо державної мови. Звичайно, у своїх міркуваннях вони постійно апелюють до думки виборців, яким, мовляв, вони не можуть зрадити. У цьому є доля істини, але аж ніяк не повна і вичерпна. Певна електоральна частина і під час постання України як окремої суверенної Держави, та й сьогодні не вірить у її самодостатність, а українців вважає звичайнісінькою вигадкою (не заглиблюватимуся тут у ті чи ті теорії). Ця частина нікуди не пропала: за одними підрахунками вона становить близько двадцяти відсотків, за іншими — трохи більше. Вона завжди сповідувала ідею посилення навантаження російської мови. Щоправда, зазвичай це бачила в якихось часткових реаліях.
Виформовуватися ж ідея другої державної почала в період другого обрання Президентом України Леоніда Кучми, згодом і в обранні на цю посаду Віктора Ющенка (хоч як це парадоксально), остаточно ж утвердилась у відповідних засадничих принципах Партії регіонів. Своєї обіцянки нинішній Президент України Віктор Янукович у цьому питанні дотримав. Не слід забувати, що значна частина росіян і в самій Росії, і в Україні у відповідних управлінських кабінетах, і з-поміж звичайних трударів вважають винними в розпаді колишньої радянської імперії саме українців. Тому панславістська теза про об’єднання слов’ян, принаймні колишнього Радянського Союзу, має опертям народ України, що постане одним із визначальних чинників завершення першого етапу створення конфедерації держав під проводом однієї держави та з обов’язковим знанням тільки однієї мови. І річ не тільки у мові, та й не стільки у мові, як у тих об’єднавчих чинниках, що опрацьовуються в надрах єдиного центру.

Мовні проблеми минулого
Сучасні мовні колізії спричинені тривалою історією. Вирішальну роль зіграли постійні репресії проти української мови, а згодом сповідувана теза про те, що так історично склалося. Водночас вагомим поставало те, що тільки російська мова в межах колишньої Росії (до 1917 року) та Радянського Союзу відкривала шлях до кар’єрного зростання. Навіть українські майстри художнього слова, які всієї душею і серцем служили рідному народу, поклали життя за нього, крім гонінь, нічого іншого не мали. Треба було мати високої сили Дух, бути вірним традиціям, щоб не зламатися. Питання ж мовного співжиття студіювалися давно, особливо ж знаковими вони виступали в період можливого формування власної держави. Адже і в гетьманаті Павла Скоропадського, і в Центральній Раді вирішальною для України бачили об’єднавчу силу та потенціал української мови. Одним із відомих політиків тих часів був Іван Огієнко — міністр освіти Української Народної Республіки, згодом міністр віросповідань, перший ректор Кам’янець-Подільського державного університету.
Чи не найвагомішими є студіювання мовних питань І. Огієнка у межах Наукового товариства імені Шевченка, де він проаналізував рідномовні обов’язки (“Наука про рідномовні обов’язки”, 1936) з наголошенням: “Мова — це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова — душа і цінність кожної національності, її святощі і найцінніший скарб… І доки живе мова — житиме й народ як національність… Не стане мови, не стане національності”. Концепція рідномовних обов’язків прямо співвідноситься з функційним навантаженням мови в суспільстві та окреслює особливості поширення мови в суспільстві, співіснування мов. Загалом І. Огієнко схарактеризував ті принципи, поза якими народ як національність не може зберегти себе, тому що “Уявлення про духовну зрілість окремої особи, як і про зрілість всього народу можна скласти передусім за культурою його літературної мови” і далі “Кожний свідомий громадянин повинен практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу”. За активного розвитку білінгвізму особливо знаковими постають рідномовні обов’язки з їхніми десятьма мовними заповідями, які повинен сповідувати кожен патріотично налаштований до своєї держави громадянин. Не менше уваги приділив Іван Огієнко проблемам української мови в інших працях (“Складання української мови”, 1938). Прямо І. Огієнко не говорить про питання двомовності, водночас у висвітленні питання статусу рідної мови та її провідної ролі у формуванні нації та державності останньої відчутним є вплив поширення тенденцій двомовності в Україні.
Цікаво, що в цей час досить гострою була дискусія М. Грушевського з І. Линниченком, професором Новоросійського університету в Одесі (праця І. Линниченка “Малорусский вопрос и автономия Малороссии: открытое письмо профессору М. С. Грушевскому” (1917) як відгук на статті М. Грушевського (“Звичайна схема “Руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства” (збірник “Статьи по славяноведению”, Прага, 1904). Для І. Линниченка цілком природним постає видозміна мовної орієнтації тих земель, народи яких “перестали бути об’єктом державної історії”. Полемізуючи з М. Грушевським, І. Линниченко дотримується думки, що треба вивчати історію держави, а не народності, “яка самостійного державного значення ніколи не мала”.
М. Грушевський стоїть на тих позиціях, що “Елементи великоросійської мови випирають елементи українські, незвичайно збіднюють українську мову, і нарешті, діло доходить навіть до повної утрати почуття мови” (“Про українську мову й українську справу”, 1907). За нерозвинутого білінгвізму М. Грушевський вважав повністю неправильним викладання предметів шкільного циклу нерідною мовою (пор. також погляди професора І. Лучицького). Не менш важливою є теза про те, що народ піднімається, маючи школу своєю мовою: “Галичани… піднялися й просвітилися через те, що мали освіту на рідній мові — і школу, і книжку, а холмські українці і під руською (російською — А. З.) державою підупали без сього” (“Про українську мову і українську школу”). Проф. І. Линниченко допускав функційне навантаження української (можливо, й інших мов національних меншин) в освіті, але тільки в початковій, увесь інший освітянський та науковий простір повин­ні бути тільки російськомовними. У цих та низці інших думок легко впізнавані сучасні реалії, зболені проблеми сьогодення, тому що програму повноцінного й адекватного навантаження української мови як державної не опрацьовано, не віднайдено моделі належного забезпечення потреб в українськомовному слові усіх регіонів України заради збереження державної цілісності та адекватної самоідентифікації кожного її громадянина.

Мовна духовність сучасного покоління
Питання мовного облаштування Української Держави не нові… Вони завжди були гострі, актуальні. Сьогодні ж вони особливо знакові, тому що сформоване за часів Незалежної України нове покоління або ж повірить у самодостатність не тільки і не стільки української мови, яка витримала тисячолітнє випробування і всупереч будь-яким “кнопкодавцям” залишалася самодостатньою, а й у самодостатність Української Держави, або ж повністю розчарується не лише у функційному статусі української мови, а й самої України як самодостатньої держави. Наскільки це покоління самоідентифікуватиме себе з нею — повністю залежить від сучасних мовних стратегій, але ніяк не маніпуляцій. І водночас — які патріотичні принципи сповіду­ватиме. Так, наприклад, вистава “Нація” (за М. Матіос) Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені І. Франка 22 травня 2013 року за участю самої авторки у Донецьку з повним аншлагом засвідчила духовну єдність усієї Української землі.
Нинішня телепродукція та й усі ЗМІ належним чином не пропагують патріотизму як такого, сповідування національних цінностей, надання переваги власному з-поміж інших. Я був свідком надзвичайно важливої реальності сьогодення, замкнутого на пам’ять минулого… До Личаківського цвинтаря у Львові під’їхало відразу кілька автобусів зі школярами з Польщі (із Жешова (Ряшева)). Треба було бачити, з яким внутрішнім благоговінням слухали вони розповідь екскурсовода про Марію Конопницьку, Габріелю Запольську, які поховані на цьому цвинтарі. Особливо ж трепетним було їхнє ставлення до меморіального комплексу “Львівських орлят”, де поховані учасники буремних кровопролитних змагань 1917—1920 рр. Таке ставлення до минулого, співвідношення власного Я з цим минулим не можна сформувати за одну хвилину, миттєво, на це повинні працювати і сім’я, і школа, і загалом — усе суспільство.
І зовсім інший епізод… Травневий ранок нинішнього року в Києві. Учитель пропонує десятикласникам одного з престижних ліцеїв відвідати могили відомих майстрів художнього слова, культури, діячів Держави, на що чує тихе незадоволення, ремствування… Діалогу з минулим не відбулося, його немає в душі. Кажуть, Зигмунд Фрейд для відновлення та поновлення усього пережитого клав руку на лоба (голову) пацієнтові для того, аби він згадав наявне в несвідомому. Можливо, й нам, сучасним, варто покласти руку на чоло, щоб ми згадали усе та не втрачали ще не втрачене. Вини школярів у такому ремствуванні немає, адже здебільшого на телеканалах або безкінечні серіали про злочинні угруповання, про “перевертнів” у погонах, або ж фільми (аж ніяк не шедеври) соціалістичного реалізму, що пропагують дбайливе ставлення до колгоспного (а його уже нема), до виробничої солідарності (а виробництва повноцінного ще нема), до моральних цінностей сімейного життя в гуртожитках (а такі гуртожитки скрізь зліквідовано) тощо. То на чому ж формуватися патріотичним ідеалам молодого покоління, яке повинно убирати, всотувати в себе щось… А весь гламур з його глянцем заповнений зовсім іншими цінностями та реаліями. З одного боку, вивчають українську мову, але її не чують ані в засобах масової інформації, ані з уст “талановитих” політиків (крім опозиції), з іншого, — чують регіональну російську по радіо та сприймають її у різноманітних виявах телепродукції, але жодних патріотично свідомих та державно налаштованих у ній ідеалів немає. Таким молоде покоління здебільшого є на роздоріжжі… Можливо, таких і потребує сучасна влада? Можливо… Та не такі потрібні для розбудови Держави, її розпросторення.
Гіпотез та обґрунтувань сучасного стану мовних проблем немало, з-поміж яких часто поширеною останнім часом постає теза, за словами Миколи Рябчука, про формування в Україні фактично двох націй — “аборигенної”, на основі автохтонного українського етносу, і “креольської”, на основі колоністів, тобто їхніх нащадків, і величезної кількості асимільованих у їхню культуру і, головне, у їхній світогляд автохтонів. “І ті, й ті вважають себе українцями. І ті, й ті на свій лад люблять Україну (але бажано без тих других, котрі їм лише заважають). Фактично це два народи з подібною самоназвою, але з цілком різними культурними кодами, героями, символами, уявленнями про минуле й майбутнє, політичними цінностями, геополітичними орієнтирами” (Слово Просвіти. — 2013. — Ч. 26). Кожний розуміє Державу по-своєму, відповідно оцінюючи її рух. Незаперечним є той факт, що процес поступового — з різними відступами та гальмуваннями — удержавлення та одержавлення державної мови від минулого року (з часу ухвалення Закону “Про засади державної мовної політики”) не тільки призупинено, а й чітко простежувано тенденцію до її абсолютного послаблення, а в силу цього активізацію відцентрових тенденцій у внутрішньодержавному облаштуванні. Мовні стратегії належать до надзвичайно тонкої матерії, витворюючи для багатьох небачену плівку взаємодії та гармонізації кожної людини як особистості в державно-національному просторі. У державному просторі найбільша сила належить тій мові, яка консолідує навколо себе усі інші для надання їм рівноцінного статусу. За вивищення однієї з регіональних мов (Європейська хартія регіональних мов або мов меншин ратифікована Україною у травні 2003 року) відбувається, на перший погляд, малоспостережуване порушення принципу симетрії мовних стратегій. У сучасній Україні очевидною є повна асиметрія функційного навантаження державної мови та регіональних мов (зокрема російської). Питання мовної стратегії не можна переводити в площину суто ринкової економіки, тому що цивілізаційний поступ у ХХІ столітті визначають духовно-культурні цінності, з-поміж яких пріоритет належить мові. Тільки духовно багата людина і культурно-цілісна нація спроможні творити МАЙБУТТЯ ДЕРЖАВИ, а не бути лише споживачами.

Замість висновків
Можна було б зробити й висновки, але чи можливо це… Висновки в мовному питанні робить народ та його власна Держава, що оберігає та зберігає усі цінності та значущості від далекого минулого до сьогодення. Слова і справді “страшні, / Коли вони мовчать” (Ліна Костенко), але слова не можуть мовчати, вони кричать: Ми у Тобі, пізнай через нас самого себе. Власне, Держава належить тим, кому належить мова. Заявлена теза постає вічною, її ніяк не можна відкинути, бо навіть новітні держави будуються на власній мовній політиці. Підтвердження легко знайти і в концептуально засадничих принципах формування Ізраїлю, і в розбудові Словаччини, і в мовній політиці Македонії, Словенії та багатьох інших країн. У загальному вимірі молоде покоління досить чітко зорієнтоване на власну державу. Залишилося тільки виформувати відповідні патріотичні цінності. Якщо Держава цього не робить, то мовний патріотизм, ставлення до Держави формують передові митці та подвижники, завдяки яким і постала Українська Держава як суверенна, і розвивається, та й утверджується. Таким подвижникам ще б підтримку Держави на всіх рівнях, то й розмов про різноманітні періодичні кризи не було б. Адже тільки людина може перетворювати думки в слова, думати словами, зберігати пам’ять тисячоліть у словах, постійно розширюючи та динамізуючи обсяги та місткість такої пам’яті в часо-просторі, творити та спілкуватися за допомогою цієї унікальної символьної репрезентації досвіду. Людина ніколи не задумується над природністю цього процесу та його значущістю, що цілком подібно до процесу дихання, коли ніхто не розмірковує, для чого ми дихаємо або ж для чого потрібне повітря людині. Неусвідомлення аж ніяк не звільняє та не вивільняє нас від відповідальності за долю збереженого віками та переданого нам як неоціненно-неповторний скарб.
В України як Держави є національне майбуття. Ернест Ренан витлумачує націю як велику солідарність, що вийшла з усвідомлення спільних жертв у минулому і подібних у майбутньому. Така солідарність передбачає минуле, але вона і в теперішньому виражається реальним фактом — згодою, чітким бажанням продовжувати спільне життя, адже основним чинником, за Едуардом Майєром, об’єднання людей у націю є воля, або ж ідея: одну національність утворюють групи, що прагнуть становити цю єдність; для створення цієї єдності повинна бути активність, зусилля волі, що і відрізняє націю від простої сукупності людей. Україна має волю як цілісність та чітко поставлену мету захисту своїх національно-визначальних інтересів. Тільки за такої умови Україна спроможна впевнено дивитися вперед і поставати самодостатньою в колі цивілізованих держав, зберегти власну ідентичність і самовизначальність.

Анатолій ЗАГНІТКО,
доктор філологічних наук, професор, член-кор. НАН України, м. Донецьк

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment