Сергій Бурлаков ВЕРНАДСЬКИЙ Уривки з поеми

Людська особистість, як усе у довкіллі, зовсім не випадкова, а створена ходою минулих поколінь.

Людство, взяте загалом, стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею постає питання перебудови біосфери на благо мислячого людства як єдиного цілого.

Вся історія науки доводить на кожному кроці, що врештірешт має рацію учений, який бачить те, що інші вчасно усвідомити і оцінити не в змозі.

Не шукайте у науковій роботі учителів. Учителями у вас мають бути тільки закони природи.

… граніти — колишні біосфери… В житті людини інколи справжнім життям є одна мить.

Фантазії древніх були надто і надто далекі від науки. Та вони не були далекими від природи та істини.

З наукових обріїв В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

І

Які високі сходинки епох —
Від пірамід до стрем’я небосягів,
Від тих стихій, де зріс поганський бог —
До ядерних осягнень.
Які високі сходинки!
Візьміть
І пробіжіть уявою — ой леле! —
Події юрмляться,
Гримлять гармати й мідь —
І над усім шитво таїн простелене.
Та скільки ж од весни і до весни,
Від хвиль народжень і до прірви смерті
Пролебеділо світом живизни,
Які шедеври в порох були стерті!
І невмолимо кожен світотвір
Учивсь відходить — і навспак вертаться
У іншій вартості,
В полоні інших мір…
З яких же гін вертавсь до нас
Вернадський?
Я ясно відчуваю: у мені
Так виростає це питання,
Як над гіркою млою полинів
Зірка рання.
Обравши Січ,
Козацьку кашу їв
Його далекий волелюбний пращур,
Пустившись Речі Посполитої,
До наших він країв
Утік шукати долі кращої.
Хрестоматійність.
Де за нею суть?
Яка та суть?
З яких глибин піднесена?
Її закони вікові несуть,
Гуркочучи громами і колесами.
Її шліфує сонце й океан,
Гартує шал незримих радіацій,
А згодом їй дарує крупний план
Хода суспільств,
Дозріла мудрість націй.

Лишень по цім розгадує чоло —
Мільйоннолітній витвір еволюцій —
Все, що природою сподіяно було,
Що виростало в радощах і в муці.
Оскільки, певне, кожен атом міг
В живе із мертвого воскресло
повертаться,
То чи могутній досвід всіх доріг
Не відгукнувся в імені — Вернадський?

II

Холодно стихла хода.
Обличчя у тишу врослі.
Ллється на кафедру борода,
Як водорості
Океанські.
В аудиторії таїнство дум
Ненаситно тягнеться вгору,
Як лоза виноградна в саду,
В мить яснозору,
В аудиторії таїнство дум,
Осоння людського глузду
Рунь підійма молоду
Ницість притлумлює тлусту.
Прокотиться думна яса —
Від сивих Курил до Америки.
Вже й сонце заходить в зал
Послухати академіка:
— Людство єдине у грізний наш вік
Як сила геологічна, —
Вивищує думку він,
Веде її крізь сторіччя.
По каменю,
По зелу,
По всім історичнім роздолі,
Де з чорної сходять землі
Прапрадідів душі прозорі.
І чистим сумлінням течуть,
Виводять на вищу орбіту…
Розкручено думки пращу
З потужністю
На опівсвіту.
III

В будиночку, де жив колись Куїнджі,
В глибоку північ,
В ранню рань
Різьбилися шляхи наріжні
Крізь млу важенну,
Крізь уран.
І мислі згуслої живиця
Звідсіль світилась у віки,
Як ніжне серце живописця
У сяйві місячнім ріки.
Звідсіль нерукотворні ритми
Бриніли всюдністю буття.
Замало істину відкрити —
Ще треба ствердить відкриття.
У час, коли нові закони
Тебе обступлять, наче ліс,
Стає у світі так бездонно
І самотинно аж до сліз.
І тільки мужність,
Тільки мудрість,
І тільки непокірний труд
Відчуження розвалять мури,
Хвилинний сумнів перетруть.
І засміється небо ніжно —
За обрій злинуть хмари злі…
В будиночку, де жив Куїнджі,
Лабораторія Землі.
Могуття ловить у розпаді,
В малім велике — то не сон.
З мистецтвом вчений в добрій зладі
Шукав в житті єдиний тон.

IV

Скільки світлої чистоти
У розквітлих вишнях Вишгорода,
Скільки ранньої зваби
В лісах Старосілля!
Голубими обвалами — вись молода —
На холодне загонисте зілля.
Тиск життя, затопляючи просторінь,
котить
Повсюдних помножень стрімкучу лавину,
Рожевого сонця розжеврене коло
Річку висвітлює до середини,
А зелень вилазить камінню на спини,
Не знаючи втоми,
Не маючи спину.
В бистринах весни вона соромно мліє.
Допоки не дійде числа свого й міри.
Мудрість зерниться в зеленій цій паводі,
Скільки стачає уміння і пам’яті.
Днину свою ведучи узбережжями,
Будьмо в світлиці буття обережними,
Бо ображаючи ряст чи тополю,
Думам земним завдаємо ми болю.
Вченого здогад —
Душі гігієна.
Може, й не вжалить відчай, як гієна.

Ой, та й багато цілющого зілля
У неповторних лісах Старосілля!

V

Стрімкі струмки.
Скільки сяйного в хорі оцім,
Диригує якому явір.
Червоні граніти Хортиці —
У воді, як минуле в уяві.
Які ж то живі світи
В потужні злилися акорди?
Чому саме тут світить
Веліло їм серце природи?
Вернадський не раз казав —
На топазах проміння грало —
“Можливо, існує шкала
Розміщення мінералів…”
Повсюдно вони подають
Свої кольорові сигнали
Червоно і сіро: — Ми тут,
Нас міцно віки спресували.
Живий ми, відлинулий світ,
Коли б то про це пам’ятали
Усі, хто бере граніт
На нетривкі п’єдестали.
У нього ж осібне єство,
Іскряться, як очі, кристали,
Що в себе і міць, і тепло
Віддавна всотали.
Лежать у гіркім полині,
Та це не смертельне ложе,
Бо чують дихання землі
І Космосу серце тривожне..
VI

Однаоднісінька.
Єдина мить.
І пролетить,
І прошумить, як вітер в житі,
Все, що вмістилося у слові: жити!

Однаоднісінька —
Скупі людські літа.

А в небі ж біла хмарка проліта,
А в полі ж, гляньте, скільки того дива —
Земля, з роботи не завжди щаслива,
В хвилини наші вічність запліта.

Вона жива.
Вона повинна жити,
Новітню сферу в небі засвітити,
Щоб відступили блуд і суєта.

Однаоднісінька.
Від того й золота.

VІІ
У первозданному — живлющий
струм начал.
Це вчений знав.

Про що ж він промовчав?

Міф. Інтуїція.
Комаха і колос.
Світ в тиглях Розуму
Єднався і коловсь.

Близьке — в далекому,
Далеке — у близькім.
Шукав — з лелеками —
Суттєве — на грузькім.

І множився в деревах і хвощах,
І вічність бачив у простих речах.

Здогадки древніх —
Вранішній наїв
У вік комп’ютерний
Не зник.
І не змілів.

Все, що біжить,
Що котиться в етері,
Вже кинуто в рулетку
Ноосфери.

VIII
Вітцівщино!
Він так тебе любив!
Бо мав характер істо
Український…
Дух Криму вчувся,
Пах полтавських нив —
Зайшов у гості
Агатангел Кримський.
Тонкий знавець далеких
Східних мов,
Поет екзотики і унікум душею,
В його рядках нема лихих обмов,
Химерних звивів і слизького глею…
І полилась розмова про народ,
Про суть його,
Про батьківське коріння…
Всі біди України — від щедрот,
Від звабності…
Невже й від поклоніння?
О вечорова радосте розмов!
Ти, мов ріка чистюська, тихоплинна,
А в пам’яті зринає знов і знов:
— Будову Всесвіту приховує й піщина.
Усе — в усьому сходить, як зоря, —
Сердечні одкровення.
Очі в очі.

І вирина — одвічне — з “Кобзаря”:
“Минають дні, минають ночі…”

м. Дніпропетровськ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment