Микола ТАРАН,
краєзнавець,
смт Гребінки Київської обл.
Один із перших більшовицьких декретів про відокремлення церкви від держави передбачав створення громад при кожній церкві. Їм і мали передаватися храми і церковне майно. Виконуючи цей декрет, по селах Поросся на Київщині почали створювати церковні громади Української Автокефальної Православної Церкви. На початках більшовицька влада, боячись нових селянських виступів, створенню таких громад не перешкоджала.
Але постало питання про створення та легалізацію самої Української Автокефальної Православної Церкви. Патріотичне українське духовенство та інтелігенція скликали Всеукраїнський Православний Собор, який почав роботу 14 жовтня 1921 року. На Собор прибуло понад 400 делегатів з усієї України, серед яких більше десяти делегатів представляли Поросся.
На Соборі було ухвалено рішення про створення Української Автокефальної Православної Церкви та вихід її з підданства Московського Патріархату. Для повної легалізації церкви потрібно було висвятити два чи три єпископи, які у подальшому мали б висвятити повний єпископат уже незалежної Української церкви.
Із проханням висвятити двох єпископів звернулися до митрополита Київського Михаїла Єрмакова. Та затятий російський шовініст і українофоб категорично відмовився. Потрібно було шукати вихід. Відомий професор, учасник Собору Чехівський запропонував провести висвячення єпископів самими учасниками Собору. Саме так висвячувались єпископи у ранній християнській церкві ще до Вселенських Соборів.
Таку практику повторили учасники Всеукраїнського Собору 23 жовтня 1921 року. Було обрано й освячено Митрополита Василя Липківського та ще двох єпископів, яких запропонував сам митрополит. Так постала незалежна від Московського Патріархату Українська Церква, в якій уже через п’ять-шість років молилося більше половини всього православного люду України.
Надзвичайно багато зусиль і здоров’я віддав служінню Українській церкві митрополит Василь Липківський, впроваджуючи в її діяльність українську національну ідею. Своє подальше життя він пов’язав із трагічною долею рідної церкви, всього народу.
Так, коли в 1921—1922 роках Україну накрив великий голод, митрополит Василь Липківський першим серед духовенства різних конфесій звернувся до людності світу з відозвою про надання голодуючим допомоги.
Ту відозву митрополита підтримали всі українські церкви Поросся. Але не почула відозви більшовицька влада, яка продовжувала грабунок українського селянства. По всіх шляхах навколо Білої Церкви лежали мертві люди, про яких влада і не згадувала.
А коли у селян уже взяти нічого було, влада почала грабувати церкви. Більшовицьке керівництво Білоцерківської округи створило спеціальну комісію з вилучення церковних цінностей. До 22 травня 1922 р. та комісія зуміла з Пороських церков вилучити понад вісім пудів срібла — начебто у фонд голодуючим Поволжя. Саме цією акцією і розпочалося шалене гоніння УАПЦ по селах Поросся. Та духовенство і віряни повністю підтримували Українську церкву і її митрополита Василя Липківського.
Визнаним лідером захисту УАПЦ на Пороссі став настоятель Свято-Покровського храму в селищі Гребінки священик Володимир Ілліч Самборський. Прибувши до Гребінок 1917 року, він зразу ж узявся українізувати церкву. Мав вищу духовну освіту і разом із місцевою інтелігенцією проводив велику просвітницьку діяльність серед парафіян церкви і мешканців селища, яке на той час було волосним центром. Перекладав молитви, Апостол і Євангеліє на українську мову, всі богослужіння проводилися рідною мовою.
За ревне служіння Церкві його було підвищено на протоієрея. Навколо священика Володимира Самборського почали гуртуватися священнослужителі довколишніх сіл, які виступали за відродження автокефалії Української православної церкви та були проводирями національної ідеї. Тож недаремно саме отець Володимир Самборський очолював делегацію церков Поросся на Всеукраїнському Православному Соборі.
У січні 1923 року при Гребінківській Свято-Покровській церкві було створено чисельну громаду УАПЦ, яку очолив отець Самборський. Церковні громади почали створюватися і по інших селах Поросся.
18 лютого 1923 року отця Володимира Самборського було хіротонізовано на єпископа в Кафедральному Софіївському соборі архієпископом Нестором Шараєвським та єпископом Петром Тарнавським.
Із липня 1925-го і до кінця 1926 року владика Володимир, єпископ Липовецький, був настоятелем Собору Різдва Богородиці в Житомирі. Зазнаючи тиску радянської влади, владика залишив Житомир і переїхав до міста Глухова, де став єпископом Глухівським і Конотопським.
За відстоювання інтересів Української церкви 1929 року владику Володимира Самборського було вперше заарештовано. Після звільнення з в’язниці владика очолив Вінницьку єпархію. Та спокою не мав і там. Виконуючи вказівки з Москви, атеїстично-більшовицька влада вимагала від нього відмовитися від своїх переконань і в подальшому не очолювати будь-яку єпархію, на що владика аж ніяк не міг погодитися.
1935 року владика Володимир залишає Вінницю і повертається до Києва, де особливо відчутно потерпала від влади Українська Православна Церква. Владика призначений керівником Білоцерківської єпархії, оселяється в Білій Церкві.
Саме в ті тяжкі для Української Православної Церкви роки до Білої Церкви як духовного центру Поросся почали переселятися багато священнослужителів УПЦ, яких переслідувала радянська влада. Перебуваючи в напівлегальному становищі, вони не припиняли боротьби за відродження незалежної Української Церкви. Почали збирати серед вірних підписи на відкриття нових парафій у селах, де церкви зруйнувала влада, здійснювали таємні богослужіння та надавали ритуальні послуги людям. Це дратувало більшовицьку владу.
У січні 1937 року архієпископ Володимир Самборський звертається до ВУЦВК із проханням дозволити йому взяти на себе організацію Української Православної Церкви. І це в той час, коли по всій Україні вирував сталінський терор.
Влада вирішила покінчити з настирливим єпископом, захисником Української Церкви, останнім її очільником Володимиром Самборським. У червні 1937 року його заарештовує Білоцерківське НКВС. За сфабрикованим звинуваченням архієпископ значився як один із керівників Білоцерківської контрреволюційної фашистської організації церковників. Разом із ним заарештували як учасників контрреволюційної групи десятки священнослужителів Української Православної Церкви у місті Біла Церква та в селах Поросся. Влада вирішила їх знищити не тільки як провідників християнської духовності, носіїв національної ідеї, а й як захисників української мови.
Заарештовані були послідовниками і вірними помічниками владики. Ось імена декого з них.
Савва Аврамович Бідношея, 1894 р. н., настоятель церкви Святої Покрови в селі Мар’янівка Гребінківського району; Степан Минович Горевий, благочинний, проживав у м. Узині Узинського району; Данило Улянович Осташевський, 1883 р. н., священик, проживав у м. Біла Церква; Прохор Мокійович Калитенко, 1882 р. н., настоятель церкви святої Великомучениці Катерини в селі Ксаверівка Гребінківського району, проживав у м. Біла Церква; Григорій Опанасович Рубан, священик у с. Тачанка Богуславського району; Павло Кіндратович Цвях, священик, проживав у м. Біла Церква; Дмитро Пилипович Оробинський, член Всеукраїнської церковної Ради та секретар митрополита УПЦ Павловського, проживав у м. Біла Церква.
Не довго тримали у в’язниці полум’яного патріота і провідника української ідеї архієпископа Самборського. 16 жовтня 1937 року його розстріляли енкаведисти у Биківні.
Його найближчий послідовник отець Прохор Мокійович Калитенко на останньому своєму допиті мовив: “З тих пір, як я залишився без приходу, тобто з травня 1934 року в селі Ксаверівка Гребінківського району, я почав нелегальним шляхом без всякого на те дозволу радянських органів проводити релігійні обряди серед українського населення…”
Так, саме українського населення, яке повсюдно і щиро підтримувало відродження УАПЦ, незламним патріотом і захисником якої був священик Калитенко. Його розстріляли 22 вересня 1937 року в Биківні. Цього ж дня, опівночі, у Биківні було розстріляно і Мар’янівського священика Савву Аврамовича Бідношея. Учень і послідовник владики Володимира Самборського, він навіть в енкаведистських катівнях не зрадив своєї любові до української мови, до рідної землі. Про своє непримиренне ставлення до викривлення радянською владою творчості Великого Кобзаря і пророка Т. Шевченка він не побоявся сказати своїм катам на допиті: “Я намагався переконати людей у тому, що радянська державна преса невірно оцінює, скривлює українського народного поета Т. Шевченка та його творчість. Я визнавав Т. Шевченка, як видатного націоналіста, а не інтернаціоналіста, як це висвітлює радянська преса. Одночасно я характеризував Шевченка, як людину високорелігійну, який у своїй творчості, на моє переконання, закликав людей до віри і старався ввести цю віру в душу людей”.
Окрім названих священиків, були розстріляні й інші священнослужителі Української Православної Церкви, заарештовані в 1937—1938 роках у місті Біла Церква та в селах Поросся.
Розстрілюючи патріотів і захисників Української Православної Церкви, злочинна комуно-більшовицька влада старалася знищити найдорожче у нашого народу — його духовність і віру в українську національну ідею.
